Ілюстративне фото із сайту Pixabay
Дослідження про те, як на права дітей вплинула війна, ми будемо сьогодні говорити. У 2025 році ЮНІСЕФ здійснило дослідження сприйняття прав дитини – знання, ставлення та досвід реалізації в українських сім'ях. Прокоментуйте, будь ласка, це соціологічне дослідження. Які проблеми воно підсвітило? Що ми знаємо про права дитини? І як вони виконуються?
Я принагідно хочу подякувати ЮНІСЕФ за проведене дослідження. Це справді вкрай важливе дослідження під час повномасштабного вторгнення. Нині порушуються абсолютно всі права української дитини. Від банального права на освіту, на охорону здоров'я, чи навіть право на особисту домівку, на власне життя. Порушуються абсолютно всі права. І тут ми повинні, як українці, як свідомі дорослі, ми повинні зробити все можливе, щоб діти почувалися в безпеці на стільки, на скільки це можливо. Від свідомості дорослого залежить дуже багато чого. Саме тому для того, щоб сформувати розуміння того, що на сьогодні знають батьки про права дітей, що на сьогодні знають дорослі про права дітей, наскільки вони ознайомлені з цією темою, наскільки вони підготовлені, наскільки діти знають про свої права, саме тому вкрай важливим було це дослідження. Основне, що показало дослідження, і що є вкрай цікавим, це те, що батьки нерівномірно обізнані про права своїх дітей. Про одні права вони знають більше. Це щось банальне і видиме. Про інші права вони знають менше.
Батьки добре знають про базові права: право на освіту, на здоров'я, захист від насилля. Це те, що очевидно. Адже вони безпосередньо пов'язані з базовими потребами дитини. Тим паче під час війни батьки насамперед піклуються про захист дитини, безпеку, здоров'я. Якщо говорити, приміром, виключно про цифри, то, наприклад, про освіту знають близько 80% батьків, і 76% дітей, про здоров'я знає 76% батьків і 67% дітей. Про захист від насильства знаю 66% батьків і 63% дітей. Тобто в принципі показники досить непогані. Якщо ми говоримо про освіту, здоров'я і захист від насильства. Ми зараз говоримо не про порушення прав дитини, а про конкретно про знання. Водночас, менш відоме для дітей і для батьків право на приватність. Про право на приватність знають лише 35% батьків і 45% дітей. Знають, що в принципі існує таке право. Також є право на ідентичність. Про нього знають лише 44% батьків. А у дітей взагалі практично немає такого знання про право на ідентичність. Люди краще сприймають видимі, або матеріальні права, тоді як психосоціальні права залишаються поза увагою.
З 40 прав, а саме стільки зафіксовано в Конвенції ООН про права дитини, добре знають далеко не про всі. І чимало з них випадають з фокусу уваги. Не можна сказати, що якісь права є важливіші за інші. Усі вони рівномірно важливі. Попри те, що дорослі кожного разу намагаються показати, що якесь право має переважати. Проте ми з вами маємо розуміти, що всі вони заслуговують повноцінної уваги. Люди краще сприймають видимі або матеріальні права. Тоді як психосоціальні права дуже провалюються. Водночас саме психосоціальні права вкрай важливі. Тому що вони напряму впливають на розвиток психоособистості дитини. І це тільки початок. І цифри з дослідження для мене також вкрай важливі, як для мами. Це дуже важливо, наскільки я, як мама, наскільки мій чоловік, як батько і наскільки моя дитина знає про свої права. І звісно дуже цікаво було б зрозуміти, наскільки ці права реалізовані принаймні в моїй родині. Я думаю, що для кожної родини також було б цікаво подивитися, наскільки поважаються в сім'ї права дитини.
.jpg)
Дар'я Герасимчук і Наталія Грабченко в студії Радіо Культура
А чи можна з цим дослідженням ознайомитися широкому загалу? Чи реально оцінити ситуацію конкретної родини в контексті цього дослідження?
