Фото: Пресслужба Roxolana
Чим більш детально ти описуєш якісь свої відчуття, фрази, які трапляються в житті, тим більше люди впізнають у цьому себе
Як народилася ідея створити повноформатний альбом і випустити його саме зараз?
Ідея альбому зародилася насправді доволі спонтанно, тому що я подивилася у свій комп'ютер, у папку "Демки", і зрозуміла, що в мене вже є дуже-дуже багато пісень. Вони всі різні: десь схожі, десь — взагалі якийсь попандерграунд. І я зрозуміла, що мені хочеться, щоб ці пісні почули люди. Тому що коли ми щось пишемо, ми вкладаємо туди енергію, і коли цю енергію ховаємо "в стіл" — вона далі нікуди не йде, а просто залишається десь. І я подумала, що взагалі концепція "Мистецтва", вона в тому і класна, що мистецтво є різне. Воно не має бути якогось одного формату: може бути одна пісня така, друга — інша. І в тому й суть мистецтва — що воно може бути різним і, в принципі, не має піддаватися оцінці. Тому я придумала собі таку ідею альбому "Мистецтво", де я зможу написати абсолютно все, що хочу, і випустити. Насправді я не всі пісні туди включила, бо їх було б просто занадто багато, але обрала ті, які писала протягом трьох років повномасштабного вторгнення. І все — так воно і полетіло. А тим паче була ще й ідея, що є головна пісня — "Мистецтво", яка всім зійшла. Я знайшла її демоверсію — це був перший раз, коли я написала пісню хвилин за десять. Я сіла й під гітару заграла від початку до кінця — і це був перший дубль демки. І отак ми її й залишили, показали людям. Мені здається, це цікаво: подивитися, як народжується і чим стає.
"Мене ніхто не розуміє — значить це мистецтво". А мистецтво повинно завжди бути незрозумілим?
Ні, просто мистецтво буває різним. Хтось його розуміє, хтось — ні, хтось підтримує, хтось заперечує. Але це не ідентифікує нас. Ми сподобалися — класно, ми не сподобалися — теж класно. Ми не маємо всім подобатися. І мені здається, в тому й сила мистецтва: що воно просто є — і цінне вже через те, що воно існує. А яке воно є — це, знаєте, вже такий суб'єктивізм.
А що воно для тебе означає в контексті платівки?
Можливість бути різною.
Що в цьому альбомі є терапевтичного? Ти казала, що він для тебе нібито як терапія. Який момент у процесі створення став найбільш лікувальним?
Я думаю, це момент, коли я думала, що майже всі пісні створені з такою думкою в голові: що їх ніхто ніколи не побачить і не почує. Це пісні, які я писала просто тому, що так відчувала, і була переконана, що я їх потім просто відкладу в стіл. Тому що, якщо послухати тексти — вони там є доволі детальні, максимально детальні. І, як автору пісень, коли я писала, думала, які ж такі фрази загальні підібрати, щоб вони були зрозумілі людям. А потім зрозуміла, що потрібно навпаки: йти від зворотного. Чим більше ти детально описуєш свої якісь відчуття, фрази, які трапляються в житті, тим більше люди впізнають у цьому себе. І це такий, мені здається, феномен того, що нам здається, що у них є якісь величезні проблеми, і цей спектр проблем такий широкий. А потім ми говоримо щось суперособисте — і розуміємо, що люди нас розуміють.
Усі пісні написала ти. Яка з них все-таки найбільше нагадує тебе саму?
Я насправді надихалася деякими своїми життєвими історіями. Хтось із друзів розповідав мені якісь історії, хтось незнайомець теж розповідав свою. І все це мені просто резонувало, тому й вилилося у пісні. Зараз мені важко так сказати, тому що кожна пісня — про якийсь мій етап. Але, мабуть, зараз я б сказала, що я себе асоціюю з піснею "1000 причин".
А чому це саме ти в цей момент?
