Парашутистка, планеристка, військова, медикиня, журналістка, вчителька, актриса і зоозахисниця
Наталія Плохотнюк стала донором, бо розуміє, наскільки це важливо. Сама одного разу мало не померла, якби не донорська кров. А моментів, коли пані Наталія потрапляла в різні життєві ситуації, небезпечні для життя і здоровʼя, було чимало. Адже Наталія Плохотнюк — знана парашутистка, планеристка, військова, учасниця кількох воєн, медикиня, журналістка, вчителька, актриса, ще й зоозахисниця. Історій з її життя вистачило б на кілька серіалів.
"Гостомель, військова частина. Там, де її в перший день розбили повністю, були довгі бараки. Будинки офіцерського складу. Коли я народилася, то хатка була на чотири сімʼї. В перший клас я пішла в початкову школу в Гостомелі.
Найперше дуже сильне враження — це перший дзвоник. І я маленька, тільки починаю дзвонити, як на аеродромі почалися стрибки. І діти кричать: "Гриби, гриби, гляньте!". А я кажу: "Дурачки, які гриби, то наші парашутисти стрибають, там і тато десь, мабуть, стрибає". Побігли їм на зустріч.
Мама працювала на той час в тюрмі комсоргом, потім на заводі Антонова, потім — на іншому авіазаводі. Батько на той час служив, але вони молоді були, по 30 років тоді було. А потім працював на заводі Артема. Коли ми отримали квартиру, я пішла в другий клас, вже доросла дівка. Ми переїхали, і тато перевівся в інший підрозділ, потім — на завод Артема. Я знаю, що він казав, що він револьверник. Що це за професія, я не знаю.
А потім воєнрук в школі Андрій Єгорович Сердюков, який пройшов Другу світову війну і був поранений, одразу забрав мене з класу 5-го та почав учити стріляти. Я ввійшла в збірну — спочатку області, потім України, а після 8-го класу, в 14 років, він поїхав зі мною і сказав, що він мій батько. Ця брехня була для того, бо в парашутну ланку в аероклубі на "Чайці" приймали з 15-ти років. Але я дуже сильно хотіла, і він поїхав, сказав, що підписав дозвіл".
1113 стрибків з парашутом
На сьогоднішній день Наталія Плохотнюк стрибнула з парашутом 1113 разів. Каже, найстрашніше було стрибати втретє. Дуже переживала перед 13-тим стрибком, так себе накрутила, що аж травму отримала. Але найяскравіше запамʼятався саме перший вихід з парашутом:
"Перший я пам'ятаю добре. По-перше, був такий страх, що я щось не так зроблю, що я загублю кільце витяжне, і його так і загубила. Стрибали спортсмени вже маститі, які до змагань готувалися ще, і нас постійно посували і посували. Я була найменша. По-перше, я худа — не було 56 кілограм і мене довго не допускали до стрибків, майже рік. Тоді мені хлопці порадили кеди взяти, портянки намотати і чоботи кирзові, це вагу додасть. І цеглу клали мені в штани, скрізь понапихували, щоб набрать вагу трохи. "Якщо тебе понесе, не будемо знати, де ловити".
Коли я вистрибнула, мені здалося, що мене втягує труба завода, бо вона була прямо переді мною. Вона була досить далеко, якщо так дивишся, але я дуже швидко почала тягнути у всі сторони стропи і вертітися в повітрі як сосиска. Коли пролітав повз інструктор, кричав мені: "Припини смикатись в повітрі, бо зараз і полетиш кудись, будем тебе шукати аж за Дніпром". Земля почала дуже швидко наближатися. Все по-іншому — різкість звуків, кольорів, як тільки відчула хлопок за спиною. Це було настільки все яскраво. Глянула вниз — а земля несеться швидко-швидко. Ну, тому що я була настільки легенька, що мене просто понесло за куполом слідом. Коли хтось не підскочив і не став переді мною, щоб я вткнулася в чиїсь чоботи. На першому стрибку страху не було. Навіть на другому теж. Була цікавість. Страх з'явився на третьому.
