Ілюстратичне фото. Автор Тетяна Дем'яненко
Це історія про діалог із владою, бо останнім часом був суцільний монолог
Перший момент, на який всі звернули увагу – це присутність на протестах великої кількості молоді. І це та молодь, яка в 2014 році на Майдані не стояла. Бо тоді їм було 8-10-12 років. Ще один символ цього протесту – це плакати, зроблені вручну і написані маркерами на звичайному картоні. В еру технологій, коли за копійки можна роздрукувати будь-що, люди саме вручну пишуть свої гнівні, іронічні, дотепні, смішні плакати. Третій момент – це гумор. Всі звернули увагу на буйство веселощів на цих плакатах. Є зла іронія, є м'якша, є іронія, є прямолінійність, є натяки, є метафори. Це окремий вид мистецтва. Також всі звернули увагу, що на цих протестах є багато плакатів з матюками. Що викликало в суспільству цілу дискусію: годиться чи не годиться поганими словами захищати хороші речі? Ваше перше враження від перших вечорів?
Це історія про волевиявлення. Це про діалог в такий спосіб з владою. Тому що останнім часом був суцільний монолог. Але є таке поняття, як суспільний договір. І коли він порушується, і немає інших способів, як про це сказати, з’являється протестний рух. Пам'ятаєш, з чим виходили студенти на Революції на граніті? Теж з плакатами, написаними від руки. Це теж був спосіб сказати – почуйте мене. Це про те, коли я хочу щось сказати. Що таке протест? Коли я маю власну точку зору.
Президент відреагував на ці протести. На твою думку, діалог вдався?
Це вже ми працюємо з симптомом. І під війною можна заховати дуже багато речей. На жаль. Страждання завжди приходять ззовні. Питання в тому, як ми проходимо ці виклики. Це був останній крик про те, щоб нас почули. Завжди можна знайти відповідь на запитання, а чому ні. І влада це зараз робить, збільшуючи масштаби. Тому це був останній крик: почуйте нас. Я не знаю, чи вийшов діалог. Але принаймні спроба є. Будемо чекати.
Молодь на протестах: це вже не бунтарство, а саме протест
Так, чекати недовго. Наступного тижня має вирішитися ця ситуація. Всі відзначають, що на протестах дуже багато молоді. Там багато людей різного віку, але молоді вкрай багато. І це молодь, яка не має досвіду масових акцій. Звідки, на вашу думку, у молоді оця інтенція до виявлення своєї позиції, та ще й в умовах війни? Коли формально законодавство навіть забороняє масові акції. Що це? Втеча від безсилля Чи вияв зрілості?
Молоді завжди притаманно висловлювати свою позицію. І це вже не бунтарство, а саме протест. І це має вагому відмінність. Давай розберемося в тому, що таке юнацький вік. Адже це для нашої подальшої розмови дуже важливо. Отже 18-25 років – це початок дорослості. Це етап, коли молода людина є зрілою, як в фізичному, так і в соціальному плані. Коли вона вже пройшла етап автономії. Автономії емоційної, коли є потреба висловлювати право на свої емоції, на свої вподобання, на свої погляди. Морально-ціннісної автономії, коли у молодої людини вже є якісь норми і ціннісні орієнтації. І нарешті поведінкової автономії, коли вони заявляють: я маю право показати, що мені подобається, а що ні, саме поведінково. І те, що це відбувається мирно, свідчить про дуже велику зрілість. Те, що я можу про це говорити з позиції дорослого, а не з позиції дитини чи підлітка, який порушує всі правила і норми. Ні. Все відбувається в межах моральної і законодавчої норми.
Тобто це вияв дорослості?
Так! Це вияв зрілості. Період прийняття відповідальних рішень. І це найважливіше. Тому що йдеться про перспективу подальшого життя. Ми, старші люди, вже пройшли якесь своє становлення: ми обрали професію, ми працюємо, ми створили сім'ї. А у них тільки старт. І для них архіважливо, як вони будуть жити далі, яка у них перспектива розвитку. Бо розвиток можливий тільки тоді, коли є стабільність і розуміння того, куди ти рухаєшся. Ти можеш проживати важкий період війни. Але ти маєш розуміти, яка попереду перспектива. В цьому віці відбувається така річ, як становлення самосвідомості. Вкрай важливе у цьому віці логічне і критичне мислення. Так не буде, що їм скажуть, а вони погодяться. Вони хочуть аргументів, вони хочуть розуміння. В цьому і є основна вага молоді – критичність.
Минулого тижня прочитав новину, що уряд Британії розглядає можливість надання права голосу на виборах 16-річним. Щоб таким чином дати людям відчуття контролю над майбутнім. Також в цьому вбачають і історичний аспект. Адже британську імперію починали будувати зовсім молоді люди, яких сьогодні навіть не пускають до управління.
Молодим є що втрачати. Набагато більше, ніж старшим. Плюс у війну зменшився вік життя в тому числі. Молодого життя. Тому молодь вийшла на протести не через безвихідь. А через те, що вони можуть впливати на щось. Це і є оця позиція, коли я не можу вплинути на якісь глобальні речі, але я можу зробити щось конкретне, щось, на що я можу вплинути. Тому що в цьому віці розвивається ще один аспект. Це волевиявлення і потужна совість. Це морально-ціннісний аспект. Це вже не "що про мене інші скажуть", а "що я сам про себе скажу, що я про себе подумаю".
