Лише 50-ті роки можна вважати тим періодом, коли для України Друга світова закінчилася – історикиня Пастушенко

Лише 50-ті роки можна вважати тим періодом, коли для України Друга світова закінчилася – історикиня Пастушенко

Багато вчених вважають, що Друга світова війна для України почалася не 1 вересня 1939 року, а в 1938 з боїв за Карпатську Україну. Тож для України досвід Другої світової війни був набагато складнішим, ніж для росіян чи інших народів Радянського Союзу. Про це в ефірі Радіо Культура розповіла історикиня Тетяна Пастушенко. Пам'ять про Другу світову війну в Україні не можна звести лише до поняття перемоги, вважає співрозмовниця. "Можливо, ця думка провокативна, але, як на мене, сучасна російська агресія ще чіткіше показує, що насправді для України перемоги не було. Підписання Акту про капітуляцію з нацистською Німеччиною і союзниками не означало мир і перемогу для України. Це була поразка ідеї української держави. Насильства, вбивства, депортації, арешти і заслання тривали в Україні фактично до смерті Сталіна. І лише 50-ті роки можна вважати тим періодом, коли для України нарешті ця жахлива війна закінчилася", – розповіла Тетяна Пастушенко, історикиня, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту історії України НАН України.

0:00 0:00
10
1x

Фото: ЗНУ

Як Україна нині має оцінювати досвід Другої світової війни?

Для України досвід Другої світової війни був набагато складнішим, ніж для росіян чи інших народів Радянського Союзу. Тому що українська територія була повністю окупована, тому що війна для України почалася в 1938 році з боїв проти угорських завойовників Карпатської України. Багато українських вчених вважають, що боротьба за Карпатську Україну є початковою точкою Другої світової війни для України. Тому що офіційно війна для України почалася 1 вересня 1939 року, коли Німеччина напала на Польщу, а 17 вересня радянські війська перейшли польський кордон. Всі ці події є набагато складнішими, і набагато важче їх інтерпретувати.

І найголовніше те, що пам'ять про Другу світову війну для жителів України не є об'єднуючою, наприклад, як для росіян. Їхній досвід вкладається в концепцію, що всі разом повстали проти спільного ворога і здобули перемогу. Для когось це була перемога, а для когось поразка визвольних ідей створити незалежну Україну, українську державу. Для когось це було констатацією втрати всіх його найближчих родичів, друзів, знайомих. До закінчення війни фактично на території України була знищена унікальна цивілізація євреїв ашкеназі, і це повністю змінило етнічну карту України. І це тривалий час замовчували, про це не говорили.

Тому пам'ять про Другу світову війну в Україні складна, і її не можна звести лише до поняття перемоги. Можливо, ця думка провокативна, але, як на мене, сучасна російська агресія ще чіткіше показує, що насправді для України перемоги не було. Якщо ми дивимося на ті події з перспективою створення української держави. Підписання Акту про капітуляцію з нацистською Німеччиною і союзниками не означало мир і перемогу для України. Це була поразка ідеї української держави. Насильства, вбивства, депортації, арешти і заслання тривали в Україні фактично до смерті Сталіна. І лише 50-ті роки можна вважати тим періодом, коли для України нарешті ця жахлива війна закінчилася. Затихла, можна сказати.

Однак цією тезою часто маніпулюють: з одного боку, не применшуючи значення перемоги над нацизмом, з іншого – нівелюючи прагнення України до Незалежності і перекреслюючи ці два паралельні процеси.

Це ще раз свідчить про складність Другої світової війни для України, адже це була колоніальна війна з двох боків: Нацистської Німеччини і Радянського Союзу. Українці були в військах обох завойовників, були по обидва боки концтаборів – і в нацистських концтаборах, і в радянських концтаборах. Були і серед охоронців і тих, і інших концтаборів. Це була для України важка кровопролитна колоніальна війна. І наших голів обидві сторони поклали чимало. Мільйони людей загинули, понад 8 млн з території України було мобілізовано до червоної армії, мільйон було в складі радянських військовополонених і перебували в нацистських концтаборах, понад 2 млн було депортовано на примусову працю до Німеччини. Але якщо подивитися на меморіальну карту світу, то ми побачимо, що в Червоній армії були росіяни, в нацистських таборах теж були росіяни. Цвинтар в Німеччині також називається Російським. Хоча найбільше там можна побачити саме українських прізвищ.

