Війна не робить текст літературою: драматургиня Аліна Сарнацька про письмо після фронту

Війна не робить текст літературою: драматургиня Аліна Сарнацька про письмо після фронту

Писання для драматургині Аліни Сарнацької стало способом виживання її підрозділу: пости у Facebook спонукали людей донатити і сформували її голос і ритм, за яким сьогодні впізнають її драматургію. Після служби Аліна прийшла до Театру ветеранів і відкрила для себе сучасну драматургію. Вона працює із документальним досвідом і автофікшном, але насамперед – це історії про людей у війні. Водночас вона різко критикує спроби виділяти тексти військових в окрему соціальну нішу й ставитися до них із жалем, а не як до рівноправного мистецтва. Про це військовослужбовиця, ветеранка, "Драматургиня-2025 року" за версією премії "Укрінформ" Аліна Сарнацька розповіла в ефірі Радіо Культура. "Я вважаю, що не має бути "окремої" військової літератури, адже після війни залишаться лише сильні тексти – і не має значення, ким був автор у 2022 році. А спільнота військових драматургів нині – це простір підтримки й братерства, а не окремий літературний жанр", – зауважує драматургиня.

0:00 0:00
10
1x
Програма:

Аліна Сарнацька. Фото facebook

Хто ви за освітою?

Соціальна робота, психологія і наразі ось-ось в мене буде захист кандидатської дисертації з соціальної роботи, тобто доктора філософії.

Ви пишете тільки драматургію чи ще багато чого? Твіттер і Facebook не рахуємо?

Ну чому? Мені здається, Фейсбук зараз – це есеїстика. Але так, в мене є одна перша книга, вона документальна, вийшла на початку цього року в видавництві "Видавництво". І наразі я точно допишу другу, тому що я виграла Пен, і я маю дописати другу книгу. Вона повинна вийти у 2026 році. Це буде книга про війну, про людей у війні.

З чого складається бажання писати? Як воно з'являється, чому воно з'являється? Ви ж не філолог, так? В часи моєї юності, приміром, всі письменниці були філологинями. Тобто спочатку ти вирішуєш, що будеш займатися літературою, і рано чи пізно ти пишеш. Як це стається, коли немає цієї літературної бази, яка не дає тобі вибору?

Я не думаю, що це пов'язано з освітою. Я вирішила, що буду письменницею в 6 років. І в дитинстві я більше читала книжки, ніж спілкувалася з людьми. Але потім я довго намагалась не писати, років 15.

А чому?

Будучи підлітком, я порівняла себе з письменниками, які мені подобались, і я була впевнена, що я так не зможу. А якщо я не зможу так, то не буду писати ніяк. І, власне, я майже нічого не писала 15 років. Іноді щось писала в Facebook, іноді щось писала в стіл. А потім почалась повномасштабка, і я пішла в армію, і там я зрозуміла, що маю писати для нашого виживання. Для того, щоб наш підрозділ мав на чому їздити, щоб нам було чим воювати, щоб ми не вмерли, нам потрібні були ресурси. За ресурси висока конкуренція. Я не вмію знімати відео, я взагалі не люблю відео, в мене немає Тік-Тока. Я не дуже фотогенічна, мені не цікаво робити фото. Тому я почала писати. І я почала писати щодня дуже багато заради виживання нашого підрозділу. Це класна школа. Тож зараз, коли люди кажуть, у мене класні діалоги, і можливо, це талант, я відповідаю, що це не талант. Це роки, коли я в армії писала щодня.

Скільки тривала твоя служба?

Я була в армії з березня 2022 року до кінця 2024 року. Я служила старшим бойовим медиком 207 батальйону 241 бригади, роти вогневої підтримки. А коли я повернулася в Київ, жінка, долучена до театральної спільноти, Оля Мурашко, змусила мене вступити на курс драматургії Театру ветеранів. Я взагалі тоді думала, що драматург – це Шекспір, і він помер. Це все, що я знала про драматургію. Я збиралася писати звичайні художні текси, книжки. І раптом Оля Мурашко скидає мені заявку і каже, що я буду писати драматургію. Вона мене буквально змусила, бо я цього дуже не хотіла. І на цьому курсі я зустріла свого вчителя, свого провідника – геніального драматурга, письменника Максима Курочкіна. І він не дав мені припинити писання. Бо, повторюся, в армії я писала дуже багато діалогів. Мені це було цікаво, і це спонукало людей донатити.

