Сцена з вистави «Пекельна хоругва». Джерело: facebook
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької відкрив109-й сезон. З якими думками, почуттями, сподіваннями чи надіями ви відкрилися цього року, цієї осені?
Ох, ну, з такими ж сподіваннями, як і більша частина країни. Ми намагаємося зрозуміти, чим є культура в цей страшний час, прагнемо бути потрібними. Ми працюємо з людськими травмами й робимо все можливе, щоб люди хоч на декілька годин мали змогу забути про те, що відбувається довкола. Це непроста історія. Ми намагаємося робити адекватні, спроможні, достойні вистави – так, щоб усе відповідало званню Національного театру в цей час. Не буду казати, що це якась особлива місія, але ми дуже відповідально ставимося до кожної прем’єри. У нас у жодному разі не має бути випадкових вистав чи історій. Випускаючи кожну нову роботу, ми повинні чітко розуміти: про що ми говоримо, для чого і навіщо саме зараз. Для нас це надзвичайно відповідально.
19 вересня відбулася прем'єра вистави "Пекельна хоругва". Це ваша постановка за Сашком Лірником у жанрі козацького фентезі. Розкажіть, будь ласка, про цю виставу та про вибір матеріалу. Мене надзвичайно зворушило те, що я побачила, адже вже були телевізійні репортажі з вашої прем'єри: Сашко Лірник у кріслі колісному на прем'єрі, на сцені, душевна й піднесена атмосфера, козацька історія – наше прадавнє та таке важливе для нас сьогодні. Чим ви керувалися, коли обирали цей твір до постановки, і як оцінюєте роботу команди й відгук глядачів?
Це якраз те, що я казав про відповідальність вибору в нинішній час. Мені дуже сумно, коли я дивлюся на репертуари наших театрів, наприклад, у різдвяні свята, і бачу одні й ті самі назви. Дуже дивно, коли під час війни в репертуарі залишається та ж "Ніч перед Різдвом", де одна з головних подій – це як козак їде до московської цариці по черевички. Для мене дивно грати такі історії, тому ми шукаємо альтернативні проєкти й альтернативні сюжети. І вони є. Ми шукали потужну, справді різдвяну історію, яку можна втілити на сцені. Згадали про Сашка Лірника, про його надзвичайно популярний фільм, який вийшов свого часу і сподобався багатьом. Потім зрозуміли: це може бути не просто сезонна вистава, а насправді крутий сімейний формат – правильна українська історія, яка дуже на часі. Крім фільму, я відкрив для себе сам сценарій (який матиме ще й другу частину), казку, оригінальний літературний матеріал – і збагнув, що ця історія значно потужніша, ніж звучала раніше. Там багато гумору, метафор, відсилок до історії. Мені дуже захотілося її відтворити.
Ми почали роботу заздалегідь. У нас є практика: влітку, коли глядацький сезон не такий активний, і люди ходять менше, ми репетируємо одну-дві вистави великої сцени й згодом їх випускаємо. Це вже наша традиція – у вересні презентувати виставу, підготовлену за літо. Коли ми розпочали репетиції, то зрозуміли, що хочемо зробити виставу музичною. Та виникло питання: яка саме музика має там лунати? Матеріал усім дуже припав до душі, тож ми вирішили залучити фахівців, які глибоко розуміються на цій темі. Трохи відхилюся від теми музики: наш прекрасний художник Олександр Білозуб дуже любить усе, що пов'язане з козацьким бароко. Він створив оцей вертеп із такою любов'ю, що я, хоч і мав якісь сумніви чи суперечки, побачив декорацію та зрозумів: так, це воно, це працює! Також ми запросили спеціалістку з українського крою Анну Гайову. Вона вперше співпрацює з нами, працює у фешн-індустрії й відтворювала реальний старовинний одяг, аби він не мав вигляду "шароварщини" чи якихось ансамблів пісні й танцю. Вона відтворювала костюми за збереженими малюнками XVIII–XIX століть, тому вбрання вийшло доволі автентичним.
