Прем’єра вистави Євгена Лавренчука "…І всі-всі-всі" (Maidan story) в Харкові. Фото: В'ячеслав Мадієвський, Укрінформ
"Я навіть Януковича грала"
У Харкові 20 вересня відбулася прем’єра вистави Євгена Лавренчука "...І всі-всі-всі” (Maidan story) з тобою та Євгеном Нищуком у головних ролях. Це художньо-документальна вистава, яка поєднує різні жанри. Основою постановки стала п'єса Олександра Ірванця, а також спогади і свідчення учасників протестних акцій 2014 року, рідних і друзів убитих євромайданівців. Риммо, чому для тебе цікаві і важливі такі проєкти? Ти завжди суворо відбираєш матеріал, оцінюючи, чи є він предметом мистецтва, чи дійсно це високий постановочний рівень.
Не завжди все залежить від мене. Іноді здається, що матеріал хороший, а щось не виходить. Євген Лавренчук запросив мене у цей проєкт, основою якого є п'єса Олександра Ірванця. Він написав п'єсу від імені тих хлопців і дівчат, які, перевдягнені в костюми різних тварин, заробляють гроші на Майдані Незалежності тим, що фотографуються з перехожими. І от починаються події Майдану. Далі матеріал був доповнений свідченнями майданівців, свідченнями Оксани Забужко, Лариси Ніцой, батьків, які говорять про своїх загиблих дітей. І все це, як крапельки в океані, відбувається між музикою Сильвестрова. Я приїхала в понеділок у Харків, в п'ятницю мала бути вистава. Я почула, як фантастично працює хор, як вони співають, які у них неймовірні диригенти. А у мене там сенси і тексти екзистенційні, тоталітарні, які й не вимовиш на сценічній мові, як скоромовку. Я навіть Януковича грала. Колись, на одній із репетицій жартома його спародіювала, і мені режисер запропонував ходити між рядами і говорити голосом Януковича. Довелося зіграти і це.
Для мене дуже цінно, коли театр звертається до історичних подій. І мене цей матеріал мотивував самій сісти і записати все, що я ще пам'ятаю про Майдан. Ми говоримо про чесність документального кіно і документального театру, але, де б ти не поставив камеру на тому ж Майдані, у кожного буде різний погляд і різний ракурс. Воно все буде документальним, ми нічого не вигадуємо. Але для кожного важливим буде щось своє. І оцей погляд, оцей фокус може бути різним. Документальний театр в Україні не дуже популярний. Зараз точаться дискусії, чи можна говорити про війну. І поки ми думаємо та сперечаємося, росіяни знімають кіно про це і показують свою однозначну позицію. У них камера стоїть в одному напрямку, і фокус та ракурс у них однаковий. Щоб пожаліли їх, "нещасних", "змушених" нас "визволяти".
Для мене документальний театр – це величезна відповідальність і щирість. Нас раніше цього не вчили. Тільки зараз на акторських курсах починають з'являтися документальні вистави. Легше заховатися за чийсь текст, за костюм, за режисуру і грати якогось незнайомого шекспірівського героя, який жив 500 років тому, ніж виходити на сцену і говорити від себе. В цьому є своєрідний лакмус. Всі актори були на майданчику. Разом із нами працювали молоді актори, які вчаться або вчилися в Харкові. Це молоді люди, які не були на Майдані, їм було тоді по 10-12 років. Як я вже потім зрозуміла, не кожна родина підтримувала Майдан. І не в кожній родині говорилося про Майдан позитивно. На першій репетиції я почула, як вони читають: відсторонено і не пропускаючи через себе. А мені хотілося, щоб вони після нашої роботи всі вийшли на Майдан. Щоб вони всі сказали "Я шкодую, що народився пізно". Щоб у випадку необхідності вийти на Майдан, ці молоді актори вийшли першими. І так і трапилося вже на прем'єрі. Я просила режисера контролювати їх, щоб все було дуже щиро.
