Борис Рябуха. "Скеля на Тарханкуті". Читає автор

Борис Рябуха. "Скеля на Тарханкуті". Читає автор

У п'ятницю, 4 квітня 2014 року ми з друзями вишкребли з кишень усю готівку, накупили сосисок і поїхали прощатися з Чорним морем. Поїхали на мис Тарханкут. Туди, де степ, скелі та море. Стояли над прірвою і дивилися у далечінь. Вдихали повітря солоне і гірке водночас, в якому водночас було море і був полин. Такого поєднання я ніде й ніколи більше не відчував. Ми смажили сосиски, пили каву й вирішили пірнути у море. Був квітень, було холодно, та ми усвідомлювали, що наступного разу увійти в цю воду зможемо нескоро.   

 

0:00 0:00
10
1x
Програма:
Ведучі:

У п'ятницю, 4 квітня 2014 року, ми, 47 воїнів, вірних присязі українському народові, вже два тижні як були нерезидентами держави Україна.

Між небом і землею, на своїх посадах, але без військової частини. 

Ми чекали моменту, коли військово-політичне керівництво України домовиться про наш вихід із незаконно анексованого півострова.

Було важко, наші банківські картки були заблоковані. 

Але щось треба було їсти і десь жити. У моїй квартирі в Євпаторії жило ще троє військових. Ми були виснажені фізично і психологічно. Поки був доступ до частини, ми кожного ранку шикувались. Робили це, аби зрадники дивилися нам в очі, поки йдуть на роботу до росіян.

10 квітня командування поставило завдання — збираємося і завтра виїжджаємо. І ми поїхали власними автівками, однією колоною. Усе було домовлено. На кордоні Херсонської області й Криму вже стояли російські військові, тоді мені навіть здалося, що вони дивляться на нас, на тих, хто залишився вірними присязі, з повагою. 

Свою присягу я складав у Харківському університеті Повітряних Сил. Останні рядки "Присягаю ніколи не зрадити Українському народові!" я повторював собі тоді, у квітні 2014, постійно. Повторював як молитву. І тоді заспокоювався. Зневіра відступала. І я, попри те, що нічого не розумів про гарантії або намацальну підтримку держави, відчував себе не самотнім. Думав: гаразд, рухаємося далі.

Я як військовослужбовець відчуваю Батьківщину дуже гостро. Я народився в Північній Осетії. Будинок родини моєї матері стояв на березі річки Терек. Коли я приїжджав на канікули, дідусь брав мене на річку ловити форель. А зараз, коли читаю, що військові літаки вилетіли з Моздока, то не можу відкинути думку, що саме з моєї малої Батьківщини летять бомби вбивати мене, моїх дітей, коханих, друзів. 

Мої батьки переїхали в Крим у 1991 році. Я вступив у військовий ліцей у Харкові у 2002 році, я не думав про військову кар'єру, мені як підлітку було цікаво пожити у великому місті й відчути самостійність. А коли закінчив ліцей, мій тато, підполковник Збройних Сил України, запропонував мені купити каталог усіх тодішніх вишів в Україні і вибрати собі будь-який. І я вибрав Харківську банківську академію. Тато послухав, подивився і сказав:

— Яка єрунда, будеш військовим.

В Україні я вивчився, закохався, одружився. Україна вклала в мене думки й ресурси і навчила мене всього, що я вмію. 

Коли ми вийшли з Криму, мене запросили у Харків. Але мені тодішні харківські настрої безжально нагадували кримські. Я відчував, що ще раз подібного не витримаю. І перевівся у Житомир. У 95 бригаду. З цією бригадою я і потрапив у Слов'янськ, Піски та інші міста й містечка на Сході України. Але запрошення в Харків я таки отримав. 

Я закохався в це місто, коли почалося повномасштабне вторгнення. Коли в місті залишилися ті, хто був готовий його боронити. 

У березні 2022 року Харків став містом-героєм. І я сказав своїй групі: 

— Це завдяки вам.

Найважчими були перші 3 дні великої війни.

