Фото: Сергій Нужненко, LB
Наша боротьба завжди наповнена культурною складовою
Напередодні Дня Незалежності я завжди згадую наші Майдани. Сьогодні я раптом подумала про те, що навіть під час протестів нас, ніби магнітом, тягне до культурних інституцій: Михайлівський Золотоверхий, Софія, Грушевського біля сходів Художнього музею, пам'ятник Шевченку. Цьогоріч театр Франка став місцем зустрічі однодумців, які вийшли з протестами. Чому, на вашу думку, нас манять культурні простори, коли ми виходимо на Майдани?
Тому що завжди є культурна складова. Боротьба з корупцією, боротьба за нашу ідентичність, боротьба за нашу гідність, боротьба за наше право голосу – це все питання нашої культури. Наша боротьба завжди була наповнена культурною складовою. В критичні моменти виникали якісь несподівані перформанси від наших митців, такі, як "Мистецький Барбакан", сцена на Майдані, читання віршів, українські культурні дисиденти, духовні поводирі. Пригадую, як в перші дні Євромайдану я їхав з мегафоном на великій машині і проголошував якісь заклики. І от в ті моменти, коли сцени ще не було, до мітингувальників вже приїхав Любомир Гузар. Зрозуміло, що Любомира, світлої пам'яті і його святості, ми не могли підняти на машину. І це був абсолютно дивовижний момент. Всі присіли. Для того, щоб його не лише почути, а й серед цього велелюдного моря людей його й побачити. І він сказав тоді дуже просто: "В такі критичні моменти не гріх людині боротися і воювати за свою Свободу і Гідність". Все це дуже пов'язані речі. Навіть і зараз, коли ми збиралися на мітинг, ми не говорили – збираємося біля Офісу президента, а говорили – збираємося біля театру Франка.
На Майданах зруйнувався міф, що Незалежність нам легко далася
Як театр, який став місцем зустрічі, проживав ці протести?
Це були канікули акторів. І випало так, що в той час ми поїхали на гастролі. Нас тоді в театрі не було. Але очевидно, що це місце стало ще й місцем сили. Це тяглість, яка виховалася в попередніх протестах: Революції на граніті, Помаранчевій революції, Євромайдані, після яких ми, з одного боку, розчаровувалися в політичних процесах, а з іншого, у нас остаточно руйнувався міф, що нам Незалежність легко далася. Про Помаранчеву революцію і Євромайдан говорили, що це ледь не мистецький фестивалі. Мовляв, допоки не пролилася кров, ми ні за що не боролися.
Декому вистачає нахабства говорити про те, що Незалежність нам ледь не впала до рук. Так ніби не було оцих всіх століть боротьби за неї.
Вже на Революції гідності ми втратили понад сотню героїв. Героїв Небесної Сотні. Ці герої дали практично перший бій у цій війні. Це і був практично початок війни. Це були перші герої, які в цій війні загинули за Гідність і за Свободу. Але звісно про широкомасштабну війну ми не можемо говорити в контексті Майданів. Але ці протести, ці революції, зокрема останні мітинги, довели: суспільство свідоме того, що будь-яка влада, яка була, яка є, яка буде, не може переступати через якісь певні речі. Бо люди в будь-який момент можуть вийти і висловити свій протест, і це вже можуть бути люди іншого покоління, котрі не мають страху, який нам нав'язували тривалий час.
Пригадую, як на Помаранчевій революції ми почали звечора 21 листопада розкладати сцену і писати гасло про те, що ми маємо право вибору, а фальсифікаціям – ні! 22 листопада вранці почали приїжджати люди з інших міст. А під кінець робочого дня прийшов Київ. І це була велика перемога. Це довело, що люди більше не бояться. Пам'ятаю, на Помаранчевій революції діти третіх-четвертих класів, які приходили з цікавості, губили там свої учнівські квитки. Я їм ще оголошував зі сцени, де можна ці квитки забрати. Який же я був вражений, коли ці ж діти з цими ж учнівськими квитками прийшли на Революцію гідності через 9 років. Їм було вже по 19-20 років, і вони сказали, що будуть захищати нашу Гідність.
В Національній премії з’явилися нові номінації
Сьогодні на мітинги виходять ті, хто на Євромайдані був ще школярем. На фронт також йдуть ті, хто в 2014 році був ще дитиною. І ця нота напряму веде нас до теми спадку, репутації, традицій та обміну між різними поколіннями. Національна премія імені Тараса Шевченка, яка буде вручена вже в 2026-му році, відзначатиме 65 років. Я працювала в складі комітету Національної премії імені Тараса Шевченка з 2019 року. В ті часи багато думали над тим, як премію оновити, освіжити, бо тоді в багатьох мистецьких середовищах ця премія не була величиною. Її вважали надто консервативною та заполітизованою. Ми тоді постали перед викликом, як зробити її престижнішою та привабливішою для ширшого кола і поколінь, і середовищ. Чи працюєте ви сьогодні з цим викликом?
Ми активно продовжуємо працювати з цими кращими поривами, про які ви говорите. Не секрет, що колись побутувала теза, мовляв, лауреати премії мають бути з великим надбанням тривалого творчого і життєвого шляху. Ми продовжили пошук цих сутнісних речей щодо того, що значення не мають ні стать, ні вік. Наприклад, лауреатка премії, художниця Тетяна Овсійчук мала лише 24 роки. Або можемо згадати Ярину Чорногуз з дебютною поетичною збіркою. Також ми хотіли залучити ширше коло гравців на культурному полі і розширити деякі номінації. Ми почали потихеньку долати проблему нестачі коштів і додали номінацію "Декоративно-прикладне мистецтво", тобто ми розширили категорію "Візуальне мистецтво". Бо іноді важко твори сучасного мистецтва поєднувати з, приміром, традиційною вишивкою чи гутним склом.