Власноруч зроблені плакати в епоху технологій – це про те, що я – людина, я – не якийсь фейк за екраном
З позиції і НАБУ, і САП було б занадто самовпевнено вважати, що вийшли за них. Вийшли насправді не тому, що захоплені результатами їхньої роботи. До результатів є запитання. Вийшли саме тому, що порушено суспільний договір. Не треба чіпати незалежність антикорупціонерів. Про це мова. Інституції повинні бути інституціями, а не іграшками. Аспект, про який я зараз багато думаю – це картонні коробки. В епоху, коли люди миттєво обмінюються інформацією, яку читають на маленьких екранах, коли можна миттєво роздрукувати будь-що, мітингувальники власноруч фломастерами пишуть свої меседжі. Я не зовсім розумію, про що це свідчить. Можливо, надпис на картонці, написаний вручну, правдивіший, ніж друкований банер? Чи замислювалися ви над тим, а чому саме картонні таблички?
Ми можемо висловлювати тільки свої припущення. Можливо краще було б запитати у самих молодих людей. Але мені здається, що вони й самі до кінця не усвідомлюють, чому саме так. Ця ідея архіважлива, тому що я роблю це сам. Це моє волевиявлення. Я взяв ручку, я взяв картон і я волевиявив. Я написав. Не хтось. І щоб ніхто не міг сказати, що це хтось інший придумав чи хтось зробив. Бо якраз, на жаль, в нашому суспільстві технологій, коли все формується в мережі, власноруч зроблені плакати – це про те, що я – людина. Я не якийсь фейк за екраном, коли я можу в коментарях будь-кому написати що завгодно, не показуючи свого обличчя. Ця історія про самоусвідомлення. Це про цінності, це про волевиявлення. Бо приходить людина і каже: це - я! І це мій напис. І це я його зробила! Не тому, що мені хтось про це сказав, а тому, що я так вирішив. Це дуже здорова доросла позиція. Я не просто якась диванна злюка, всім незадоволена. Ні. Ці діти, ці юнаки взяли і щось зробили. І це найважливіше.
Бо одна справа підтримати протест лайком у Фейсбуці, і зовсім інша річ – не просто прийти, а прийти не з порожніми руками. А з плакатом, зробленим власноруч. І це найкращий спосіб знівелювати звинувачення у проплаченості. Адже ми добре знаємо, що коли на мітинг виходять люди з однаковими плакатами, роздрукованими на дорогих розтяжках, це явна ознака того, що в цей мітинг хтось вклався. Люди виходять з саморобними коробочками, це означає тільки одне: ти ніколи не заплатиш людям, щоб вони креативили в таких кількостях.
Це правда. Так і є. І це найважливіше, що трапилося в нашому суспільстві. Я, як психолог, в якийсь час помітила, що люди почали відкрито боятися висловлювати певні речі. Спочатку люди починають просто говорити про щось на кухнях. Потім ми чуємо, що закрили то одного блогера, то іншого. Тобто машина починає робити щось під себе. Але насправді виборна посада – це робота. Ти маєш поважати інституцію, а не робити анархію. Бо демократія – це коли ми робимо вибір, але при цьому в чомусь себе обмежуємо.
Поки що наш протест картонний, але за потреби він стане бетонним
Є один важливий момент. В умовах воєнного стану Конституція дозволяє обмеження наших прав і свобод. В тому числі, право на мирне зібрання. Якщо ці мітинги – це справді дуже серйозно, то водночас – це ризик похитнути стабільність країни. Ми легко про це говоримо, але насправді йдемо по лезу. І напевно всі звернули увагу, що атак Києва в ці вечори не було. В Росії не дуже розуміють, що тут відбувається, але якщо люди збираються в центрі, може щось дозріє і рвоне. І в цьому випадку оця картонка табличка – це ніби легкий спосіб показати, що це все несерйозно. Іронія цього протесту – це ніби як маска. Мовляв, поки що ми іронізуємо. І поки що наш протест картонний, але за потреби він стане бетонним.
І насправді це дуже сумно. Сумно через те, що в якийсь момент влада почала творити внутрішнього ворога. Адже вона має нести відповідальність за те, що вона робить. Наведу такий приклад: є сім'я, в якій є батьки і діти. Батьки встановлюють певні правила і закони і виховують дитину у форматі цих правил. Майбутнє дитини і її перспективи повністю залежать від батьків. Вони визначають, коли вона піде в школу, де вона буде вчитися, що вона буде їсти. Але дитина зчитує й інші схеми та установки, які незримо присутні в сім'ї. Коли батьки заявляють одне, а потім самі ж порушують свої правила.
І от дитина виростає. І вона теж хоче брати участь в цих процесах. Коли стається криза в сім'ї, і дорослий не може виконувати свою функцію в силу різних обставин, дитина займає позицію дорослого. І дитина починає виконувати якусь функцію, з якою не впорався дорослий. Тобто історія з протестами – це про їхні більш глибинні переживання і захист своїх прав на право жити.
