Машина параджанівського новаторства так сильно влупила мене по голові, що мотивувала згодом пов’язати своє життя з кіно
Свого часу я читав спогади Юрія Гармаша, який пізніше приєднається до нашої розмови, і він згадував, що під час навчання лише двічі бачив, як після перегляду стрічки, люди аплодували стоячи. І один з цих двох випадків трапився саме після перегляду "Тіней забутих предків". Який вплив мав Параджанов на молодше покоління і на тебе особисто?
Володимир Тихий: Я жив на заході України, і ми мали можливість дивитися польське телебачення. На початку 80-х, коли мені було 11-12 років, я подивився фільм "Тіні забутих предків" саме на польському телеканалі. В той час, коли Параджанов був ув'язнений, в Польщі показали цей фільм, не перекладаючи його. Що було дуже феноменально для польського телебачення. Адже у них дублювалися всі фільми. І вони розповіли, наскільки це геніальна людина. Для мене це стало відкриттям. Не просто Параджанова, не просто блискучого фільму, а українського кіно загалом. Я жив в Радянському Союзі, в якому українське кіно не було шанованим. Його просто не існувало ні на телебаченні, ні в прокаті. І цей досвід був для мене вражаючим. І тому, що це був український фільм, і тому, наскільки потужні ці візуальні образи, і тому, що ця оповідь зовсім не була звичною. Ця машина новаторства так сильно влупила мене тоді по голові, що згодом це мотивувало мене піти в кіно.
Цей фільм Параджанова в радянському кіно був, як політ Гагаріна в космос
Можна сказати, що цей фільм виставив тобі естетичну планку?
Володимир Тихий: Цей фільм був дуже окремим і дуже потужним незалежним твором на той час для всього пострадянського простору. Схожі процеси в ті часи відбувалися в кінематографі Чехії, але на відміну від наших режисерів, на відміну від Параджанова, чеські режисери могли поїхати за кордон, щоб працювати далі. Параджанов, на жаль, не міг собі цього дозволити. Ця тоталітарна система прививала всім, навіть нашим емігрантам, опозиціонерам, які опинялися за кордоном, відчуття меншовартості. Але цей фільм Параджанова в радянському кіно був, як політ Гагаріна в космос.
Щоб відбувся "вибух" для режисера, потрібна банда, і саме в "Тінях" ця банда склалася
Перші фільми Параджанова були близькими до соцреалістичного стилю, який розумів кожен пересічний радянський глядач. І раптом "Тіні забутих предків". Вибух. Втім Михайло Іллєнко вважає, що такого потужного вибуху раніше трапитися і не могло.
Володимир Тихий: Параджанов завжди був бунтарем, і це прослідковується навіть в його ранніх роботах. Кіно – технологічна штука. І щоб відбувся вибух для режисера, оператора, потрібна, як сказав пан Михайло, банда. І саме в "Тінях" ця банда склалася. Як каже Михайло Іллєнко, невідомо, чия була ініціатива на одному майданчику зібрати оператора Юрія Іллєнка, художника Георгія Якутовича, композитора Мирослава Скорика, художницю по костюмах Лідію Байкову, акторів Івана Миколайчука і Ларису Кадочникову, автора сценарію Івана Чендея. Як сказав Іллєнко, у кожного з них з них був свій привід "втечі на волю".
Зібралися надталановиті люди і почали робити фільм
Тобто у Іллєнка з Параджановим завжди був "вибух"?
Володимир Тихий: Ти абсолютно правий. Кіно – це індустріальне виробництво. Під словом "індустріальне" ми зазвичай розуміємо якісь технологічні моменти. Насправді індустрія складається з людей і залежить від їхнього художнього, творчого рівня. Від їхнього таланту. В цій ситуації зібралися надталановиті люди і почали робити цей фільм. Насправді з цим кіно було все не так просто. В процесі зйомки виникало багато проблем. Вони випадали з графіку виробництва, якісь моменти вирішувалися на офіційному рівні для того, щоб далі просувати це кіно. Унікальність цього фільму полягала ще й в масштабах витрачених на нього ресурсів. Кажуть, що в ті часи на студії Довженка такого ніколи не було. Це була потужна машина, яка працювала на цей фільм. За цим стояли якісь непрості люди. Але навколо Параджанова було багато заздрощів. Його і обожнювали, і ще більше заздрили. Заздрило оце провінційне, тупе, прибите посттоталітаризмом коло, яке вміло робити тільки якийсь соцреалістичні речі.
