Фото: пресслужба FIЇNKA
Я помітила, що у FIЇNKA в репертуарі немає пісень про любов, тому варто було це виправити
Хто ще не знає, що таке афини — так у горах називають чорницю. Правильно кажу?
Так-так-так! До речі, для мене це взагалі відкриття. Чесно, я просто, скільки живу, не замислювалася над тим, що це — чорниця. Для мене "афини" — то є афини. Як для людини, наприклад, малина чи черешня. У мене так усе життя — афини. А виявилося, що на Закарпатті це "яфини", наприклад. Дуже по-різному називають — і це так прикольно.
З чого почалася ця пісня? З мелодії, чи зі спогаду, чи з якогось рядка?
З самого слова. Я дуже люблю це слово — "афини". Ми колись були на зйомках у Верховині, а в мене вже в нотатках давно просто написано "афини" і що я маю з ними щось зробити. Ми їли пироги з афинами. І я кажу ведучому Андрію Біднякову (ми знімали кулінарну програму): "Скуштуй пироги з афинами". А він питає: "Афини?" І я не знала, як йому пояснити, кажу: "Афини. Ну от афини у тебе в пирогах". І я зрозуміла, що людям конче треба знати це прекрасне слово. Але ти ж не будеш співати просто про афини. Я почала просто думати, що для мене ці афини, з чим воно мені асоціюється. І провела таку паралель з дитинством, з цією легкістю, безтурботністю. І дійшла до того, що ось це така легкість, любов, безтурботність, яку ми шукаємо все життя. Хтось знаходить її в різному — я, наприклад, знайшла в коханні, в любові. Тим більше я помітила, що у FIЇNKA в репертуарі немає пісень про любов, тому варто було це виправити.
Ти сказала про спогади дитинства. А є у тебе якісь спогади дитинства, якими можеш зараз поділитись?
У мене багато спогадів з дитинства. Мені здається, що якби не дитинство, FIЇNKA б у принципі не було. Все, що я хочу згадати, щоб написати пісню, я завжди мушу повертатись у дитинство. В горах, доки там жили мої бабуся та дідусь, і звідки родом мій тато, — це село Річка, Косівський район, — я там провела час усього до 7 років. І лише на свята і літні канікули. І от наскільки там сильна енергетика, наскільки все цікаво, казково, що протягом усього життя я черпаю звідти, й воно якесь нескінченне. Ми там жили собі так, як вітер — бігали, куди захотіли, туди йшли. Нам лише казали таку магічну фразу: "Вернися до полудня, аби тебе блуд не йме у лісі". Бо кажуть, що якщо ти до сонцестояння не повернешся з лісу (треба знати, коли ходити), можна заблукати. Тому ми дуже малими знали ці всі вірування, знали, коли збирати афини, коли йти, коли повертатися і на що орієнтуватися.
Хто був поруч з тобою в роботі над звучанням цієї пісні?
Музику я завжди пишу сама, я нікого не пускаю, така противна, закриваюся і нікого не хочу чути. У нас в Івано-Франківську є студія Union Records, і ми разом працюємо над аранжуванням, робимо саунд з першої моєї пісні.
А скільки минуло часу від моменту, коли ти почала записувати, до моменту, коли сказала, що все — цю пісню можна слухати й давати людям, і всі все зрозуміють?
Ну, декілька місяців. Десь 3–4 місяці, мабуть, працювали над піснею. Зазвичай воно так відбувається: ти крутиш-крутиш-крутиш у голові якісь тексти, мелодії, символи, а потім в один момент сідаєш — бах — і все пишеш.
Аранжування робив Олесь Михайлович. Він уперше зробив мені якусь таку взагалі рокову версію музики, я такої ніколи не мала. Але кажу: "Олесь, нарешті я роблю ту музику, яку сама слухаю". Я дуже рада, що я до того дійшла. І воно якось органічно сталося — не просто, бо от я слухаю і роблю. Я кажу: "Нам ще треба туди скрипочки додати, сопілки — й тоді це буде правдиво". Якщо дуже прислухатись, на тлі ми ще там і на дримбі граємо, бо мусить бути гуцулія.
Гуцули — це ж не воскові фігури з музею, ми — реальні люди, які живуть зараз і слухають сучасну музику
Тобі якось вдається особисті спогади, дитинство, все, що відбувалося і що пов'язує тебе з горами, поєднувати з відчуттям теперішнього. Як ти шукаєш той тон, у якому ці два часи можуть співіснувати без конфлікту?
То просто те, ким ти є. Ми, гуцули, — це ж не воскові фігури з музею. Ми — реальні люди, які живуть зараз і слухають сучасну музику (я — живий тому приклад), вбираються, не ходять кожен день у кептарях і постолах. Ми ходимо, ходимо, але не кожен день. Ось зараз я сиджу в горах, тут паралельно є стара столітня хата, я дивлюся з вікна, і збоку сучасні вже котеджі здаються — там таке лакшері з басейном і чим завгодно. Але в цьому й баланс, бо все одно гори це все тримають купи. Не знаю, то вже якесь таке, напевно, місце й час, у якому я народилася, і все потихеньку створило те, що зараз у мене виходить. Не знаю, кому дякувати — силам природи, Богу, але якось так є.
Карпати й гуцули звучать у твоїх піснях постійно. А в цій — ідеться про якесь конкретне місце, чи це радше умовний простір?
Звичайно, що люди будуть слухати та уявляти, скоріше за все, умовний простір, але це настільки конкретне місце, що ми поїхали й там прямо й відео зняли. Тож кліп ми знімали на тих царенках біля лісу, де я реально бігала малою, — щоб дійсно все було трушно.
А коли пісня вже завершена і звучить, що тобі цікаво в тому, як її почують інші?
Мені цікаво, чи виникнуть у людей ті самі емоції, як і в мене, які я закладала. Коли створюєш мелодію або текст, ти відчуваєш — зачепив він тебе чи ні. Я підбираю кожне слово і думаю: ну, ні, не працює, на мене ніяк не впливає. Я, вже маючи таку кількість глядачів і слухачів, розумію, що ми стали однодумцями, і якщо воно на мене вплинуло, то й на тих людей вплине. І, читаючи коментарі, розумію: "Так, от все. Я відчула це, передала, ви відчули — все, ми однодумці".
Редакторка текстової версії — Олена Кірста.