Максим Курочкін. Фото Українська правда

І коли я повернулася з армії, я поклялась собі, що тепер буду писати книжки. Адже треба робити те, що ти любиш, для чого ти народився. Я народилася, щоб писати. Це очевидно. Але процес повернення, по-перше, виявився дуже важким з багатьох причин, а по-друге, мене просто почало затягувати звичайне життя: від пошуку роботи до пошуку себе. Це окрема велика тема. Але завдяки тому, що я зустріла Курочкіна і Театр ветеранів, я не припинила писати. Я пишу, і пишу багато.

Між тим, я не та письменниця, якій класно, коли вона пише. Мені дуже важко писати. Я пишу годинами, я переписую все по сто разів. Це єдине, в чому я перфекціоністка. Взагалі, в моєму житті все падає, трощиться, у мене посеред квартири може щось валятися, але текст я буду переписувати годинами. І я розумію, що немає сенсу робити щось інше. Це те, що я маю робити.

Аліна Сарнацька в студії Радіо Культура

Загалом, від всіх письменників, з якими я спілкувалася, я чула, що писати дуже важко, що це одна з найбільших мук в житті.

Я всім дуже раджу читати Павла Паштета Білянського. І от він каже, що йому писати в кайф. Ми не можемо це перевірити, але я йому вірю на слово. І, до речі, я вважаю, що він – один з найкращих українських письменників-військових, тому читайте його.

Павло Белянський. Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy

Принагідно нагадаю, що на Радіо Культура є проєкт "Голоси фронтиру", і ви там можете послухати два есеї Павла Паштета Білянського, начитані його голосом. Ви згадали колег, принаймні одного, відтак хочу поговорити саме про літературу військових, яка неминуче з'являється на війні. Як ви бачите зсередини цю спільноту?

Тут є різні питання. Тему спільноти поки відкладемо. А якщо ви говорите про літературу військових, то у мене думка така: є література, і є не література. Все. Не важливо, хто це писав. Залишиться тільки те, що є літературою. І, можливо, про війну найкращу книгу напише людина, яка, умовно кажучи, втекла в 2022-му нелегально за кордон, і ми нічого з цим не зробимо. Тому що література – це диво, це магія, це талант, це щось таке, що важко пояснити.

Коли ми говоримо про літературу військових, я часто називаю її "соціалочка. Зараз поясню, що я маю на увазі. Це коли, наприклад, на якомусь великому книжковому фестивалі ставлять окремий намет або стенд з літературою, яку написали військові. Тобто книжки обирають саме за цією ознакою. Цей стенд зазвичай стоїть окремо, і люди заходять туди з таким спеціальним виразом обличчя, ніби вони зайшли в палату до важкохворого. Мені це не подобається. Я вважаю, що ми не маємо ставити окремі стенди і ставитися до військових, як до людей, які мають якісь важкі хвороби, або є оцією "соціалочкою". І безперечно серед військових є хороші письменники.

Так, але вам не захотілося говорити про це, як про спільноту. Спільноту військових письменників.

Ні, це я сказала про інший аспект питання. Спільнота класна! Спільнота супер! Максим буквально змушує мене продовжувати писати, він каже, що це буквально гріх, коли я не пишу. Військові драматурги, які зараз на війні, я хотіла би про них згадати, це Саша Жуган, це Антоніна Крим, вони читають всі мої тексти. Їм подобаються всі мої тексти, вони мене підтримують більше, ніж всі інші. Це справжнє братерство. Але все-таки окремої військової літератури, як літератури написаної військовими, не має існувати. До неї не повинно бути жалості і ставлення не на рівних.

Олександр Жуган та Антоніна Крим. Фото hromadske.radio

Ти сказала фразу "драматург – це Шекспір, і він помер". Що це означає? Що драматургія – мистецтво класичне, і все в ньому вже зроблено? Мовляв, хочеш про любов – став "Ромео і Джульєтту"  і так далі.