Психолог Наталія Улько в студії Радіо Культура
Гумор та іронія протестів: це дуже дорослий механізм захисту
Хочу поговорити про іронію цих протестів. Місцями дуже колючу. Гумору на цих плакатах вже присвячено кілька публікацій в українській пресі. Були звісно на цих плакатах і якісь прямі заклики, але на більшості з них креатив просто зашкалював. Було, до речі, багато песиків, у яких також були таблички на шиях. Наприклад, "Порву за НАБУ" або "Пес Картон". Такої величезної кількості іронічних плакатів на Майдані я не пригадую. Зрозуміло, що після розстрілів нам було вже не до гумору. Але ці протести з такою кількістю креативу, гумору, іронії відбуваються вперше. Це вже не просто масова акція протесту, а це справжня культурна креативна подія, куди під'єднана творчість.
Тут є кілька важливих психологічних і культуральних моментів Згадай початок повномасштабного вторгнення. Як багато було тоді різних мемів! Таким чином суспільство висловлювало свої емоції. А які це були емоції? Злість, страх, безпорадність. Є механізми захисту психіки. Є механізми дитячого ґатунку, а є механізми дорослого ґатунку. Дитячий – це коли ти береш лопатку, б'єш по голові і кажеш комусь, що він поганий. Або ще один дитячий підхід – заперечення: нічого не відбувається, все добре. А є дорослий механізм захисту. І це гумор. Коли ми через гумор перепрацьовуємо, даємо сенс і висловлюємо те, що прямо не можемо сказати.
Згадай, в Радянському Союзі найбільше анекдотів з'являлося тоді, коли не можна було прямо про щось говорити. Але через анекдоти це робити було безпечно. Це безпечний спосіб вираження злості. Картонка – це також безпечний спосіб. Мовляв, я заявляю про свою позицію, але я не шантажую і не погрожую. Я не погрожую, я заявляю. Це дуже важливий момент. Тому і з'явився гумор. Плюс цей гумор зрозумілий для влади. Зрештою, влада теж йшла з гумором. Це її стиль розмови. І щоб її почули, логічно говорити її ж мовою.
Чому ще вийшла молодь? Тому що з'явилася загроза розвороту від європейського вектору розвитку країни. А там перспектива комунікації, поїздок, навчання, становлення, розвитку, свободи. Це про втрату. І це велика втрата. Втрата майбутнього, ідеалу, перспективи, себе самого. Становлення України ніколи не мало своїх інституцій. Ми завжди були в якомусь союзі, в якому вже були якісь інституції. Вперше Україна проходить свій етап окремості, автономії. Ми постійно були в складі якихось імперій, тому ми проходимо дуже складний період змін і нашого становлення. І ми не знаємо, скільки поколінь це триватиме. Але ми точно бачимо тенденцію зміни, перспективи. І мені особисто це дає надію.
Нецензурна лексика – це вищий ступінь злості
Ми чуємо дуже багато нарікань на засилля матюків на цих картонках. І справді на них багато нецензурщини. Інколи вона доречна, інколи – не дуже. Вміти вчасно і красиво матюкнутися – це мистецтво. І далеко не кожному воно дається. Про що свідчить оця велика кількість нецензурних слів на цьому протесті?
За різними дослідженнями, найбільше нецензурної лексики використовується на полі бою. Коли бзесчещували, знезінювали ворога через слово, використовуючи ці огидні слова, прагнули емоційно розбурхати противника. І ще один приклад: коти, перш ніж почати битися, кричать. Якщо хтось когось перекричить, до бійки може й не дійти. Нецензурна лексика – це вищий ступінь злості. Вони свідчать про бажання знецінити.
На Євромайдані не було такої кількості матюків але ж емоційна напруга була ще більшою. Хоча й зараз не варто скидати з рахунків те, що ми живемо під час війни.
Ми живемо на трьох ілюзорних китах. Один з них полягає в тому, що ми віримо, що світ безпечний. Другий – це наша віра в те, що ми контролюємо своє життя. І третє – це наша віра в те, що смерть, як кінець життя, десь далеко, вона абстрактна. Вона не зараз і не зі мною. І в один момент це всі сенси рвуться. Це екзистенційні речі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми зрозуміли, що світ небезпечний, ми не контролюємо своє життя, і смерть є. Не просто близько, а у великих масштабах.
Якщо на початку вторгнення всі думали про швидке завершення і переживали шалений підйом патріотизму, то зараз ніхто не розуміє, коли це все завершиться. І на цю нашу живу рану раптом починають сипати сіль. І на початку повномасштабного вторгнення теж було дуже багато мату. Бо люди не знаходили розуміння того, як таке взагалі може відбуватися. Зараз відбувається щось схоже. Мати допомагають вивільнити емоційну напруженість. А вона зараз накопичена. Я би так сильно не хвилювалася через наявність нецензурної лексики. Мине час, і все стане на свої місця. Зрештою, такий спосіб комунікації виявився для влади зрозумілим. Це дуже примітивні слова, але вкрай дієві.
