Генсек ЦК КПРС Леонід Брежнєв і президент США Джеральд Форд піднімають келихи після підписання Гельсінських угод. 1 серпня 1975 року. Архівне фото: Бібліотека Джеральда Форда (Енн-Арбор, Мічиган, США)
Радянський Союз змушений був йти до Гельсінки
1 серпня 1975 року в Гельсінкі – столиці Фінляндії – завершилася гельсінська Нарада про безпеку і співробітництво в Європі. Ця подія мала величезний вплив на подальшу історію і України, і всього світу.
Після Другої світової війни Європа була не просто втомлена, вона була випотрошена війною. Загинули десятки мільйонів людей саме в Європі. Постраждали багато людей. Поранених було багато, людей з інвалідністю, тисячі міст були зруйновані, села. Це просто була катастрофа європейського масштабу. І це все, звичайно, впливало на більшість людей із точки зору, що треба, нарешті, пожити в мирі, треба відновитися, залікувати рани. І це простежується аж до глобального виміру, що багато країн, їх очільники дійсно прагнули миру. Але це тільки один наслідок війни. Другий наслідок війни, що замість тих монстрів, які утворили цю коаліцію воюючих країн: Німеччина, Італія, Японія, інші, які до них примкнули – Болгарія, Угорщина, Румунія, Словаччина. Крім цього вони зазнали поразки у Другій світовій війні. Але не всі союзники, які були з іншого боку, були такі благородні, бо серед них був і Йосип Сталін – очільник Радянського Союзу. Він скористався Другою світовою війною, щоб захопити нові сфери свого впливу. В комуністичному керівництві завжди гуляла ідея глобальної революції. Тобто це просто безкордонна влада радянської системи на всі території, до яких дотягнеться рука чи, як тепер каже Путін, де чобіт російського солдата буде. І тоді було те саме. Причому у набагато більших масштабах. Те, що, з одного боку, люди прагнуть миру і очільники країн розуміють прагнення миру і реалізують його намаганням утворити якісь союзи, переговорити, обговорити, як іти до миру. З другого боку, є такий нахабний наступ Радянського Союзу на Європу. І деякі країни Європи тоді були формально навіть під окупацією, починаючи від Східної Німеччини, Польща, Болгарія, Румунія – всі ці так звані країни народної демократії були під прямим впливом Радянського Союзу. І у Європи була дуже велика дилема. З одного боку, ми хочемо миру і прагнемо домовитися з протилежною стороною, з агресивним войовничим Радянським Союзом про мир. А з другого боку, а чи не зраджуємо ми цим народи країн, які прагнуть звільнитися від цього? Це був дуже важливий лейтмотив підготовки до Гельсінських угод. Бо ті народи, які були під радянською окупацією, казали: "Що ви робите? Ви хочете зафіксувати кордони, які утворилися в Європі? Це означає, що ми назавжди залишаємося у сфері впливу Радянського Союзу, тоталітарної імперії". Причому це призвело не тільки до загибелі в перші моменти окупації, а це постійні репресії, які здійснювали ті партії відповідні в усіх країнах під керівництвом радянської влади. Тобто це важливий лейтмотив. Треба розуміти, які бар'єри треба було подолати західним країнам, щоб прийти до Гельсінських угод. Але вони, тим не менш, йшли. Вони жертвували таким чином інтересами, чи відкладали їх надовго. Не назавжди, на багато десятиріч відкладали звільнення цих країн і народів від комуністичної навали. Але йшли на цю Гельсінську угоду. З другого боку, Радянський Союз, не можна сказати, що дуже хотів цього. Він був змушений піти.
А хто кого підсадив на цю хвилю миролюбної риторики? Захід – Радянський Союз чи Радянський Союз – Захід?
Виглядало так – це зовнішньо, що більше це було потрібно Радянському Союзу. Чому? Бо СРСР уже наситився. Він бачив, що в нього немає можливості далі розширятися. Тому він хотів зафіксувати те, що захопив. Він був зацікавлений, по-перше, у фіксації кордонів частини світу, яку він контролював. З іншого боку, Радянський Союз дуже відставав від Заходу в технологіях – на десятиріччя.
Делегати на відкритті Наради з безпеки та співробітництва в Європі у Гельсінкі, Фінляндія. 30 липня 1975 року. Архівне фото: Бібліотека Джеральда Форда (Енн-Арбор, Мічиган)
Брежнєв хотів качати газ на Захід
Одна із вагомих причин, чому Леонідові Брежнєву (керівник СРСР, генеральний секретар ЦК КПРС із 1964 по 1982 роки – ред.) виявилося вигідно йти на Гельсінські угоди, хоча там були невигідні для нього положення, стала домовленість із Західною Німеччиною постачати газ із відкритих величезних радянських родовищ. Але Радянський Союз не вмів робити труби широкого діаметру.
