Мобільний додаток

Страждання як гнів: чому ми це робимо – пояснює психотерапевтка

10.10.2019 р., 22:05

Що таке емоційний інтелект, як жити з моделями поведінки, які закладені в нас, що робити з установками, переданими батьками, як вийти з сімейного патерну та почати дозволяти собі те, що хочеться? Про це Радіо Культура розповіла психотерапевтка, фасилітаторка, бізнес-тренерка Оксана Королович.

Про емоційний інтелект

Емоційний інтелект – це дуже хороша зріла позиція людини, в якої чудовий контакт зі своїми почуттями, які вона добре може диференціювати. Що це означає? Точно розуміти, що людина зараз переживає: ніжність, страх, злість, провину, сором, радість, вдячність. Є багато простих емоцій, базових, які мають підтвердження. Багато людей говорять: "А як можна емоції перевірити?". Дуже просто: формулою гормонів. У нас ендокринна система працює на це. Тобто йдеться про великий коктейль процесів.

Емоції внаслідок якоїсь причини викидаються, за це відповідає наша лімбічна система – найстаріша частина головного мозку, яка дозволяє нам бути живими. Всі емоції та почуття, які ми проживаємо, дозволяють нам добре контактувати з життям. І на базові емоції в нас завжди проявляється якась реакція.

І от, зрілий емоційний інтелект – це коли ми дуже добре розуміємо та відстежуємо, що таке емоція, яка вона, як мені прожити її конструктивно. Не тут і зараз, як мала дитина, в якої забрали іграшку й вона починає кричати, адже це незріла, дитяча форма емоційного інтелекту. Також є друга форма: коли людина замовкає, придушує свої емоції. Вона також не про зрілий емоційний інтелект.

Чому, говорячи про емоційний інтелект, розділяють жінок і чоловіків

Величезна кількість жінок, ми тут говоримо здебільшого про жінок 4555 років і вище, які більше знаходяться вдома, більше спілкуються з дітьми, внуками, інколи є у стані самотності. Ці емоції були в них довгий час придушені, адже в часи Радянського Союзу було недопустимо проживати те, що ми хочемо, було дуже багато табу. Згадайте, яким був портрет хорошої людини? Завжди говорили про зручну маленьку людину, а не про дорослу, яка може захищати свої межі.

Тому, насправді, це стосується не лише теми емоційного інтелекту, а й того, що наші емоції лежать у площині патернів поведінки, які були не лише в нас та наших батьків. Все складніше: сім поколінь лежать в інформації нашої клітини ДНК. І вона зберігає інформацію про те, як виживали, як справлялись зі стресом 128 людей. Коли ви потрапляєте в якусь стресову ситуацію і робите все дуже швидко та емоційно, не факт, що це ваша особиста реакція. Часто в стресовій ситуації можна помітити, як у вас змінюється голос, поза. Тобто ми в емоційному прояві можемо поводитись як наша дитяча частина і не витримуємо ситуації, коли треба зупинитись, видихнути і тверезо подивитись на те, що відбулось. Або ми повторюємо модель поведінки, яка закладена в нас. І чим більше ситуація стресу пов’язана з виживанням, тим однозначніше ми спираємось на один із законів сімейної системи. Все, що пов’язано з виживанням, спирається на, так званий, закон "гомеостазу". Що це означає? Сім’ї треба вижити, а роду – продовжитися. І наш мозок, як комп’ютер, в будь-якій подібній ситуації шукає в усіх архівах і дістає інформацію про те, а як же було, коли вже була подібна ситуація, як з нею впорались. Але це було, скажімо, 200 років тому, за інших умов, а ми про це забуваємо. Але моделі, які допомогти зберегтись роду, будуть випливати у свідомості першими.

