Фото: philarmonia.com.ua
Музика Феррера Феррана і ваша поезія в одному концерті – це вже звучить інтригуюче. Розкажіть про цей проєкт.
Справді, колаборіція з композитором Феррером Ферраном дуже незвична. Насамперед для українського культурного життя. Ідея народилася випадково. Я був у справах в філармонії, зустрічався з командою Національного академічного духового оркестру України. І ми подумали, що їхні міжнародні зв'язки і колаборації можна розширити навіть на такий концерт. Тому що насправді зараз наші оркестранти не лише цього, а й інших оркестрів намагаються "вмонтувати" себе в європейське культурне життя. І це їм дуже добре вдається. Відбувається багато спільних проєктів, проходять гастролі в Європі, і це дуже важливо. Адже нам потрібно від російського культурного життя відходити, просто припинити споживати цей контент. І нам потрібно вмонтувати себе в інше культурне середовище. І у нас народилася ідея щодо співпраці з європейським композитором. Вони це все прекрасно організували. Я в цьому брав мінімальну участь. Мені справді відгукується музика цього композитора. Він передав авторські права на виконання своєї музики Національному академічному духовому оркестру України. І це буде унікальний вечір. Музика європейського композитора, яку виконує наш прекрасний духовий оркестр в неймовірному просторі Національної філармонії України. І скромний Павло Вишебаба почитає свої вірші.
З якої поетичної збірки ви обрали вірші для виступу?
Буде кілька віршів з першої збірки, але більша половина віршів – це нова поезія зі збірки, яка зараз готується до друку.
Які вірші ви обирали?
Це дуже залежало від музики. Феррер Феран запропонував досить складні композиції. Ця музика настільки заповнює весь простір, що вірші в багатьох моментах були б зайві. Тому ми обрали такі композиції, де музика й вірші поєднуються. Я за настроєм музики підбирав відповідні тексти. Самого композитора, на жаль на виступі не буде, він фізично не зміг приїхати. Але його музика буде виконана, програма виконана, я після нашої розмови біжу на величезну довжелезну генеральну репетицію. І у мене насправді дуже добре передчуття перед виступом. Зроблена велика робота, і нам дуже хочеться нею поділитися.
Ви хвилюєтеся перед виступом? У вас є якісь перестороги?
Хвилююся. Але без фанатизму. Ми довго готувалися до цього концерту – близько 5 місяців. Абсолютна більшість 99% цієї роботи була дистанційною. Зараз я приїхав у тижневу відпустку, ми щодня репетируємо програму наживо. До цього вся робота була онлайн. Ми з диригентом Іваном Стецьківим місяцями вели цей проєкт, і нарешті прийшли до цього вечора, коли нам здається, та все збалансовано: і музика,ті поезія. Ми даємо простір музиці і віршам. Мені здається, це справді буде унікальний вечір.
Приїхавши у відпустку, ви очевидно досить часто чуєте на вулицях Києва російську мову. Чому частина українців й досі міцно за неї тримається? Чому це питання залишається таким болючим для нас навіть під час війни?
Це важливе і актуальне питання, але зовсім не просте. Мова не просто пронизує наш світогляд, вона і є фундамент нашого світогляду. І коли в інтерв'ю я говорю про те, що насправді на українську перейти легко, я маю на увазі не те, що це дуже легкий процес, а те, що для цього достатньо одного лише бажання. Всі ті, хто живе в Україні бодай пасивно знають мову. Їм просто потрібне її активне використання. Коли це станеться, сказати дуже складно. Перебуваючи третій день в Києві у відпустці, чесно кажучи, я розчарований постійним звучанням російської мови навколо.
Цього не було в 2022 році. Тоді здавалося, що цей процес незворотній. Це було таке щастя думати, що нарешті ми перемогли, і в нашому просторі зазвучала наша мова. Але знову відбувається черговий відкат. І нічого з цим не поробиш. Як на мене, до цього треба спокійно ставитися. І єдине, що треба розуміти, що є серед російськомовних наші однодумці, а є російськомовні люди, які просто мають іншу ідентичність. Вони не ідентифікують себе українцями. Нам треба вирішити головну проблему: що ми будемо робити в Україні з людьми, які не є українцями. Які є русскімі за своєю суттю.