Треба було налагоджувати, для цього треба було лібералізацію у сфері торгівлі й міждержавних взаємин. Те, що називалося "розрядка напруженості". І Радянський Союз був дуже зацікавлений. Відсутність доступу до технологій і неможливість самим знайти ці технології підштовхували на це. Відсутність цих технологій призводила до відставання Радянського Союзу в оборонній сфері. Він не міг створити такі знаряддя війни, які створювалися на Заході. Він вже мав ядерну і термоядерну зброю. Бо це не так складно, насправді. А електроніка, програмування, роботизація, комп'ютери – це було для нього недоступно. А на Заході вже використовувалося. Таким чином він хотів скоротити відставання у зброї і в загальних технологіях, бо не насичував свій власний внутрішній ринок товарами повсякденного вживання. Радіоприймачі, телевізори – це все також відставало. І це створювало всередині країни певну атмосферу. Не те, щоб дуже революційно, але певне незадоволення. Бо було так зване низькопоклонство перед Заходом. Усі мріяли про джинси, музику, слухати "Бітлз". І це було глобальне явище на території соціалістичних країн, які штучно утримувалися. "Залізна завіса" не давала проникати різним віянням із Заходу. Таким чином час назрів. Але Радянський Союз, Комуністична партія – і це дуже важливо і тепер розуміти – не зміг зрадити самих себе. СРСР був просто не здатний на це. Як завжди йде тоталітарна авторитарна влада, він хотів просто ввести в оману Захід і отримати хоч би тимчасові переваги. Тому прийняв таку активну позицію, що йому дуже потрібно. І мотивував це тим, що весь світ потребує миру, розрядки напруженості, взаємодії. Насправді він більше цього потребував. І тому пішов на ті жертви. З 1970 року вже розроблялися ті підходи, які потім були зафіксовані в 1975-му. П'ять років. Дуже довгий шлях. Країни давали повноваженням своїм делегаціям, в різних країнах проходили ці перемовини підготовчі. П'ять років минуло. Дуже туго, бо Захід, з одного боку, хотів, бо був тиск їх суспільств на мир. А з другого боку, він не довіряв Радянському Союзу. І правильно робив, що не довіряв. Бо дуже швидко з'ясувалося, що це був дуже підступний крок Радянського Союзу. Так що не так все було легко. Але все ж таки тиск справжніх демократій, де народ дійсно впливає на рішення урядів, пересилив і Захід пішов на це.
Три кошики Гельсінських угод
Серед основних пунктів, які були підписані на цій заключній Нараді з питань співпраці й безпеки у Гельсінкі 1 серпня 1975 року, є три кошики. Перший кошик стосується безпеки, зокрема непорушності кордонів. Це означало для країн Східної Європи, що вони залишаються під чоботом радянського солдата. Другий кошик – економічна співпраця, те, чого дуже хотів Радянський Союз. Третій кошик, на який Радянський Союз заплющив очі й вдав, що погоджується і думали радянські керівники, що це обійдеться без жодних наслідків – повага до прав людини в усіх країнах, які підписали цей заключний акт Гельсінської наради з питань безпеки і співпраці.
Третій кошик – права людини: доступ до інформації, свобода слова, свобода пересування. У 1948 році, коли Організація Об'єднаних Націй ухвалювала Загальну декларацію прав людини, Радянський Союз і його країни-сателіти не підписали. Вони утрималися від підписання і вона не була підписана цими країнами. Ми мали у своєму розпорядженні текст цієї декларації, хоч він ніколи в радянський час не видавався, крім спецзамовлень для КДБ, партійних органів, щоб їх ознайомити – а що там на Заході таке "навигадували". І це виглядало ззовні, як еволюція значна Радянського Союзу, що він, не підписавши декларацію, пішов на підписання третього кошика. Насправді це був просто підступний хід. Брехня. У СРСР не збиралися його виконувати.
І ось тепер починається якраз найбільш важлива частина похідних від підписання. Бо насправді вони не виправдалися. Не було ніякої розрядки, не почалася торгівля. Радянський Союз не збирався і не відкрив свої кордони, доступ до інформації не відкрив. Але почався Гельсінський рух. Гельсінські угоди започаткували Гельсінський рух. Що мається на увазі? На Заході це виглядало певним чином, що кожний уряд створив спеціальні служби з нагляду за тим, як виконуються ці угоди. Було загострення уваги, підписані угоди, треба слідкувати, а як вони виконуються. Але це пів проблеми, бо ми про це не могли знати, що вони там собі будуть слідкувати і що визначать. Але в наших країнах почалися процеси стягнення певних громадських сил навколо ідеї спостерігання за тим, як Радянський Союз і країни-сателіти виконують Гельсінські угоди.
1975 року в СРСР нікого не відпустили, але був Гельсінський рух
А вони ж були оприлюднені тоді в радянській пресі.
