Уляна Горбачевська. Фото: facebook/Uliana Horbachevska
"Саме співачкою я почала сприймати себе у 2009 році"
У контексті співу, в контексті Уляни Горбачевської, як співачки, коли почали існувати і сприймати себе співачкою?
Саме співачкою я почала сприймати себе у 2009 році. А як окрема творча одиниця я виникла в 2011-му, коли записала перший сольний диск "Доле". Я була не гравцем команди поперед тим, як була у формації "Майстерня пісні". А була як самостійна одиниця. Це мій старт у 2011-му.
"Педагогіки дуже багато"
Акторка, режисерка, співачка, дослідниця традиційного співу… Що у цьому переліку зараз домінує?
Педагогіки дуже багато. Я дуже добре це роблю. Виховала ціле середовище співоче у Львові. Довкола формації "Коло Раю" – це досить велика частина львів'ян, які полюбили народний спів. І це відбуваються грандіозні святкування Різдва і Пасхи. Але педагогіки мені вже забагато. Я би хотіла зараз більший акцент зробити в наступний період на співочій іпостасі. Хотіла більше видавати прем'єрних треків, повернутися в концертну діяльність активно. Бо війна трошечки переформатувала всіх нас, помінялися пріоритети. Я тужу за сценою. Хочу повернутися.
У мене не буває мрій, відірваних від реальності. Але все починається з відірваних від реальності мрій. Приклад цьому Опера-Міф – це виглядало дуже футуристично. Придумати собі оперу з народними голосами, з композиторською музикою і побачити картинку в майбутньому, що вона в Львівській опері відбудеться. Але ж сталось?! Спочатку починається завжди якась мрія, а потім я починаю підзбирувати можливості. Думаю зараз, що на Різдво вчудити? Чи мініальбом записати Різдвяний, чи і мініальбом, і якийсь концерт нормальний масштабний із віджеінгом (створення візуальних образів у реальному часі за допомогою комп'ютерних та інших технологій, часто поєднується з музикою, особливо під час виступів. Це суміш графіки, відео, зйомки подій та стилізації під тематику заходу або звуковий супровід. Це жива візуальна імпровізація, що створюється одночасно із музикою у візуальній формі – ред.) створити. Зараз я у роздумах, треба вирішувати.
Проєкт "Ультрамарин"
Серед всього того, що перелічує мережа, що ви встигли зробити за своє життя, чим ви пишаєтесь найбільше? Чи є якийсь проєкт, який ви обов'язково в перший рядок ставили у своїй візитівці?
Як наймасштабніший проєкт я поважаю дуже Оперу-Міф, бо дуже тривалий шлях у сім років був від написання лібрето до прем'єри. А як проєкт, який презентує мене якнайкраще, як співачку – проєкт "Ультрамарин". Це фрі-джаз у поєднанні з українською народною піснею. Є на Ютубі цей концерт. Безпосередній запис цього концерту без жодної правки склався у диск – CD ще тоді. І поляки викупили цей запис. Це топовий момент, той, хто створює у колаборації музику, як музиканта.
"Не я обираю пісні, а вони мене…"
У вашій музичній діяльності дуже багато фольклору. Як ви обираєте зразки, з якими потім працюєте?
Мені здається, що не я обираю пісні, а пісні обирають мене. Ти слухаєш матеріал, різні пісні, потім стається щось таке, що ти не можеш відірватися від цієї пісні, вона ніби чекає, поки ти не перетрансформуєш через себе її і не видаш наступний крок. Вони нас обирають. Пісні – це енергетичний згусток, вони існують, не щезають. Просто якісь десь у просторі є і за них забули, а інші ніби підсвічують світлом і стають очевидними. Буває навіть якась давня пісня, хтось її так заспіває, що раптом всі довкола підхоплюють, починають аранжувати і вже вона пішла жити новим життям. Ніби підсвітилась сама, сказала: "Дивіться, яка я гарна". І всі на неї, як метелики на світло, на ту пісню… Пісні самопідсвічуються і обирають вокалістів, які їх мають озвучити зараз.
"Я завдячую Пісні, бо вона виховує"
Чи є пісні, які незаслужено не підсвічуються?
Це величезні пласти. Слава Богу, що зараз є багато платформ в інтернеті, де можна закачати рукави, пошукати і знайти. Я до носіїв традиції їздила, але це не моя основна професія. Це етномузикологи роблять. Є багато зараз сайтів. Я особисто ще на початку 2000-х співпрацювала з Олегом Бутом – відомий київський етномузиколог. Він мені дав архівні свої записи. Потім я почала співпрацювати з різними людьми, які займаються фольклором, відбувався якийсь обмін – щось я давала людям, щось мені. В мене є свій приватний архів. Не можу сказати, що це польові записи, але записи, які є і в доступі, записи, які ще не є в доступі, які дуже неякісні, але там можна вислухати спів і собі обрати ту пісню, витягнути з цього поганого запису для себе якийсь матеріал. Зараз це не проблема. Початок 2000-х – це була проблема!!! 1999-й рік… Я в Києві. Ще на той час іконописом займалася і реставрацією ікон. Йду по Софіївській площі, співають два хлопці, я обімліла, тому що цей спів… Я на академічній музиці вихована. А народні – це завжди обробки хорові. А тут я чую, що мене просто торкнуло звуковидобування, що це щось настільки справжнє… Вони співають і продають касети. Я стала, як вкопана, слухала їх годину, скупила всі касети. Мала плеєр на ці касети. І вже, повертаючись до Львова в потягу, почала слухати. Пам'ятаю, бабці з Полтавщини як заспівають… А я плачу… Сльози котяться… Хоча загалом я не є плаксою. Я не розумію, що зі мною відбувається. Зараз уже, коли працюю з людьми дуже часто на майстер-класах, коли люди беруть трушний звук, їх пробиває і в них сльози… Це сльози не жалю, не драми. Це сльози, ніби ти впізнав себе – радість впізнання. Народний спів є дуже зшиваючий. Він зшиває тобі й верхи, й низи. Коли ти співаєш, то центр – це живіт, над тобою небо, під тобою земля. І ти маєш розуміти, хто ти в цій системобудові. Він є зшиваючий, терапевтичний і такий, який виховує. Я завдячую великому вчителю з великої букви – Пісні, бо вона виховує. Якщо ти не юзаєш її, якщо ти їй чемно прислужився, попрацював з нею, зрозумів принципи і шанував усіх – вона тебе виховує.