Це, мабуть, про людей, які поруч. Пісня звучить так: "Тисячу я причин знайду, щоб не ділити тебе ні з ким. Знайду, щоб не віддати тебе нікому, тисячу причин". І мені здається, що я зараз знаходжу ці тисячі причин у своїх друзях, у людях поруч. І розумію, що мені так з ними пощастило, що не хочеться їх нікому-нікому віддавати.
Композиція "Бардак" звучить як гімн дезорієнтації. Багато хто в цій пісні зараз впізнає себе. Розкажи про неї.
Це думка, яка мене не покидає вже дуже-дуже багато часу, і вона трапляється в різних моментах, бо забагато думок, забагато емоцій — і хороших, і поганих. Я не можу їх, наприклад, відфільтрувати. І в цей момент я розумію, що навіть коли сама з собою розмовляю — а я це часто роблю вдома — я розумію, що не можу зорієнтуватися, що мені сказати самій собі. Тоді й вийшла ця фраза: "Не туди, не сюди, куди себе притулити, все не те, все не так, в голові бардак".
Безлад іноді саме так і відчувається — як дно басейну
Є відео на цю пісню, і це фактично візуалізація всього альбому. Коли тобі прийшла ідея зняти саме таке відео?
Ми співпрацювали з нашим прекрасним другом і режисером, якого я обожнюю всім своїм серцем. Це Руслан Махов. Він також знімав кліп "Мистецтво". Я скинула йому пісню — зазвичай усе так і відбувається. У мене є свої ідеї, але я кидаю йому трек і чекаю, що ж він запропонує. І зазвичай у 90% випадків він влучає у кольорову гаму, ідею, посил. Він усе розуміє. І саме його була ідея засунути нас усіх на дно басейну — тому що безлад іноді саме так і відчувається — як дно басейну. Там навколо є стільці. І це такий клуб анонімних бардакоголіків, як я кажу. Людей, у яких безлад у голові. Але в кінці ця робота виглядає так, що всі беруть різнокольорові простирадла, і на цьому дні басейну ніхто вже не ділиться проблемами, а всі просто ловлять якесь сонечко, насолоджуються. Така, знаєте, візія, куди ми йдемо.
Назва альбому "Мистецтво" автоматично виводить нас на питання про роль артиста в культурі. Ти — активна учасниця цього нашого, скажімо так, маскультурного процесу. Чи вдається тобі водночас і спостерігати за тим, що коїться навколо?
Я намагаюся бути в центрі всього — відчувати простір, людей, наші зміни. Звісно, мені здається, це важливо не лише артисту — це взагалі важливо будь-якій людині: йти в ногу з часом, з подіями, з усім, що відбувається навколо.
Так кажуть, що попмузика, за замовчуванням, має бути дуже простою. Вона популярна, її можна наспівувати, у ній зрозумілі сенси. Ти співала: "Мене ніхто не розуміє — значить, це мистецтво", — тобто це ніби щось незрозуміле, авангардне, сюрреалістичне. Що для тебе є мистецтвом у попмузиці?
Мені здається, якщо подивитися на закордонних артистів і їхній ринок, така тенденція прослідковується. У нас зазвичай до цього доходять трохи пізніше, але, як на мене, зараз сфера попкультури вже не заповнена лише легкими поппіснями — і це вже поступово можна простежити і в нас. Мені здається, поп — це не завжди про жанр. Це може бути й щось альтернативне. Наприклад, Біллі Айліш — це ж альтернативний поп. А якщо говорити про реп, то в Америці реп — це як поппісня, тому що всі топ-10 хітів — це реп-пісні. Мені подобається тенденція, що популярними стають не лише попвиконавці, а й альтернативні інді-виконавці, десь, можливо, це буде і джаз, Я вірю, що колись у нас з’явиться попджаз. Мені здається, варто бути чесним зі слухачем, чесним із собою. І мені б хотілося, щоб кожен артист з кожної ніші міг збирати платформи, мати прояви на радіо, розвиватися як повноцінний артист, а не тільки поп. Тому, мені здається, ми насправді потихеньку до цього йдемо.
Якщо говорити про альбом "Мистецтво" як мистецтво — що в ньому зав’язка, кульмінація і що розв’язка?