Так, було оприлюднено всі три кошики, що також було дуже підступно, бо у СРСР не збиралися виконувати третій кошик. Москва вводила в оману. Це 1975-й рік. А в 1971-72-му Україною прокотилася хвиля репресій проти української інтелігенції. Це чергова хвиля була. Після 1965-го, 1962-го, 1967-го. Генерал КДБ такий концепт висував: "А давайте дамо часу, хай травичка підросте, ми її скосимо". Щоразу п'ять-шість років давали можливість проявитися новим силам серед молоді, серед творчої інтелігенції, які могли бути проти комунізму, проти Радянського Союзу, і косити, косити, скосити… Тобто, в'язниці наповнювалися, табори наповнювалися. І це було фоном для Гельсінських угод. У 1975-му році нікого не відпустили. Ось що важливо. Ніякої амністії не було для цього. Це вже показувало, що Радянський Союз не прагне нічого суттєвого зробити. Але питання в тому, що Захід, з одного боку, був скептичним, а з іншого боку, дуже хотів миру. І оце бажання миру, навіть включаючи жертвування власною увагою до реальних подій, призвело до того, що вони підписали це, незважаючи на проблеми. Головним наслідком був Гельсінський рух. Він був дуже формалізований на Заході, у західних країнах це були офіційні структури, були і громадські також структури. Ми й досі з ними взаємодіємо з деякими.
У них ці організації теж досі існують?
Державні. Вони фінансуються державою. Певним чином формалізовано. І був неформальний рух у наших країнах. Радянський Союз й інші країни, він привів до активізації всіх антикомуністичних сил.
Українська Гельсінська група
Імена людей, які в Україні організували Гельсінську групу, яка взяла на себе таку місію.
Це був листопад 1976 року. А перед тим, ще у травні-червні 1976 року відомий фізик, член-кореспондент Академії наук СРСР Юрій Орлов заснував Московську Гельсінську групу. Вона почала працювати, видавати документи. Він поїхав в Україну, був у Києві, у Львові. Мені розповідав Михайло Горинь (український правозахисник, дисидент і політв'язень радянських часів – ред.), з яким я дружив в 1970 роки, що до нього приїхав. І вони сиділи всі – Горинь був кочегаром, як і багато інтелігентів тоді, як відсиділи в'язниці й табори. І вони сиділи в його теплопункті. І Орлов його вмовляв увійти в Українську гельсінську групу. Він спочатку зустрівся з Миколою Руденком (засновник та голова Української Гельсінської групи – ред.) в Києві. Руденко вже був перед цим у певному середовищі. Була створена ініціативна група з прав людини, куди увійшов і Руденко, і ще з Харкова Генріх Алтунян – український правозахисник. Вони двоє увійшли. Це було ще перед Гельсінськими угодами. Тобто, рух на зближення різних груп дисидентських на території колишнього Радянського Союзу розпочався до Гельсінського процесу. Просто Гельсінські угоди спонукали його до прискорення. Так що і Руденко, і Алтунян вже були в певному процесі об'єднання всіх таких нечисленних груп на території Радянського Союзу.
Йосиф Зісельс. Фото: facebook
В українському сенсі "хороших руських" не буває
А як ви самі оцінюєте діяльність цієї групи – 41-ї людини, які приєднувалися в різний час до Української Гельсінської групи в умовах жорстокого радянського режиму, що це дало?
Це дало розширення цих ідей на ширше коло людей. Документи, меморандуми групи почали ходити по руках, читати їх почали, передавати один одному. Тобто, поле впливу ідей групи різко розширилося з утворенням групи, з її роботою, з тими меморандумами, які вона видавала. Нас критикували, до речі. Московська Гельсінська група нас критикувала. За що? Це окрема історія. Людмила Алексєєва (російська громадська діячка, учасниця правозахисного руху в СРСР і у пострадянській Росії, одна із засновниць Московської Гельсінської групи – ред.) написала книгу "Історія інакомислія." І там вона критикує нашу групу українську за те, що ми були "дуже зосереджені на національному питанні". Книжка вийшла на Заході ще у 1970 роки. Проявилася дуже важлива річ, яка досі є дуже актуальною: нерозуміння росіянами взагалі ідей національно-визвольних революцій і рухів. В українському сенсі "хороших руських" не буває.
"Брежнєв програв"
Що важливо, і це підкреслював Брежнєв у своїй промові, що "ми проти втручання у внутрішні справи країн". Це він подавав, як позитивну рису, що "ми не будемо втручатися у ваші справи, але і ви не втручайтеся у наші". І тут Брежнєв програв. Бо він мав на увазі, що права людини… Він навіть слова такого не хотів вимовляти. Він хотів, щоб права людини залишалися внутрішньою справою країни. Але Гельсінський рух це змінив – права людини перестали бути внутрішньою справою певної держави. І ми це всі знали, і ми наполягали на втручанні міжнародних кіл, коли в якійсь країні порушуються права людини. І це дуже важливо. Також перебільшити значення цього окремого процесу неможливо.