Першу добу я рахував для себе 15-ма хвилинами. Дивився на годинник. Протрималися 15 хвилин — гаразд! Ще 15. І ще 15. 

Другу добу рахував уже пів годинами. Далі рахувалося легше. Годинами і навіть днями. 

Центр Харкова. Уночі прилетіло. Комунальні служби працюють, я повільно йду повз двох жінок, які прибирають наслідки:

— Надю, поміняй мітлу, вона в тебе вже геть стерта. 

— Ні! Не поміняю, вона зі мною всю війну, як же я її поміняю? 

Північна Салтівка. У дворах майже не лишилось асфальту. Іде сніг. Я перевіряю своїх хлопців. Як, хто, де, і виходжу на вулицю покурити. Двірник мете сніг:

— Діду, припиняйте, кому той сніг зараз заважає?

— Я 40 років на Салтівці доріжки чищу і зараз буду.

У середині березня на наші позиції прийшли сусіди, а за ними прийшов пес. Лабрадор. Побитий, із відмороженими лапами. Але було видно, що колись пса любили. 

— Хлопці, пес із вами?

— Ні.

— Тоді зі мною. 

Назвав пса Чорний. Зайшли в будинок, Чорний одразу на диван.

— Ні, ні, хлопчику, це мій диван, — і він одразу зрозумів і зліз.

Поки я командував батальйоном, Чорний був нашим символом. Зараз живе у моїй квартирі.  

Восені 2023 року я передав батальйон у хороші руки, заступнику.

У моїх характеристиках написано "емоційно стійкий". І це правда. Але є речі, які можуть мене розчулити. Наприклад, коли зустрічаюсь із доньками, хоча це буває нечасто. Вони кидаються на шию, обіймаються і цілуються. 

І я думаю про своє дитинство. Ось я хлопчик, син військового. Тато постійно у відрядженнях. Повертається додому лише на вихідні. І моє найбільше щастя, коли він удома і веде мене у садочок чи у школу. Пригадую, як хапаю його за руки в ці моменти й не відпускаю. Так само, як зараз моя молодша донька, коли знаходиться час відвести її на заняття. 

У моїх характеристиках написано "емоційно стійкий". І це правда. Але я знаю, що зневіра випалює військових. Знаю, як складно повертатися із зони бойових дій. Знаю цю гостру потребу спілкування. Знаю, як часто вона залишається без відповіді. Знаю і про тих, хто повернення не витримав. 

Зараз, у 2024 році, я розумію, як багато тих, кому треба підтримка після повернення. Їх у десятки, а може, і сотні чи й навіть тисячі разів більше, ніж було у 2016-17 роках. Я розумію, що ця підтримка — це інфраструктура. Спільноти і платформи. Простори і комунікація.  Соціальні програми, санаторії,  реабілітаційні центри. Для тих, хто пережив бойові дії, для тих, хто пережив полон. Ці люди мають знати про власні права, мають відчувати, що їхні права захищені й потреби закриті.  

Я думаю про те, як важливо розуміти тих, хто поруч. Як важливо розуміти підрозділ. Відчувати особовий склад. І свою відповідальність. Це допомагає і у бойових ситуаціях. Я мав нагоду спостерігати, як командири, керуючи боєм,  просто кричали. А коли командир кричить, солдат уже його не чує. А коли ж солдат чує, це дозволяє навіть не наказувати. Є прохання — і воно виконується. 

Для цього треба ресурс. Фізичний та психологічний. Я теж шукаю цей ресурс. Залишаюсь сам із собою. Дихаю. Курю. Думаю. Рибалю (якщо виходить). Граю в футбол (якщо випадає). Або їду в машині і слухаю улюблену музику. "Highway To Hell" AC/DC,  "It's My Life" Bon Jovi і "Люди" Бумбоксів. 

Або згадую. Як пірнаю в море. У холодне. У квітневе. У Чорне. Зі скелі на Тарханкуті.

Есей "Скеля на Тарханкуті". Борис Рябуха.