Там суцільний бардак, як на мене. Мені дуже, звісно, приємно, що я відчуваю те, що він має початок і завершення, а всередині — там такий трішки творчий безлад. Ми починаємо з "Мистецтва", завершуємо — "Буде все, і все минає". Я взагалі обожнюю цю пісню, вона для мене така терапевтична. Я її слухаю, коли мені якось складно. А кульмінація…мабуть, це кілька пісень. Це "Журба", і разом з нею — "Розлюбилось, розболілись" з Michelle Andrade. Це така музична кульмінація. А потім завершення — це "Буде все, і все минає".
Це сформована історія, навіть із завершенням. Це означає, що на цей момент внутрішній пошук завершено, чи це лише експеримент — і далі буде?
Я думаю, що точно далі буде. Тому що емоції — вони ж нікуди не діваються, переживання — теж. Просто тепер я подивлюся на них крізь іншу призму. Крізь цю я вже подивилася. Вже є кілька пісень, які я в процесі пишу. Це на вересень, мабуть. Тому ця історія і ця призма, крізь яку я подивилась, — ось ця історія завершена.
Чи є якийсь внутрішній маршрут, коли ти знаєш: от туди я буду рухатись — у звучанні, темах, у сенсах?
Насправді якогось чіткого маршруту немає. І, мабуть, у цьому й полягає складність реалізації цього альбому: він здається завершеним, і не хочеться повторювати себе, дублювати. Але водночас хочеться залишитися собою. Мені часто кажуть, що це складні теми простими словами — і мені це імпонує. Тому я буду надалі такі тексти писати. А от музика — я в пошуці. Мені хочеться чогось новенького вже.
Ми переходимо від якогось традиційного звучання, ми ще не супермодні, але при цьому глибокі й наповнені
Дуже багато твоїх треків завірусилося. Завжди віруситься щось не дуже складне — хоча хочеться, щоб саме складне поширювалося, щоб люди знімали відео під ці тексти. Чи відчуваєш ти якийсь дисонанс між глибиною тексту, тим, що ти закладаєш, і тим, як люди це сприймають і поширюють?
Я насправді розумію як це працює. У мене спочатку був дисонанс, коли ми зробили рімейк пісні Скрябіна "Скрябіна" "Люди, як кораблі". Я не знаю, що емоційно вкладав автор, але я чудово розуміла, коли робила рімейк, наскільки це була для мене глибока і складна пісня. І коли я бачила тіктоки, де люди просто танцюють під цю пісню і радіють життю — я усвідомила, що цей дисонанс може бути часто. І це вже насправді не моя турбота. Мені не треба про це прийматися, тому що як люди сприймають пісню, так вони й сприймають. Наприклад, пісня "Журба" — це супертанцювальна мелодія і текст там насправді дуже сумний — забери цю мелодію, постав її на лірику — і це буде просто суперсумна композиція. Але мені подобається бавитися цими формами. Якщо людям легше потанцювати і не слухати текст — клас. Якщо їм класно послухати текст, не слухати мелодію — клас. Я вже відпускаю цю творчість.
Уяви, що цей альбом — це послання в пляшці. І через сто років хтось його виловлює. Що б ти хотіла, щоб люди зрозуміли про тебе, про наш час, про українську музику цього періоду?
Боже, це дуже складне запитання. Дуже складне й екзистенційне. Мені здається, що творчість — вона така, що я не можу гарантувати, хто і як її відчує. Я можу бути максимально чесною, а як її відчує слухач — це вже зовсім десята тема. Тому мені б хотілося, щоб вони просто розуміли, що ця творчість, українська пісня — вона розвивалась, Це був процес. Мені здається, зараз такий процес, коли ми переходимо від якогось традиційного звучання, ми ще не супермодні, але при цьому глибокі й наповнені. І щоб людина зрозуміла, які ми емоції переживали — навіть у такі часи були веселі пісні, але були й дуже сумні. Тобто це такий симбіоз, такий творчий безлад.
Редакторка текстової версії — Олена Кірста.
