19 жовтня суддя Дарницького районного суду Марина Заставенко зобов’язала Вахтанга Кіпіані та видавництво "Віват" видалити з твору інформацію про голову політради партії ОПЗЖ Віктора Медведчука і заборонити розповсюдження друкованого накладу до усунення порушення немайнових прав Медведчука.
Які перспективи має ця справа в апеляційному суді пояснює Ігор Розкладай: "Це прекрасна справа для Європейського суду з прав людини і Україна в ній однозначно програє. Тому що ті висловлювання, які оскаржувалися підпадають або під факт, тобто ці свідчення так чи інакше задокументовані в кримінальній справі, або є оціночними судженнями, які можуть бути шокуючими і стосуватися справи, яка становить суспільний інтерес. Для адвокатів тут дуже широкий маневр дій, тому я переконаний що в цієї справи дуже хороша перспектива. З іншого боку тут зіграв ефект змії, коли при намаганні щось заборонити позивач отримає абсолютно протилежний результат. Є історичні приклади, коли були спроби заборонити або художні твори або кінофільми. Але так чи інакше ці заборони їх просто безкоштовно піарили. Показовою є справа "Хендісайд проти Великобританії", яка стосувалася книги "Коханець леді Чаттерлей", котра довгий час була під забороною. Врешті видавництво розпродало 3 млн примірників за дуже короткий термін. Тобто є міжнародна практика, яка показує, що подібні спроби заборони мають абсолютно протилежний ефект. Очевидно, що не слід ставитися до цієї справи легковажно, тому що вона неприємна тим, що політики відчувають себе настільки вільними, настільки безкарними, що вони можуть намагатися таким чином закривати роти щодо тих епізодів, які стосуються їхнього минулого".
Вахтанг Кіпіані розповідає в який спосіб збирається оскаржувати рішення суду: "По-перше, суспільна увага – це вже є велика перемога, тому що люди до останнього думають, що це їх не стосується. А сьогоднішній ажіотаж, коли за одну годину книгу розкупили з усіх можливих крамниць означає, що суспільство здатне мобілізовуватися для добрих справ. Це найголовніший результат сьогоднішнього дня. Щодо самого рішення, то поки що ми бачимо лише 2 сторінки вступної резулятивної частини, а повне рішення з поясненнями буде лише за кілька днів. Станом на зараз у мене немає підстав вважати, що на суддю здійснювали тиск. Цікаво, що до 2016 року суддя Марина Заставенко проживала на території окупованої Донецької області і будучи суддею України в 2014 році вона не обрала опцію повернутися на підконтрольну територію. Більше того після того, як вона стала суддею знову вона їздила на окуповану територію, що в принципі погано пахне. Щодо спроб врегулювати питання в досудовому порядку, то їх не було. на відміну від історії з фільмом "Заборонений", творча група якого піддалася тиску і прибрала прізвище Медведчука зі сценарію. У мене є надія, що український суд ухвалить рішення, яке відповідатиме європейській практиці. Якщо цього не станеться, ми підемо до Європейського суду з прав людини. Я не збираюся ні вирізати з книжки нічого, ні вибачатися перед Медведчуком".
На питання, що чи хто став причиною такого резонансу довкола цієї справи Вахтанг Кіпіані зазначає: "Мій чинник є друго- або третьорядним. Грає чинник Василя Стуса, як людини, яка для багатьох є зразком високої культури для тих, хто розуміється на поезії та літературі, для когось він герой-стоїк, який протистояв комуністичній системі. Крім того, чинник Медведчука точно стоїть перед чинником Кіпіані. Це є токсична постать, яку ненавидять багато людей".
Вочевидь за часи незалежної України це чи не перший серйозний випадок на рівні суду, коли пропонується вилучити з книжки частину тексту на вимогу одного із "героїв" цієї книги. "Історія заборони книг така ж довга як і історія літератури загалом. Тут слід починати від Сократа. Хоч він і не писав, але висловлював свої думки, які комусь не подобалися. Громадяни організували йому суд, де він сам мусив боронитися і врешті він цей суд програв. Далі був індекс заборонених книг, які ініціювала католицька церква. Починаючи від 16 століття він регулярно укладався аж до 60-их років 20 сторіччя. Далі "Улісс" Джойса, який дуже довго не друкувався в Британії. Автор був змушений надрукувати роман в Парижі, потім в США і лише пізніше в Англії. Тобто на різних етапах судові інстанції це забороняли. А в нас це взагалі велика традиція, починаючи від 30-их років, коли забороняли авторів і їхні тексти. В 60-их це повторилося трохи в слабшому резонансі, але все одно дуже прикрому. Цілому поколінні зіпсували це перебування в літературі. Письменники тієї доби, зокрема Стус могли би створити значно більше, якби не заборони. У другій половині 20 століття було два таких бестселери – це "Собор" Гончара, який одразу почали цькувати, знімати з продажів через ідеологічні причини, після чого на нього одразу виріс попит. І другий роман – це "Роксолана" Загребельного, який був небажаний через певну пікантність теми. Тобто це закономірно, що книжки, які забороняють мають більший резонанс", – коментує Ростислав Семків.
Фото: Українська правда