Його візуальна мова базується на класичних речах, які походять ще з давньогрецької естетики
Наскільки важким, на твою думку, є сприйняття фільмів Параджанова? Чи потрібно для цього мати якесь культурне підґрунтя, відповідну інтелектуальну базу, схоже сприйняття світу? Після нещодавніх показів "Кольору гранату" яких тільки коментарів я не начитався в мережах! І що цей фільм далекий від нашого сприйняття звичних фільмів: відсутність діалогів, якась нарізка кадрів…
Володимир Тихий: Для молодого покоління, яке зараз вчиться в інститутах, Параджанов – це явище рівня, наприклад, Ботічеллі. Тобто людина може знати його, як класика кінематографу, але його стрічки не дивитися. Говорити про те, що вони складні – неправильно. Його фільми можна сприймати "на прямому дроті", тобі не потрібні навіть контексти. Параджанов робив надзвичайно візуально потужні речі. Просто існує категорія певного сучасного провінційного піжонства, коли ти не можеш щось зрозуміти і тому починаєш знецінювати цю роботу. Це, мовляв, і не комедія, і не бойовик, і немає сюжету, і відсутні діалоги. Напевно це якісь внутрішні конфлікти, коли ти щось бачиш, але не можеш це зрозуміти. І тобі здається, що все, що ти не можеш зрозуміти, погано зроблене або застаріле. Насправді ж його візуальна мова базується на класичних речах, які походять ще з давньогрецької естетики.
Про його орфографічні казуси ходили анекдоти
Наступне запитання здасться комусь дивним, але воно стосуватиметься, як не дивно, неграмотності Параджанова. Процитую Івана Дзюбу, який писав про це у своїх мемуарах: "Параджанов писати не любив і був фантастично неграмотний з погляду орфографії. Про його орфографічні казуси ходили анекдоти. Книжок у його хаті майже не було, а якщо з’являлися, на наступний день він їх комусь дарував. Здавалося, що він ніколи нічого не читав. А насправді – все знав і давав безпомилкову на рівні абсолютного слуху оцінку будь-яких скільки-небудь помітних явищ: літературних, мистецьких, культурних, політичних. Часом, напевно, йому допомагала інтуїції генія. Варто йому було почути кілька звуків, проглянути кілька сторінок – і суть схоплено"…
Володимир Тихий: Я думаю, що так і було. Я знаю таких людей, просто вони не Параджанови. У них є така удача, це їхня природа. І таким людям складно жити в суспільстві. Параджанов зробив 5 фільмів, які стали шедеврами. А з точки зору міщанина, це повна невдача.
Йому писали листи Фелліні, Антоніоні, Жан Люк Годар
З точки зору міщанина, він і жив красиво….
Володимир Тихий: Можна посперечатися. Звісно, ознаки успіху у нього були. З точки зору уявлення радянської людини. Йому писали листи Фелліні, Антоніоні, Жан Люк Годар – і це теж успіх. Дружина президента Франції Шарля де Голля Івонна де Голль закохалася в цей фільм. Уявляєш, як йому важко було з цим жити? Але коли ти "на прямому зв’язку" з богом, коли у тебе такі таланти – це велика відповідальність. Але він не міг собі дозволити цим скористатися, як це зробив би якийсь банальний "прохіндєй". Зробив би собі звання Народного артиста, квартиру, студію.
Ну це напевно важко було зробити в ті часи.
Володимир Тихий: Ну чому. Ми маємо приклад Бодарчука. Людина правильно скористалася своїм талантом. Він їхав в Голівуд знімати кіно. І це круто, хоч кіно і погане.
Я коли був в гостях у доньки Івана Чендея, видатного письменника, представника закарпатської гілки української літератури, співавтора сценарію "Тіней забутих предків", без якого Параджанов не відчув би містику Карпат, то в хаті у Чендея побачив гостьову книгу, яка зберігається. І ній записували свої відгуки і побажання гості, починаючи з 1950-х років. Я довго сміявся, коли побачив напис генія Параджанова – "на кОнуне осени".
Володимир Тихий: Йому не пощастило жити в наш час, коли тебе виправляє комп’ютер. Можливо і я б тоді робив багато помилок.
Що було після "Тіней забутих предків"?
Володимир Тихий: Він пішов в свій космос. У нього була можливість зробити те, що ніколи до нього не робив. І він це робив, не намагаючись грати в якісь умовності. Іншим це було сприймати складно, адже він порушував всі канони. Ну як це, наприклад, було можна собі дозволити в радянські часи знімати кіно без сюжету? Дарма, що йому пишуть Фелліні, Антоніоні та Жан Люк Годар. Це був його виклик системі. І він за це досить серйозно заплатив.
Історія овального столу
З нами на зв’язку Юрій Гармаш, кінооператор, оператор-постановник близько 30-ти художніх фільмів, член Європейської асоціації кінооператорів, один з кращих українських операторів. Пане Юрію, кажуть у вас є овальний стіл на 12 персон. І з'явився він у вас дуже давно, коли молодий оператор Юрій Гармаш одержав від кіностудії Довженка власну невеличку кімнатку. Розкажіть, будь ласка, про нього.