І щодо музики: ми дуже довго міркували, якою вона має бути, і запросили такого крутого фахівця, як Максим Бережнюк – лауреата Шевченківської премії, одного із солістів гурту "Хорея Козацька". Він грає на безлічі духових інструментів, зокрема й на таких, на яких у країні більше ніхто не грає. Він працює з нами як запрошений музикант, ми можемо відтворювати старовинні пісні й колядки, а також додавати багато його імпровізацій. Але в основу ми поклали й іншу музику. Музична керівниця постановки Марія Ясинська знайшла безліч сучасних українських гуртів – близько десяти, серед яких "Вій", "Згарда" та інші потужні, національні й дуже драйвові колективи. Ми зібрали такий бенд, який виконує цю музику, і в певний момент усвідомили, що вистава перетворюється на справжній мюзикл. З цим ми й вийшли до глядача. Загалом у виставі 25 епізодів. Над матеріалом працювала відома драматургиня Людмила Тимошенко, з якою ми постійно співпрацюємо. Вона взяла матеріали Сашка Лірника й перетворила їх на дуже цікаву та потужну інсценізацію. Майже до кожного з 25 епізодів ми дібрали пісню чи музичний номер – і так потихеньку з'явилася вистава у своєму нинішньому вигляді. Ми щиро радіємо, що вона викликає такий відгук у глядачів і має резонанс. Я дуже прагнув, щоб у нашому репертуарі з'явилася саме така якісна українська вистава сімейного формату. Коли формуєш репертуар, завжди бачиш, чого бракує. Наприклад, у минулому сезоні до 770-річчя Львова у нас з'явилася вистава "Леополіс", присвячена місту. Нам так хотілося, щоб з'явилися й інші сучасні, потужні постановки за українською класикою, як, наприклад, "Украдене щастя". Ми довго вели перемовини з Іваном [Уривським], і ось нарешті все вдалося. Вийшла дуже цікава, модернова версія. Готуйтеся: через якийсь час ми вирушаємо на гастролі кількома містами України.
Саме із цією виставою?
Саме так, із баладою "Украдене щастя". У гастрольному графіку – Київ, Дніпро, Одеса. Повеземо виставу туди, бо людям треба показувати якісний театр. Тож хай це щастя буде не суто львівським, хай порадіють усі.
А чи може театр сьогодні дозволити собі гастролі? Це питання, власне, до Максима Голенка як до генерального директора: які зараз умови для Театру імені Марії Заньковецької? Адже є безпековий фактор, кошторис і загалом розуміння того, як це організувати в наші непрості часи.
Самостійно ми б таке, можливо, і не потягнули. Але є партнери, які допомагають. Наприклад, концертна агенція "Круто ОРГ" (kruto.org.ua). Іноді для них це навіть не комерційна історія, а принципова позиція – показати Україні важливі мистецькі події. Як це було із виставою "Червона рута", яку вони привозили. Вони прагнуть, щоб це побачили в інших містах, і допомагають нам із організацією. Зараз це надзвичайно важко, особливо коли йдеться про такі масштабні проєкти. Але мені здається дуже важливим, щоб в інших містах бачили, які адекватні та модернові вистави з'являються під час війни. Те, що гастролі відбуваються, свідчить про головне: живе театр, живе культура і живе країна.
Як сьогодні львівський глядач ходить до театру? Чи подобається вам заповненість залу та зворотний зв'язок? Бо в Києві всі говорять про справжній театральний бум і навіть про певну, як то кажуть, "всеїдність": що б не поставили – усі квитки розмітають. У такій ситуації важко зрозуміти, що дійсно якісне, а що ні, адже працює геть усе. А як із цим у Львові?
Хочу сказати, що у нас усе не так просто. У Львові немає такої кількості глядачів: якщо в Києві до повномасштабної війни мешкало близько чотирьох мільйонів людей, то у Львові зараз десь близько мільйона – може трохи більше, може менше. І не всі вони є театральними глядачами. Тому нам потрібно тримати рівень потужного Національного театру. Я дуже люблю всі львівські театри – вони прекрасні, нішеві й надзвичайно цікаві. Але наша зала розрахована на 800 глядачів, і потрібно, щоб вона була заповнена щодня. Ми докладаємо максимум зусиль, аби глядач ішов до нас. Водночас це Національний театр, і тут не може йти, наприклад, бульварна комедія чи щось подібне – це було б абсолютно недоречно. Ми намагаємося знаходити формати, які будуть максимально цікавими для публіки, щоб повз наш театр просто неможливо було пройти, але при цьому суворо тримаємо планку якості. Чесно кажучи, це буває дуже непросто. Проте результат є: маємо вистави, які вже кілька років поспіль збирають повні зали. Ми дуже тішимося, наприклад, успіху вистав "Доця" (за романом Тамари Горіха Зерня), "Червона рута" та інших. Це наші "криголами" та хедлайнери. Ну як можна бути львів'янином і не піти на "Червону руту"? Дехто ходить навіть по кілька разів. Ми прагнемо обирати такі назви й забезпечувати таку якість, щоб у глядача просто не залишалося шансів оминути Театр Заньковецької і виникало бажання повертатися знову й знову. Для цього треба постійно оновлювати репертуар, залишатися на слуху та залучати найпотужніших режисерів. Майже всі провідні українські постановники вже попрацювали з нами, тому зараз ми поступово переходимо до співпраці із закордонними режисерами, які вже також до нас доїжджають.