Це дуже важливо, і це вже є в соціальних мережах. І на моїй сторінці, і на сторінці ЮНІСЕФ ви можете побачити розлогу інформацію. Якщо ми говоримо про сім'ю і її вплив на життя дитини, то в цьому дослідженні розкрилася дуже цікаво це питання. Сім'я, де є повага до питання прав дитини – це найкращий простір для дітей. З цим згодні і самі батьки, і діти. Але 97% батьків і 93% дітей вважають, що саме родина відіграє найважливішу роль в захисті прав дитини. Тож все-таки 3% батьків і 7% дітей вважають інакше. І це ми говоримо тільки про думку, а не про реалізацію. Також цікаво, і це дуже насправді надихає, що підлітки прийдуть за підтримкою насамперед саме до батьків. Якщо відчують, що їхні права порушуються. 29% підлітків самостійно ініціюють розмову про права у сім'ї особисто, коли стикаються, що їхні права порушуються у школі чи в близькому оточенні. Це звичайно супер надихає. Але мені б хотілося, щоб ця цифра зросла. Адже це лише 29% підлітків. А куди ж йдуть решта? Чи йдуть вони кудись? Чи проживають вони все це самостійно?
Лише 29% дітей приходять до батьків і говорять, що з ними сталося. Водночас дослідження показало, що лише 34% підлітків відчувають регулярно емоційну підтримку з боку батьків. І саме це вже дуже тривожна цифра. І про це нам потрібно замислитися. Про те, що ж відбувається з дитиною, коли вона не відчуває захисту від своїх батьків. І це вкрай тривожний дзвіночок. Тому що згодом ми бачимо ситуації з суїцидами, на жаль, досить часто з успішними спробами самогубства, коли дитина не знайшла вихід, не знайшла підтримку, не знала, куди їй піти. Тому дуже хотілося б, щоб цей відсоток, який свідчить про довіру дітей своїм батькам, щоб він збільшувався.
Розшифруйте, будь ласка, один з пунктів цього дослідження – що таке ідентичність дитини.
Ідентичність – це вкрай широке поняття. Питання в тому, як людина сприймає своє власне я. Хто вона, ким вона себе відчуває. Ідентичність – це також і приналежність до української нації, наскільки цінною є для дитини українська мова, українська культура, власна історія. І тут ми маємо дуже вкладатися в те, щоб основа ідентичності українських дітей була саме українською. Потрібно витісняти все, що навіяне російською пропагандою серед наших дітей завдяки, зокрема, і соціальна мережам. Так само є важливим і одяг власного стилю, і інтерес до певного стилю музики, і взагалі будь-який інтерес. Що найчастіше на сьогоднішній день відбувається з дітьми? В переважній більшості з найменшого віку батьки не дають їм право одягатися самостійно, досі продовжуть жити купа стереотипів з приводу того що "ти ж дівчинка", відтак маєш носити сукенки і спіднички. І це теж проблема. Це теж дуже серйозний вплив на ідентичність дитини. Коли дитину змушують бути такою, якою її бачать. А зовсім не такою, якою вона сама себе самостійно відчуває. Тому ідентичність – це власне сприйняття особистого я.
Як проводилося це дослідження в плані залучення аудиторії?
Ми опитували і дітей, і батьків. Дітей опитували зі згоди батьків. Опитували дітей підліткового віку, які вже здатні проаналізувати те, що відбувається в їхньому житті, і вони вже можуть визначити самостійно, з якими проблемами вони стикаються, вони вже можуть розподілити свої думки щодо сфер життєдіяльності. Тому в опитуванні брали участь саме підлітки і їхні батьки. Ми дуже часто не чуємо свою дитину. Діти можуть самі сигналізувати і відстоювати свої права. Але батьки не завжди розпізнають всі сигнали. Батьки це можуть сприймати, як вередування чи якусь дитячу поведінку. Однак дорослим потрібно іноді дуже добре дослухатися до своїх дітей, щоб зрозуміти, про що йдеться. Від дітей не варто очікувати прямої розмови. Часто діти нездатні самотужки сформулювати свою проблему. Вони не можуть самі описати ситуацію. Тому ми маємо звертати увагу на те, як, приміром, дитина грається, як висловлює свої запитання, як висловлює свої емоції, і чи взагалі висловлює свої емоції.