Юрій Гармаш: Спочатку я справді жив на зйомних квартирах, а потім кіностудія дала мені маленьку кімнатку. Але вона була абсолютно порожня. І звичайно мені потрібен був стіл. На той час я вже був знайомий з Сергієм Йосиповичем і доволі часто бував у нього в гостях. І прийшовши одного вечора до нього, я поділився своєю радістю і принагідно сказав, що в мене немає столу. І оскільки Сергій Йосипович доволі добре розбирався в антикваріаті, бо його батько був антикварщиком, він направив мене до одного з комісійних магазинів на Львівській площі до свого знайомого, який провів мене в підвал. І там стояв цей дивний стіл, який по сьогоднішній день займає в моїй квартирі центральне місце.
Як же стіл на 12 персон вліз в невеличку кімнату?
Юрій Гармаш: Цей стіл має великі красиві кручені ноги, але стільниця має три, так би мовити, поверхи.
Трансформер, як сказали б зараз.
Юрій Гармаш: І коли цей стіл розсуваєш, він з двох половинок стає ніби шестикратним. Тобто збільшується рівно втричі. І тому за нього, коли до мене приходять гості, поміщаються всі 12 людей. Це одна з найбільш пам'ятних для мене речей, які подарував Сергій Параджанов. Є й інші подарунки від нього, які я зберігаю і дуже ціную. Але стіл – це одна з найвагоміших речей, яку я маю завдяки Параджанову.
Гадюка на українському рушнику – символ, який не сподобався худраді
Після вашої першої роботи – фільму "Серед літа", знятого з режисером Василем Ілляшенком, у вас виникли проблеми з наглядачами від ідеології, і вас надовго усунули від роботи. І подолати фінансову кризу вам теж допоміг тоді Параджанов…
Юрій Гармаш: Справді, мене на рік чи два відсторонили від роботи. Це трапилося після того, як на худраді обговорювали фільм "Серед літа" з Богданом Ступкою в головній ролі, там був епізод, який і не сподобався худраді. За сценарієм, мамі сниться тривожний сон. Ми з режисером придумали такий кадр: на традиційному українському рушнику повзе гадюка. Для зйомок ми впіймали вужа, якому наш художник зафарбував жовті вушка. Слава богу, на третьому дублі вуж проповз композиційно в кадрі точно по задуму, і ми його відпустили. І коли був перегляд фільму в Держкіно, мені поставили запитання, а що я мав на увазі. Що це, мовляв, за гад повзе по Україні? Що я хотів сказати цим кадром? Я звичайно виступив на захист цього кадру, але мені це не допомогло. І мені на кілька років заборонили знімати.
Відповідно, відсутність роботи призвела до фінансових труднощів….
Юрій Гармаш: Був період, коли я відкрив для себе в живописі такий напрямок, як наївне мистецтво. Я для Параджанова привозив деякі речі від одного чернівецького колекціонера. Серед них були кілька таких картин, які я купив для себе. І коли я поскаржився Параджанову на безгрошів’я, він направив мене до директора Центрального гастроному на Хрещатику, який колекціонував такі роботи. І я продав йому дві картини за доволі пристойні гроші, на які безбідно прожив з сім’єю кілька місяців.
Я подумав, що кінофільм "Легенда про Сурамську фортецю" не знімуть ніколи
Ви приятелювали не лише з Параджановим, а й Миколайчуком, з яким ще й плідно співпрацювали. Чи мріяли ви щось зняти разом з маестро Параджановим?
Юрій Гармаш: Звичайно! Така мрія була. І була навіть про це домовленість. Я кілька разів відвідував Сергія Йосиповича в Тбілісі, і одного разу він запропонував мені зняти з ним фільм. Йшлося про кінофільм "Легенда про Сурамську фортецю". Ми домовилися, і я практично був у запуску. Але, на жаль, Параджанову досить часто, як кажуть кінематографісти, "закривали" фільми. І цей фільм призупинили майже на рік. Я в певний момент зрозумів, що більше не можу чекати. Думав, що зйомка не відбудеться ніколи. Тому я пішов на зйомку іншої картини. А вже через місяць фільм пішов у кіновиробництво, але я був вже зайнятий. І з чисто моральних міркувань не міг підвести режисера, з яким вже почав роботу.
Магія і геній Параджанова
В чому, на твою думку, магія фільмів Параджанова?
Володимир Тихий: Він розповідає людські історії. А мова, якою він їх розповідає, дуже символічна. Він не показує маленького хлопчика з титрами в кадрі – минуло 10 років. Він показує, як хлопчик щось передає старшому, а це він передає сам собі дорослому. Його найбільша сила в тому, що ці історії дуже людяні. Вони близькі, вони зрозумілі, вони навіть не експлуатують красу. Хоча в кадрі все дуже красиве. Це буяння життя. Дуже натуральне.