Які плани на цей сезон щодо прем'єр?
Це завжди моя улюблена тема. Я дуже відповідально та з любов'ю ставлюся до цього. Я зараз стільки пообіцяю, що навіть не знаю, як після цього можна буде оминути Львів! Ще ми дуже відповідально поставилися до проєкту "Тисячовесна" і виграли кілька грантів. Власними силами ми б фінансово не потягнули ці задуми, але завдяки підтримці тепер маємо шанс втілити проєкти, які дуже хотіли відтворити. Це надзвичайно круті, цікаві та потрібні під час війни ініціативи.
Давайте поговоримо про те, що глядачі побачать найближчим часом.
У цьому сезоні в нас вже відбулися дві прем'єри. Одну з них поставила Тетяна Губрій – це сучасна п'єса. Я знаю, що вона має високий попит, зокрема є у репертуарі Театру Франка в постановці Давида Петросяна. Ідеться про п'єсу Сергія Кулибишева "Поліандрія". Ми насправді хвилювалися, адже це непростий, доволі гострий матеріал. Він порушує чимало болючих тем, зокрема про повернення військовослужбовців та їхні психологічні травми. Водночас вистава виконана у формі чорної комедії. Це поєднання жанрів, і, чесно кажучи, я переживав, як це сприйме глядач. Там багато всього намішано, але ми ризикнули. Тетяна дуже хотіла попрацювати з цим матеріалом. Для нас це стала перша прем'єра на новій локації.
У вас вистава має назву "Поліандрія. Анатомія любові".
Так, саме так. Така чорна комедія, але, знаєте, зроблена дуже тепло й ніжно. Глядач сприйняв цю постановку на розхват, ми навіть додаємо додаткові показники в репертуар і дуже тішимося з цього. Вистава йде на сцені "Стрих". Ми відкрили цей простір, коли розпочалася моя каденція. Раніше під дахом Театру Заньковецької була зачинена балетна зала. Ми переобладнали її під майданчик для сучасної прози та драматургії. Те, що не зовсім пасує для великої чи камерної сцени, але що ми дуже хочемо показати глядачеві, з'являється саме на "Стриху".
З "Поліандрії" ми почали сезон. Потім йшла "Пекельна хоругва", про яку ми говорили. І далі до кінця сезону буде втілено декілька проєктів. Наш театр великий, і мені хочеться показати якомога більше його куточків. Тому щосезону ми вводимо новий формат. Є вистава "Кайдаші", яка грається на трьох поверхах. Вистава "Марія Заньковецька" грається на 13 локаціях: весь театр є сценою. Максимально цікавий проєкт, який ми граємо раз на місяць. У новому сезоні ми відкриваємо формат "глядач на сцені". У цьому форматі ми зіграємо "Алісу в Країні Див" за Льюїсом Керроллом. Вона буде називатися "Кабаре Еліс". Це пластично-музична вистава. Прем'єра відбудеться на початку листопада. Також я дуже давно хотів запросити молодого прекрасного режисера Євгена Резніченка. Він у камерному просторі буде робити підліткову виставу "Том Соєр". Ми давно прагнемо розширити підлітковий репертуар.
Я спостерігаю за тим, що відбувається з сучасною українською літературою і тішуся з того, як багато зараз люди читають і заново відкривають для себе сучасну українську прозу. Тому ми залюбки робимо інсценізації сучасних українських романів. Наступна робота – це буде вистава "Спитайте Мієчку" за Євгенією Кузнєцовою. Окрім наших прекрасних акторок, там з'явиться Римма Зюбіна. Вона теж гратиме на сцені "Під дахом". У нас буде два проєкти співпраці з закордонними режисерами. Одна з робіт – це вистава про Леся Курбаса, яку буде ставити відомий в Україні італійський режисер Маттео П'яцці. Ще одну виставу поставить швейцарський митець Томас Меттлер, який займається пластичним театром. Він створить пластичну виставу "Ластівка з Криворівні" про відому українську мисткиню Параску Плитку-Горицвіт. Я дуже дивуюся, що досі не було вистав про неї. Я був надзвичайно вражений її життям, коли побував у Криворівні. Це ті постаті, про які треба говорити. Це наші люди, це наші митці, які вижили попри все. У цей важкий час ми обов'язково маємо про них говорити, розповідати й нагадувати про те, як наша культура вижила попри тортури та тиск.