Це велика проблема невидимості України в другій світовій війні. Тобто для нас це була війна на всі фронти і величезна трагедія, а для західного громадянина українці в цій війні виникають, коли вони робили щось погане: як колаборанти, як співучасники вбивства євреїв, як українські націоналісти, як бандерівці, як вбивці поляків. От тоді і починає оприявнюватися роль українців в цій війні. Тільки зараз починається повільний процес розуміння того, що Радянський Союз – це не лише одні росіяни; що в тій радянській армії були представники багатьох народів і Середньої Азії, і Кавказу, і українці, і білоруси. До речі, до 2017 року в російських архівах були засекречені дані про національний склад червоної армії. І лише в 2017-му році з'явилася книга, в якій опубліковані відомості про те, що українців в червоній армії було понад 20%. Зрозуміло, що цей відсоток коливався залежно від різного періоду війни, але приблизно стільки українців гинуло в цій війні і здобувало перемогу.

Як ви ставитеся до терміну "рашизм"? Як ви оцінюєте його, як науковиця?

Цей термін з'явився у відповідь на агресивну російську пропаганду руського міра, агресивну російську пропаганду на початку вторгнення в Україну в 2014 році, коли росіяни почали використовувати, і зараз це роблять, термін "фашисти" щодо українців. Хоча самі діють згідно з ідеологією фашизму. Про паралелі російського тоталітарного путінського режиму з нацизмом чи з радикальними націоналістичними ідеологіями дуже багато написано і говорилося. Тому цей термін з'явився у відповідь, щоб не називати росіян фашистами.

Для тих хто займається наукою, ще в 2009 році Американський історик і політолог Олександр Мотиль написав книгу про Російську імперію, про російський імперіалізм. Він ще тоді передбачав зростання агресивності Росії майбутню війну за відновлення кордонів імперії. Зрозуміло, що такий не позитивний сценарій мало кого привабив, і від нього відмахнулися. Але зараз ми переживаємо ці події боротьби за відновлення Російської імперії. І тему Другої світової війни або Великої вітчизняної війни, Росія активно використовує. Вона активно використовує радянську тактику – називати всіх, хто проти Радянського Союзу, а тепер Російської федерації, фашистами.

Зараз ми спостерігаємо таку тактику і в війні проти України, і в офіційних документах, і в російській пропаганді. А те, що український парламент затвердив цей термін "рашизм" в своїй постанові – це теж спосіб чинити опір, якось протистояти цій пропагандистській навалі, з якою дуже складно боротися не тільки українцям, а й західним інтелектуалам.

Зараз часто можна зустріти порівняння Путіна і Гітлера, їхніх тактик тощо. Як ви, як історикиня, ставитися до цих історичних паралелей і порівнянь?

Порівняння з Другою світовою війною, не лише в Україні, а й в світі, є очевидним. Адже це була остання велика війна, яку пам'ятають в європейських країнах. І вона вербально, ментально, візуально присутня в нашому повсякденному житті. З іншого боку, Росія активно використовує і нав'язує своєю пропагандою дискусії або мислення в руслі Другої світової війни. Всі її претензії на панування на постсоціалістичному просторі, на пострадянському просторі побудовані на перемозі Радянського Союзу у Другій Світовій війні. І всі намагання повернутися до цієї наддержави, яка контролювала величезну територію в світі, і є основним завданням путінського режиму і більшості населення Росії, які абсолютно підтримують ідею відродження імперії. І найвищого розвитку ця імперія в XX столітті досягла саме після перемоги у Другій Світовій війні. Ці два процеси поєднуються, коли ми обговорюємо війну, яка триває в Україні. Але зрозуміло, що з точки зору української історії ця війна – це продовження визвольних змагань початку XX століття, коли українська держава знову намагається відвоювати своє право на існування в боротьбі проти російської імперії. Для мене ці паралелі очевидні і прямолінійні.

Нині залишається дуже багато питань, на які ми не знаємо відповіді. Приміром, ще не досліджені питання, скільки українців було серед мільйонів радянських полонених. Адже їх ніде не позначали в загальній статистиці ні німецький, ні радянський. Їх позначали як росіян, або в крайньому випадку, як радянських полонених. А дати відповідь на це питання зараз цілком реально, адже велика частина персональних німецьких даних на цих солдат збереглася. Вони зберігаються в українських архівах. І для того, щоб елементарно порахувати, потрібно зробити віртуальну базу, внести всі ці дані, і тоді ми чітко зможемо сказати, скільки наших українців було в кожному з таборів. Ми не знаємо, скільки українців було, приміром, в Бухенвальді чи Аушвіці. Це питання потребує величезної роботи і зусиль багатьох дослідників. На жаль, за 30 років Незалежності на подібні дослідження держава не витратила ні копійки. Не лише державний, а й науковий інтерес до подібних досліджень прокидався дуже повільно. А це міг би бути дуже чіткий аргумент, що не лише росіяни воювали, не лише росіяни страждали у нацистських концтаборах, і не лише росіяни були переможцями.