За цією поведінкою може ховатися прагнення висловити свої потреби і відстоювати свої права. Тому коли дитина каже, що вона втомилася, або каже, ще хоче ходити на інший гурток чи в іншу школу, це також розмова про її права і її і їхні порушення. І це дуже важливий пункт. Нещодавно моя донька, якій 17 років, яка не чує від народження, вона нещодавно повернулася з коледжу і розповідала мені з неабияким обуренням, а це був тиждень людей з порушенням слуху, що під час розмови в коледжі про людей з порушеннями слуху їх постійно називали глухими. Ці люди вимагали, щоб їх називали людьми з порушеннями слуху. Так, у них є діагноз глухота, але їм неприємно, щоб їхню особистість визначали тільки за їхнім діагнозом, називаючи їх глухими. Я запитала у неї, чи звернулася вона до спікера, щоб той не називав її глухою. І вона відповіла, що не звернулася до нього, бо переживала, що це буде сприйнято, як підбурювання до конфлікту. Вона вирішила промовчати, щоб було менше проблем. Але вона була дуже обурена, і це її дуже образило. Я запитала у неї, чи хотіла би вона, щоб я прийшла поговорити зі спікером. Вона відповіла, що вона доросла, і напевно би сама могла би поговорити про це. І от саме тоді я їй почала пояснювати, що вона могла сказати вголос те, що їй було некомфортно, що це стосувалося особистої її, що це ображало інших людей, і це не окей мовчати, коли ти бачиш порушення твоїх особистих кордонів і прав.
В своїй родині я завжди намагалася створити атмосферу, щоб діти не боялися висловитися, і це дуже важливий момент. І в дослідженні ми маємо цьому підтвердження. Права дітей в родинах обговорюються дуже епізодично. 45% батьків і 41% підлітків говорять про це кілька разів на рік. Це дуже рідко. Лише 22% батьків і 17% підлітків говорять про це щомісяця. Основна форма цих розмов – це спонтанна розмова у повсякденному житті. Найчастіше ініціатива цих розмов іде від батьків, це 31%. Це вже насправді непоганий відсоток. Звісно, хотілося б, щоб цей відсоток був більшим. Адже родина – це основа середовища для розвитку дитини. Там є відчуття підтримки. Там можуть тобі розповісти, як все є насправді. Які у тебе є права, як їх можна захистити.
Ви змальовуєте ідеальну ситуацію, але не завжди так є.
Так. На жаль, щоранку я бачу, гортаючи стрічку новин, отримуючи інформацію від Національної поліції та Ювенальної юстиції, що "батьки побили дітей", що "батьки вбили дітей", що "батьки змушували дитину" щось робити. Я також чую часто від багатьох дітей, що вони хотіли би ходити, приміром, на бальні танці, а батьки примушують ходити на футбол. Або ж батьки примушують дочку ходити на бальні танці, а вона хотіла би ходити на хіп-хоп. І батьки при цьому кажуть дочці, що "хіп-хоп – це пацаняча справа". І я зараз цитую дітей. І хоча батьки бодай частково знають про конвенцію ООН з справ дитини, але це геть не означає, що батьки не порушують ці права. Найпоширеніше порушення прав дитини – це порушення права на захист від насильства. З одного боку, батьки розуміють щось про права дітей, з іншого боку, вони карають дітей різними способами: насильство проявляється у фізичному і психологічному вигляді. Я про це писала, пишу і буду продовжувати писати. Дітей не можна карати!