Я пам'ятаю ще один із стрибків, нас три дівчинки було, перевели вже до старших, у більш серйозну групу, і такі три баришні. Ми чубчики повипускали, шоломи не защіпнули, щоб було красиво. Приїхали журналісти, знімають. Кажуть, ось наймолодші, такі дівчатка. І тільки я смикаю кільце, вітром зриває цей шолом, він летить сам по собі. Як потім сказали інструктори, дивно, бо він мав лупнутися в обшивку літака і потім по траєкторії тобі в голову. Можливо, такий жарт був дивний. Наступного дня приходить дядько із скандалом, що "знову ваші мені пробили дах в сараї, чиє оце?" А мені хлопці ще відкопали, перед тим чийсь інший шолом. "Чиє це?" Говорить: "Перевіряйте, скільки можна, це мені дах в сараї ламати". "Зараз все зробимо, все відремонтуємо". "А кури вбиті?". "Давай, ми зажаримо".
Активна творча позиція з дитинства
Згодом Наталія Плохотнюк захопилася планеризмом. Каже, керування рухом у повітряних потоках її дуже зацікавило, тож розмірковувала над можливістю недовго.
"Це планер "Бланік Л-13" цільної металічної конструкції. Тягач "Вільга", такий літачок невеликий, піднімає планер в повітря, далі трос відстібається. В кабіні планерист один летить або з інструктором. Потім, коли трос відстібається, і тебе підняли на відповідну висоту, ти потрапляєш в повітряний поток і далі в цьому потоці сам летиш. Є теж на дальність польоту, коробочка по квадрату, задається висота, завдання чи інше. Чи це коло робити, чи це по квадрату летіти, чи це дальність. Максимальна дальність може бути з Києва до Житомира. Може, і далі, без дозаправки не вистачить потоку. Але постійно доводиться ж лавірувати, бути в повітряному потоці. Тобто, треба триматися на межі цих повітряних потоків. Літачок піднявся, відпустив тебе і полетів назад собі. А ми вже самі. Таку відстань як до Житомира, я літала. Але була у мене одна дуже курйозна ситуація, коли я не впоралася з керуванням, втратила потік і сіла на Житомирській трасі. Трасу перекрили, а це ж найбільш насичена траса, називалася Київ-Європа. Ну, підібрали, посварили.
Далі по-різному складалося життя. Було медучилище Макарівське, незакінчене військове, Рязань, десантне. Незакінчене, бо заміж сходила. Була служба в Афганістані. На четвертому я вийшла заміж, мені треба було або закінчити вчитися, або їхати служити. Я вибрала службу. Мене весь час тягнуло на військове, тому що постійно я займалася стрільбою, парашутним спортом, займалася планерним, але більше стрільба, ножовий бій. Мене саме до цього тягнуло з дитинства. Ну, активна така творча була життєва позиція. Я постійно думала, що дівчат не беруть і не візьмуть начебто".
Написала рапорт на службу в Афганістані, але "це не східна казка"
Але її взяли. Дівчину, з дитинства знайому з парашутним спортом, не могли не помітити. Після трьох курсів в рязанському десантному училищі Наталія Плохотнюк сама написала рапорт на службу в Афганістані. Зізнається, не зовсім розуміла, що там відбувається, але була певна, що зможе застосувати знання, отримані в медучилищі, і врятувати чимало життів.
"Хотілося бути там, де здавалось би найпотрібніше. Я ж така вся красуня, я ж повинна допомогти. Хотіла бути офіцером-десантником, але стала бойовим медиком-фельдшером. Згадую Афганістан, як ми три молоді дівчинки летіли туди, і наше очікування в Ташкенті, коли ти нікому абсолютно не потрібен, а повно хлопців — той без ноги, той без руки, той трясе головою, то й сміється як дурник, вони не можуть вилетіти тижнями з Ташкента до Києва, до Одеси, до Рязані, вони нікому не треба, квитків немає, вони ночують на підлозі в аеропорту, на вокзалі. З тих пір я не їм плов. Ташкент — це не східна казка. Це жирнючий плов, бруднючі халати, щурі розміром з кицьку. І те, що з сокирою доводилося спати, з автоматом, щоб до тебе ніхто не ліз".