Люди, в яких страждання – це, свого роду, сенс життя

Уявіть, як наші бабусі, прабабусі, мами вижили. Поняття, що життя легше, було взагалі відсутнє. Ми знову ж таки говоримо зараз про переконання, коли людина інакше не може. В неї відбувається збій координат, оскільки є та кількість болю, яка лежить у нас в системі ДНК, яку ми отримали разом із життям. Подивіться на життя своїх батьків, бабусь і в який час вони жили. Про яку емоцію життя можна говорити, коли смерть ходила поруч? Як можна було говорити про ніжність, коли був Голодомор. Єдине, що треба було зробити – це заморозити почуття, інакше психіка б розтрощилася. І

тоді ми говоримо про ту кількість болю, яка породжує напругу. І ось ця напруга, яку людина не усвідомлює, змушує її щось постійно робити. Тому що коли я щось роблю, мені начебто легше. Тому я не рекомендую бабцю переконувати, якщо вона хоче садити великий город: якщо вона хоче, краще нехай це робить. Адже справа не в картоплі, а в справі, коли вона відчуває, що вона важлива та корисна. Вона пережила голод, тому тепер її основне завдання – це щоб внуки були ситі. Це називається трансгенераційна травма.

Всі жителі нашої території мають величезну кількість травм, зокрема, й біографічну травму, яку ми проживали протягом нашого особистого життя – від нуля до скільки вам років. Адже в кожного були ситуації, які були дуже болючими. Адже ми жили в тяжкі часи, а наші мами, бабусі, прабабусі – в ще тяжчі. А ми зараз ніби носії цього всього.

Як жити з установками на кшталт "Господь нам не посилає більше, ніж ми можемо витримати", "нічого себе жаліти"

Коли дитина росте, вона наповнюється цим, потім забуває, звідки це й думає, що це його власна думка. Згадайте, які основні посили давати вам батьки, коли казали "будь"? ...красива, успішна, як мама і тато. Відповідно, якщо я маю бути як мама, я повинна що...? Повторити її життєвий шлях. Це і є лояльність, коли ми не усвідомлено повторюємо життєвий шлях.

Багато людей, які переживали травму, намагалися прожити її по-різному. Є люди, які шукали конструктивний вихід, зберегти енергію життя та радості. Але є в нашій системі роду хворобливі сценарії, які також мають місце, і люди не бачать, що це не лише їхній процес, не їхній сценарій. В той час, коли було багато болю, велика кількість людей заморожували свої почуття. Нинішнє покоління втратило ціннісний рівень, тому що вони опираються на ті сім поколінь, в яких дуже малий відсоток людей були сімейними. Вони робили, бо так було правильно і треба, а не тому, що вони отримували щирість у сім’ї. І зараз багато хто каже, що його батьки працювали замість того, щоб зі мною спілкуватися. Тому психологи й говорять зараз, що сімейні цінності треба вводити як предмет у школах і садках.

Як вийти з моделі, сімейного патерну?

По-перше, з повагою подивитись на свою родову систему, згадати батьків, бабусь із дідусями і віддати їм повагу. Подивіться на маму, хоча б у думках і скажіть: "Я вдячна тобі за життя. Ця історія життя – твоя, а в мене буде інша". Подумайте, повивчайте. Часто говорять, що батьків вже немає, а я відповідаю: "Послухайте, батьки є завжди, вони у вашому серці". Ми складаємося не лише з мами й тата, а зі 128 людей, які "лежать" в нашому ДНК. Коли вам тяжко, уявіть їх за вашою спиною, вам стане тепліше.

Друге: навчіться дивитися на ваші почуття, як на щось необхідне для життя. Якщо ви відчуєте злість, подумайте, що ви жива і все добре. Якщо ви відчуваєте якусь емоцію, спробуйте спочатку визначити, що це за емоція. Якщо – це злість, то не замовчуйте, а скажіть: "Те, що ти зараз кажеш, викликає в мене злість". Проговорюйте, а не придушуйте, бо ображатися й мовчати – це дитяча форма поведінки, коли батьки завжди знають, що треба дитині.  

Формула "Я можу дозволити собі..."

Вона лежить в площині сорому, самооцінки. Задайте собі запитання: чому ви боїтеся щось зробити? За цим завжди стоїть, як вас оцінять, що про вас скажуть, подумають. І за цим тоді теж стоїть дитяча частина, коли ми хотіли, щоб нас хвалили. Це все про табу й заборони, коли ми часто забуваємо, що ми вже виросли. Головне – подивитися на цю установку в голові, яка сидить у вигляді мами, бабці, вчительки зі школи, тобто якогось критика і зрозуміти, що ви вже виросли.

фото - unsplash.com

Страждання як гнів: чому ми це робимо – пояснює психотерапевтка

Новини по темі