Я винайшла настільки просту методу, що деколи сама дивуюсь, як за три дні в мене кожний на майстер-клас, хто приходить, раптом звучить цим звуком. І проходить такі трансформації?!… Навіть один раз, коли ти зазвучав так потужно, ти вже щось про себе назавжди взнав. Далі твій вибір: чи занурюватися до нюансів, чи в це вкладатися, чи тобі це знання "я можу так повнокровно звучати", достатньо галочку зелену поставити і… це круто?! І пішов жити життя, пішов робити якісь інші проєкти. Але те, що оце хоча б раз зазвучати повноцінно і відчути себе, що я можу бути причетним до співочої традиції – мені здається, що це архіважливо для українців, бо саме для нас спів – це якийсь прояв найяскравіший у світі. Як є народи, для яких інструментальна музика є такою, є народи, для яких танець – фламенко, для румунів – інструментальна музика. А для нас – спів. Я віднайшла дуже-дуже просту методу, як навіть за три дні людина ставить цю відмітку "я можу, це не є щось недоступне, це не для обраних". Я вже педагогікою займаюся років вісім. Дуже багато людей через мої майстер-класи перейшло. Я щоразу ще уточнювала вправи і дійшла до базових 10-15 вправ, які включають образне мислення, які трошки розблоковують тіло, фокус міняю людей. І за три дні людина знаходить звучання своє автентичне. Я зараз цю методику вже доописала, зафіксую авторське право навіть на цю методу, бо вважаю – не маючи це за мету, не націлившись на це, винайшла простий спосіб, пряму дорогу, як у традиції. Дуже пряма передача традиції, не копання в твоїй голові, не ускладнюючи людині цей шлях, можна дуже спростити цю дорогу.
"Є в мене внутрішні цензори. Я не розвалюю саму народну пісню"
А де ж межа експерименту для вас?
У мене немає конфлікту внутрішнього етичного з тим, що я роблю. Я щиро вважаю, що це класні експерименти. І що треба з українською традицією робити новітні продукти. Свого часу "Щедрик" був обробкою композиторською щедрівки. Вона нас презентує зараз по всьому світу. То можна було тоді сказати Леонтовичу: "Не рухай, хай щедрівка живе так, як вона живе в народі, ніяких обробок". Зараз інший час, зараз хоровими обробками вже нікого не здивуєш. Чому не можна?.. Якщо би я не поважала пісню або не присвятила їй стільки років, не розуміла її засад… Хоча, я думаю, композитор може прийти геніальний, взяти народну пісню і зробити щось дуже круте, не працюючи з нею так багато років. Я би не ставила обмежень в мистецтві.
Є в мене внутрішні цензори. Я народну пісню, як таку, – засадничо не міняю її гармонії. Я не влажу в саму пісню, не розвалюю саму народну пісню. Я організовую зустріч тих пісень. І в проміжках, можливо, якісь авторські ноти. А сама пісня лишається в своїй основі такою, як була. Можна будь-яку мою обробку чи авторський трек взяти з народними піснями, витягнути з нього, як молекулу, одну щедрівку чи замовляння, і вона буде такою, як записана на автентичному записі. Може деколи трошки підшаманений ритм, щоб ці треки при зустрічі зійшлись. Насправді це дуже делікатне втручання з мого боку, а деколи взагалі жодного втручання, а копіювання першоджерела. Творчість моя полягає в тому, що я в певний спосіб організовую "meeting" пісень в одному треку. Якщо щедрувалося або колядувалася в одній хаті, а на сусідньому подвір'ї теж, то той, хто стояв посередині на вулиці, чув накладання цих щедрівок. Або якщо Купала відбувалося: якщо ти сидиш в човні по центру річки, з одного боку одне село співає, з іншого інше – ця політемність була. Те саме з веснянками. Це природна штука. Просто я людина сучасна, у мене Полісся може зустрітися із Гуцульщиною, тому що я всі ці треки чула. Я не можу вдавати, що я їх не чула. Хіба я, сучасна людина, не можу поєднати Україну? Чому не може зустрітися Україна в одному треку? Чому не може кубанська зустрітися з гуцульською і поговорити собі в моєму треку? Це ж цікаво.