Моя задача – написати хорошу історію. 27 грудня в "Молодому театрі" буде прем'єра вистави за моєю п'єсою "Місячні". Її точно не міг би написати Шекспір, тому що вона про секс-працівниць, які лишились працювати в Києві після початку повномасштабної війни, як це на них вплинуло, як вони працюють під час відключень світла, бомбардувань міста, про дружин полонених, про дівчат, які продають ню фотографії і донатять ці гроші на військо. Я думаю, що ці явища не можна віднайти творах Шекспіра. Життя навколо нас змінюється.

Чому? В класичній літературі достатньо секс-працівниць і проблем зі світлом.

Так, але в них інші думки, інші потреби, інший світ довкола. Я не знаю, чому люди ходять в театр загалом. Я думаю, що у всіх різні причини. Наприклад, в той день, коли в мене прем'єра "Місячних", дві мої подруги йдуть на "За двома зайцями", тому що вони розглядають театр як місце, де вони можуть побачити щось веселе, прикольне, і живі люди перед ними будуть це весело грати. Але є доволі багато людей, які хочуть бачити театр іншим, і я це знаю, тому що люди ходять на вистави за моїми п'єсами "Військова мама" та "Баланс". "Баланс" зараз іде в Києві як вистава-хорор про війну. Тобто, це максимально страшна вистава про війну, яку можна собі уявити. І максимально сумна історія. Але люди ходять.

Я боялася, що люди питатимуть, навіщо ми робимо про війну зараз, коли війна? Скажуть, що вона і так довкола. А люди говорять, ні, вона не довкола. Те, про що ми говоримо в цих виставах, це те, що відбувається дуже далеко від Києва. Це те, що відбувається з військовими. І люди хочуть їх бачити, хочуть знати, що вони відчувають. Вистава "Військова мама" репрезентує військових. Я хотіла, щоб військовий міг піти в театр і побачити там на сцені репрезентацію себе, свого абсолютно звичайного дня, звичайного життя. Люди відгукуються на це і кажуть, що їм дуже важливо бачити, що ось в театрі говорять і про них.

Чи можна це назвати документальним театром, або театром, який працює з документальним досвідом, або драматичним текстом, в якому є великий простір для того, що називають автофікшн?

"Місячні" частково є документальним театром, документальною п'єсою. Ця вистава брала участь у фестивалі документального театру у Польщі. І ми взяли приз глядацьких симпатій. Мені здається, що це дуже круто. Зробити в Польщі в 2025-му році виставу – це не так легко. І я писала «Місячні» для того, щоб знайти так би мовити "носій". Спробую пояснити. До нас на початку 2025-го приїжджав якийсь відомий польський режисер. Була дискусія, і мене запросили поговорити про наші тексти. Тексти про війну. І він зазначив таку дуже важливу річ: пряма мова про війну вже не працює, її забагато, її не хочуть чути, і не хочуть слухати.

І нам треба знайти так званий "носій", знайти інший спосіб говорити про війну. Тому "Місячні" я писала спеціально через історію жінок, щоб говорити про війну приховано, щоб зробити їм ін'єкцію, яку вони не помітять. І, судячи з того, як нас приймають в Польщі, у нас вийшло. Полякам сподобалося, ми отримали два призи з трьох, і лише тільки приз глядацьких симпатій свідчить про те, що їм цікаво про це слухати. І так, це автофікшн. Я пишу через себе, я пишу правду, бо я не знаю правду інших людей.

Як ти думаєш, чи є серед того, що ти пишеш, те, про що ще ніхто не сказав?

Я просто не ставлю собі таких задач. Я не пишу про жіноче тіло на війні, я не пишу там якийсь культурний доробок. Я пишу історію, я пишу про своє тіло, в мене є тіло, я була на війні, і мені є про що писати. І я пишу правду, ось і все. І через це мене не лякає якась глобальність цієї задачі. Це не є чимось таким глибоким і складним. "Баланс" – це історія про смерть мого побратима Юри. І про шоколадку "Снікерс" в його плитоносці. І про те, як я пакувала його тіло і не змогла залишити його на бетоні і залишила на наших нових і дуже дорогих ношах. Про це ця історія. Ніхто в світовій літературі ніколи про це не писав, тому що у них не було побратима Юри, а в мене був. І я просто пишу правду про себе, про те, що мені болить.