Говорити про Майдан важливо. Тому що вже минуло 10 років, а можна почути досить цинічні речі. Мовляв, "навіщо згадувати Небесну сотню, якщо у нас вже нині Небесні тисячі". Не раз доводилося чути десь, приміром, у потязі, а що, мовляв, "дав ваш Майдан". Відбулася анексія Криму, було вбито багато людей. Спочатку я ще намагалася відповідати на такі слова, а потім вирішила, що зі стіною говорити не буду. Також я знала, що в залі будуть політики, які сьогодні при владі, а 10 років тому вони розганяли Майдан. А сьогодні він за протоколом має сидіти в залі й не може вийти. Він повинен встати, коли всі встають. І аплодувати. Мене й цей момент цікавив, а що вони зараз переживають? Чи відбувається у них цей катарсис ? Чи вони все одно впевнені, що 10 років тому робили правильно, розганяючи, роздаючи накази вночі бити беззахисних студентів, які спали. Навіть ці молоді актори не знали хронометраж подій. Я робила лікнеп і, як тільки можна, розповідала про Майдан.
Наталія Грабченко і Римма Зюбіна у студії Радіо Культура
У Харкові театр працює тільки в укритті
Цю виставу активно не анонсували, я побачила інформацію про неї буквально напередодні події. Це робилося через заходи безпеки? Як довго ви працювали над виставою?
Унікальний хор працював 2 тижні. Ці люди були набрані з різних колективів. Сцену нам дали буквально на один день в укритті оперного театру. Оскільки режисер посадив на сцену і частково під сценою глядачів, ми грали там, де стояли стільці. Ми в понеділок зібралися, а в п'ятницю зіграли. Досить швидко за день-два я вивчила текст, і молодим акторам режисер сказав також текст вивчити, а не читати на сцені. Мало інформації про виставу було, звісно, через заходи безпеки. В Харкові театр працює тільки в укритті. В Харкові неймовірний глядач. Я за останні роки такого глядача не бачила ніде. Він спраглий до всього, адже дуже мало артистів їде зараз у Харків.
Харків дуже обстрілюють. І навіть в соціальній мережі я написала пост про те, що раджу всім, хто зараз у депресії, підписатися на харківські пабліки і подивитися, як живуть харків'яни. З'являється навіть чорний гумор від всіх цих подій. На вході в театр ти, приміром, заповнюєш журнал – ставиш підпис і час. Я запитала, а навіщо ця бюрократична річ? Мені кажуть: "Якщо будуть завали, ми повинні знати, ти вийшла чи ні". І я подумала, а яким чином, коли все засиплеться, цей журнал в клітиночку вилетить ДСНС-нику в руки? Там настільки фаталістичне ставлення до життя, що навіть нічого не закривається під час тривог. Також у парках я побачила багато людей літнього віку за столиками. Це те, що я бачила в Бельгії, Голландії. Якщо раніше ці наші бабусі й дідусі збирали гроші на чорний день, то зараз цей чорний день настав. І вони дозволяють собі їсти морозиво в кав'ярнях, розуміючи, що ти не збіднієш і не розбагатієш на суму вартості морозива. І можливо, це останнє морозиво в їхньому житті. Я приїхала з Харкова з величезним серцем і душевним теплом. Коли я вже їхала з Харкова, я розуміла, що я потрібна там, як ніде.
Харків – фантастичне місто. Місто-герой
Студенти, які брали участь в постановці, вони з Харкова?
Так. Це студенти Харківського національного університету мистецтв імені Котляревського. Там нині після прильоту величезна проблема з будівлею, тому студенти вчаться онлайн. А як навчати онлайн акторів, коли потрібен контакт очі в очі, енергетика? Словом, це дуже складно. Я порівнюю з Харковом мій рідний Ужгород, де 12 років мерія робить ремонт площі Шандора Петефі, і вона все одно в якихось ямах. А в Харкові через пів години після прильоту все чисто. А ще на фанерних забитих вікнах харків'яни почали писати поезію. Все, що відбувається, вони перетворюють в мистецьку акцію. Харків – фантастичне місто. Місто-герой.