Приблизно в ті часи Наталія Плохотнюк почала інтенсивно здавати кров як донор. Спочатку це робила, бо спонукало військове керівництво, а пізніше справді усвідомила, наскільки це важливо.
Донорство і навчання
Пані Наталія нині фактично є заслуженим донором, адже здала кров більше сотні разів. В радянські часи мала статус почесного, який надається після сорока донацій. Цей статус вона нині намагається відновити:
"Коли ще були в медучилищі, то ми здавали кров, а потім в армії здавали. Як тільки сказали, що треба кудись, то ми зразу їхали з дівчатами, з побратимами, з хлопцями. Думки іншої не було. Сказали, треба — треба попробувати. Ми ж всі були комсомольці. А потім ця кров постійно потрібна була бійцям, які вже в Афганістані були. Тут вже ніхто нікого не питав. Ми здавали постійно. Раз у місяць. Колись давали талончик на обід. Там була обов'язково склянка вина — ми хлопцям все віддавали – і було два дні вихідних.
Була трошки перерва в донорстві. Була в мене ситуація, коли я прийшла до тями в лікарні. Була кровотеча. Я прийшла до тями в лікарні. Лікар стоїть біля мене і каже: "Добре, що на моїй зміні не здохла. Нащо мені статистику псувати? Ти ж на яку добу прийшла до тями? На п'яту. Знаєш, скільки донорів тебе виручило? Будеш згадувати і скажеш, ага, тепер і я піду, кров комусь здам".
Після повернення з Афганістану Наталія Плохотнюк працювала медсестрою. Паралельно вирішила отримати вищу освіту, причому одразу з кількох напрямків.
"Закінчила педінститут, потім ще один. Методист виховної роботи, вчитель етики і психології, психолог-практик, бо паралельно вчилася. Тут же й журналіст друкованих ЗМІ. В Ленінграді була, теж вступала в інститут, вже паралельно вчилася в двох вузах.
Я друкувалася починаючи десь з п'ятого класу, як так кажуть. Юнкор, десь дописи. Потім був спецкурс у Рязані, саме журналістський, на нашому факультеті, і військова журналістика. Тут у нас методика виховної роботи, психологія. А в Ленінграді — це кінотелеінститут, хоч і перегукувалися спеціальності деякі, але там більш акторство, режисура театралізованого масового дійства. Я весь час каталась сюди-туди. Народила доньку в Україні в 1992 році".
"Ми їдемо в бусику і там рука, там нога, там десь голова. На дорозі тіло дитяче"
Наталія Плохотнюк поринула в журналістську роботу, організаторську. Працювала в різних медіа, вела дитячі гуртки та журналістські школи. Медицина та спортивні навички в її житті відійшли на другий план. Але, коли в 2014 році Росія захопила Крим та почала війну на Донбасі, довелося все це пригадати. Жінка спочатку волонтерила, а згодом зголосилася стати учасницею АТО.
"Не зрозуміло було, як… Це ті, з ким служили, ті, ким разом воювали, ті, з ким були поруч і раптом вони з'являються тут, де ніхто не чекав. Довелося мені 1 січня 2014-2015 року опинитися випадково віч-на-віч з одним з російських десантників, який мене окликнув "Рижая". Місто Щастя було таке. Випадково, я просто справді трошки збилася з дороги. "Рижая! Рижая! Разворачивайся. Я ж тебе по голосу, мать, узнал". Голос не міняється-то. Говорю, ти тут що робиш? — Захист кордонів вітчизни за її межами.. Говорю: яку отчизну ти захищаєш зараз?. "Я і сам не знаю". "А ти що робиш?" – "Зятя шукаю, пропав безвісті". "Якби ми не вчилися на одному факультеті, я б ще й повірив, що ти зятя шукаєш в новорічну ніч. Ладно, вип'ємо?". Сказав, що до Нового року не буде стріляти ні ваша, ні наша сторона, в нас домовленість. "Зустрінемо Новий рік, а потім через 15 хвилин почнемо". Випили. Поговорили. Мене з мішком на голові перевели на ту сторону. Сказали, що "тут тітка загубилась, заберіть вашу".