Коли я домовлявся про це інтерв'ю, я думав, що ми будемо говорити про прекрасну музику і чудовий вечір в Національній філармонії. Але розмова відбувається на наступний день після того, як на вулиці у Львові вбили представника ТЦК. Це настільки непоєднувана реальність! Хто ці люди? Це ж не українець вбив українця. Це зробила людина, яка є внутрішнім ворогом в державі, яка, швидше за все, не ідентифікує себе українцем, не рефлексує достатньо щодо всієї ситуації в країні. Що нам робити з людьми, які є або радянськими або росіянами за суттю в країні, що воює я не знаю. У мене відповіді немає. Я не розумію, як ми досі існуємо на 11-му році війни, якій кінця-краю не видно. Що ми будемо робити з людьми, які реально хочуть в Радянський Союз чи в Росію. Я не знаю. Але замовчувати це питання також не варто. Ми маємо вирішити, можливо їм варто купити квитки в Ростов. І вони самі мають визначатися, чи хочуть вони жити в Україні, чи хочуть будувати тут державність і підтримувати культуру.
Якою є роль мистецтва і культури в цих процесах? Чи впливає на таких людей те, що відбувається в культурній сфері? Чи здатна вона вплинути на ситуацію?
Повпливати здатна. Але, як на мене, вирішальної ролі культура не має, як би не хотілося збільшити роль культури. Це дуже глибинна, але повільна сила. Я думаю, що головне в питанні ідентичності – це ідея національна, ідея українства. Звісно, вона включає українську культуру, але не лише. Наша культура жива. Зараз складно скаржитися на культуру. Переживаючи величезний вплив і тиск з боку Росії, наша культура завжди жила. Зараз вона дихає вільно, у нас створюється дуже багато всього. У нас безліч талановитих прекрасних цікавих митців, які роблять проєкти світового рівня!
Що іще може зробити культура? Значить, справа не лише в ній. Справа в державній політиці, справа в поясненні ідеї нації, справа в тому, щоб ми вірили як народ, як нація в те, що ми можемо цю країну втримати та розвивати. Але далеко не всі так думають. Є частина людей, які просто чекають, а що буде з цією країною? Навряд чи ці люди цікавляться українською культурою. Але мені здається, що якби цікавилися, можливо їхня думка змінилася б.
Очевидно, що перемога у війні здобувається зброєю, а не музикою чи віршами. Втім, приміром, ваш вірш-присвята доньці перекладений 18-ма мовами. Наскільки важливо те, що роблять і говорять нині українські митці? Яку роль вони відіграють в нашій боротьбі?
Я би не перебільшував цю роль. Попри поширені вислови про те, що поезія – це зброя, воюють справді не віршами і не фільмами, якими б гарними вони не були. Це важлива складова нашого морального духу. Важливо нагадувати собі, за що ми воюємо. Я за ці кілька днів відпустки сходив у кінотеатр, подивився прекрасний фільм "Ти – космос". Надихнувся тим, що ми створюємо такі класні якісні продукти в культурній сфері. Але від цього наша армія не стала сильнішою. Це одна зі складових нашого морального стану. Вона важлива для розуміння, а чи потрібно зберігати цю націю. Ми ж можемо "просто" поїхати в еміграцію і фізично вижити. А що буде з нашою культурою? Вона просто зникне. А якщо ти не хочеш, щоб вона зникла, ти мусиш захищати цю націю.
Ми маємо бути на своїй території, тому що нам є що сказати світу. Нам є що привнести в світову культуру. І ми маємо захистити своє право самовиражатися на своїй землі. Культура – це такий процес, який не зупинити. Митці будуть творити, якщо звісно не загинуть на війні. Митці України показали, що вони пліч-о-пліч з усіма людьми. Що це не якась там богема, якій байдуже, що відбувається в країні і на фронті. Мене дуже надихає, що мої колеги-митці пішли до війська. Мені складно було б всерйоз сприймати культуру, яка говорить, що за неї треба воювати, але сама не воює. Діячі культури сьогодні поряд зі своїм народом в лавах ЗСУ.