Розповісти про Майдан саме в Харкові було важливо, адже першими на Майдан в Харкові вийшли харківські ультрас. І це було раніше київського Майдану. В сучасній історії України є важливі моменти. І про них можна говорити і в той день, коли тільки закінчився Майдан, і коли Майдану вже 10 років. Наші Майдани – це народження суспільства, народження свідомості, народження відповідальності. Ми не раз боролися з системою, але ми не виростали після цих Майданів, ми дуже швидко відпускали те, за що прийшли поборотися. Доросла людина виходить на Майдан, а потім контролює, як її вимоги виконуються.
Чи вдається це донести до суспільства через театр?
Безпосередньо цю виставу зробила вкрай потужною музика Сильвестрова. Коли поєднується гімн і "Отченаш", це звучить і як молитва, і як очищення, і як переможна музика. В цій виставі нас дисциплінувала і піднімала музика. Було просвітлення і сльози на очах у людей. Був на виставі батько одного з загиблих хлопців. У Небесній сотні є троє харків'ян. Емоційно розповісти про Майдан, мені здається, вийшло саме за рахунок музики. І за рахунок дуже молодих, просвітлених акторів.
Нищук грав сам себе
А Євген Нищук грав сам себе?
Так. Женя говорив всі ті тексти, які я чула, коли була на Майдані: "потрібні шини, хлопці, йдіть на барикади, ходіть постійно, бо працюють снайпери".
Прем’єра вистави Євгена Лавренчука "…І всі-всі-всі" (Maidan story) в Харкові. Фото: В'ячеслав Мадієвський, Укрінформ
Тобто, ви перенесли цю реальність на сцену.
Так, лише у фінальній частині я підходила до кожного і обігрувала, нібито це мій загиблий син. І про кожного я говорила. А в один з моментів Женя підходив, як батько. Була навіть одна частина анекдотів. Наприклад, в КМДА стоїть охорона, а я їм кажу: "Не виходьте на вулицю, бо люди подумають, що ви – "Беркут". А вони кажуть: "Ми – не "Беркут", а "Сокіл". А я кажу, що люди – не орнітологи. Просто отримаєте по пиці й усе. Женя читає текст Наталки Ворожбит про те, що Майдан – це дух, люди, космос, енергія. Нібито посеред столиці відкрився якийсь портал, із нього вийшли всі ці герої. Історія завершується текстом про те, як ми співали гімн на Майдані. Це було так по-справжньому! Так, напевно, колись перші люди біля вогнища співали і просили богів, щоб вони дали їм їжу або дощ. Нас почули і взяли жертву. Чекаємо на Свободу. Боги минулого теж не одразу давали дощ. І ця боротьба за Свободу продовжується.
Та дивовижна музика, про яку ти говорила, це хорова кантата "Майдан-2014" композитора Валентина Сильвестрова. Це твір, написаний в пам'ять про Небесну сотню, його виконував фестивальний хор, і це була дуже сильна частина цієї вистави. Чи плануєте ви цю виставу показувати ще десь по Україні? Це можливо чи це був разовий показ під KharkivMusicFest?
Євген Лавренчук, як очільник театру в Кропивницькому, сказав, що, можливо, цю виставу ми привеземо туди. Враховуючи кількість учасників, а це хор, артисти, я не знаю, як це може бути. Ми її змогли показати завдяки тому, що нас прийняв KharkivMusicFest, і був виграний грант. KharkivMusicFest має свою команду, яка працює бездоганно. Все було організовано на високому рівні. Про прокат далі важко говорити. Я не знаю, чи на такі події треба ставити вхідні квитки, чи це треба робити безкоштовно. Також ми не можемо прорахувати безпекові заходи. Важко буде грати, якщо, приміром, повітряна тривога триватиме 5 годин.