Спочатку я з фондом "Повернись живим" з журналістами, з артистами їздила. Тільки-тільки звільнили Слов'янськ, ще йшли бої на горі. І далі ми їхали в Краматорськ. Попали під сильний обстріл.
Мене тоді сильно вразило те, що ми їдемо в бусику і там рука, там нога, там десь голова. На дорозі тіло дитяче. "Пацани, зупиніть, тіло приберіть". "Мужики, тут баба вийти хоче". Ми зупинились, хлопці прибрали трупи трішки в сторону, зі смуги. Солдати збирали тіла і складали штабелями в полі і підривали. Для мене було дуже страшно. Я запитала, навіщо? Говорять, літо, спека. Поїхали".
"Почалась війна, а я її проспала"
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії у лютому 2022 року, Наталія Плохотнюк не роздумуючи пішла медиком в територіальну оборону. Жінка в досить поважному віці брала участь у звільненні Київщини та Харківщини.
"Почалась війна, я її проспала, не чула. Балкон вирвало, я не почула нічого, мені сусідка почала барабанити, кричати "ти там жива, ти є, ти де?" Тут Васильків бомлять, Глеваху бомлять, у нас таке робиться. "Що ви хочете?" "Та війна ж". Ну, війна так війна. Починаємо зідзвонюватися хлопцями, з афганцями. Ми домовилися, що зустрічаємося на Святошино і несемося до Гостомеля. Зброя у всіх була, в принципі. А тут повільно йде склад такий, тягнеться по колії Боярка–Тарасівка. Повільно тягнеться. Говорю, мені на Київ треба. Мені добратися терміново. Почала дертись, кажу: "Хлопці, дайте руку!". "Ой, тьотю, куди ви лізете?". "Хлопці, дайте бігом руку, тому що впаду!". Коли біжить якийсь лейтенантик – "Що ви робите? Це воєнний ешелон. Це напад на поїзд!", а я кажу: "Заспокойся" й показую посвідчення. На таку "дурку" впала.
Потім мене машиною підхопили до Гостомеля, міст проїхали. Але проти танків ми нічого не зробимо. Танки йдуть, стріляють на всі боки. Ми хотіли пробратися до аеродрома. Трохи відстрілювались, трохи повзали, переповзали, витягали 300-х, в основному наших цивільних, бо бійців одразу захопили".
До того, як окупанти втекли з Київщини, Наталія Плохотнюк охороняла один з блокпостів області. Потім брала участь у боях за Ізюм, що на Харківщині. Вона і нині входить до складу роти імені Коновальця 112-ї бригади ТРО. Раз на тиждень чергує у мобільній вогневій групі, допомагає збивати усе те, що запускає ворог по Україні. В інший час працює з дітьми, грає в театрі.
"У мене був не тільки гурток, школа основної журналістики, був спецкурс "Репортери" і "Журналістське розслідування". Я як актриса театру і кіно багато знімаюся, багато працювала в театрі "Арсенал", потім війна почалася, театр закрився, тепер я в Театрі ветеранів. В Театрі ветеранів писали п'єси спочатку, кожен з бійців, з ветеранів, які прийшли. Я теж написала свою п'єсу. П'єсу я не закінчила, вірніше, ще треба переробити. Ахтем Сеітаблаєв зараз ставить з ветеранами "Енеїду". Я вклинилася туди між зйомками, між роботою в школі. Плюс я досі вважаюся на контракті в ТРО. Я офіційно стрілець, бойовий медик".
У планах Наталії Плохотнюк таки дописати і поставити свою пʼєсу про роль жінки на війні. Мріє також створити притулок для тварин. Каже, у наших воєнних реаліях дуже багато собак і котів залишилися без господарів.
Пані Наталія намагається сама не втрачати навички медика, постійно проходить нові тренінги, і у далеких планах хотіла б сама навчати молодь, як надавати допомогу. Також раз на два тижні Наталія Плохотнюк обовʼязково навідує центр крові, здає тромбоцити. Наразі робить це здебільшого для хворих дітей.
Авторка — Вікторія Будан.