Також ми прагнули розширити номінацію "Музичне мистецтво". Адже часто ми опинялися перед вибором: ми на боці автора чи виконавця, який також ніби є співавтором? Тепер ми маємо можливість цю номінацію спокійно розширено розділити. Є окрема номінація в музичному мистецтві і для авторів, і для виконавців. Наприклад за "Вирій" (сакральна містерія для мішаного хору, сопрано та симфонічного оркестру, яку створив Олександр Шимко – ред.) Премію отримали і автор музики, і виконавиця – блискуча скрипалька Богдана Півненко, завдяки який розголосу набула академічна українська класична музика.
Тяглість історичної ментальної історії і надзвичайно сучасна образність
Про що сьогодні премія говорить сучасні мистецькій спільноті?
Відповім на прикладі. Жанна Кадирова в номінації "Сучасне мистецтво" презентувала виставку, на який, наприклад, були представлені полотно з розірваного від ракет металу або хліб, "спечений" з каміння. В цьому є тяглість історичної ментальної історії і дуже сучасна образність, якою промовляє, наприклад, Бієнале чи будь-які інші форуми сучасного мистецтва. Таким чином ми ніби говоримо про сучасного Шевченка, про те, що він завжди актуальний, завжди модний, що він пише сучасну історію.
Тому не дивно, що у нас з'являються нові номінації "Кураторство" та "Дизайн". Ми хочемо, щоб Національна премія не була якоюсь вузькою історією для окремої категорії митців, та ще й за академічного тиску. Щоб це була та сила Шевченка, яка розповсюджується скрізь. "Дизайн" – не випадкова номінація. В неї є "Графічний дизайн" і "Дизайн культурно-мистецьких та публічних просторів". Хіба Шевченко не створював фантастичну графіку?
Отже тепер в Шевченківській премії є 13 номінацій. Які ще з'явилися новинки?
Серед новинок є "Фотомистецтво". І це рефлексія на час. Фотографи фіксують війну, фіксують злочини, відображають героїку. З перших днів війни вони роблять цю велику роботу.
Нова "щаслива" 13-та номінація – "Творче кураторство культурно-мистецьких проєктів". Про що вона?
У нас відбувається безліч неймовірних виставок. Але ми ніколи не могли відзначити їхніх кураторів, бо не було такого положення. Хоча куратори є дуже видимі. Вони роблять великий внесок не лише в мистецтво України, а й представляють далеко за межами видатних постатей, яких вже може серед нас не бути. Наприклад, Марія Приймаченко чи Алла Горська. До речі, це можуть бути куратори не тільки виставок. Це також можуть бути куратори музичних проєктів чи фестивалів. Все питання в якості. Насправді в якісному кураторстві лежить і авторство. Звісно, воно дискусійне. Ніби й не ти малював чи писав музику. Але від моменту ідеї до моменту реалізації проходить чималий шлях. Це велика титанічна робота: як правильно представити, де все облаштувати, як вміло розкрити ту чи іншу постать. Тому це дуже важлива номінація. Думаю, тут теж може бути чимала конкуренція. Велика відповідальність лежить на тих інституціях, які висувають лауреата.
Літературних претендентів завжди найбільше
Які номінації найбільш конкурентні? Де претенденти і претендентки найбільше штовхаються ліктями за нагороду?
Це "Література і поезія". Ця номінація теж вже розділена, і це теж дуже важливо. Я передбачаю, і так було в попередні роки, що за кількістю заявок, в цій номінації буде найбільше претендентів.
А чому так, на вашу думку?
Ми справді літературна і поетична країна. Ми і кінематографічна країна, і театральна. Але так виходить, що літературних претендентів найбільше. Шлях в цій номінації для багатьох є вже зрозумілим в частині подачі. Він має добрий розголос. Як не дивно, але в деяких номінаціях маємо дуже мало претендентів. Наприклад, кіно. Здавалося б, українське кіно почало фінансуватися, українське кіно почали реально знімати, з українськими акторами українськими режисерами. Але коли доходить справа до подачі, виявляється, що це якась дуже закрита каста. Коли в ній дізнаються, що хтось з колег подається, вирішують після цього самі цього не робити. Мовляв, подамося на наступний рік. Я не хочу глибоко копатися в цій кухні, але факт неактивної подачі в цій номінації реально є.
Як буде з новими номінаціями, такими як "Дизайн", ми не знаємо. Чесно кажучи, побоюємося, що це буде навала. А це додаткова серйозна робота. Нагадаю, робота на громадських засадах. Всі члени комітету працюють на громадських засадах. І саме працюють. Бо це велика робота і велика відповідальність. Хороша думка про конкретний комітет – це якість лауреатів. Коли вдавалося представити якісних, талановитих, неймовірних лауреатів, завжди говорили: о, це хороший комітет.
Хто і коли може висувати митця або твір на здобуття премії
Поговорімо про процедуру подання. Хто може висувати митця або твір на здобуття премії. Колись це могли робити творчі спілки, в зараз номінувати можуть культурні інституції.
Творчі спілки залишаються і надалі. А щодо культурних інституцій, все дуже просто. Це інституції, в статуті яких є культурна складова. Наприклад, це може бути Українське радіо, музей Революції гідності, національна бібліотека, творче об'єднання, видавець чи фестиваль. Спектр дуже широкий. І номінанти, яких вони висувають – це певною мірою обличчя цієї інституції. Одна інституція може подати одного кандидата в одній номінації.
Коли починати готувати документи?
Подача документів планується з 22 вересня до 3 листопада. В листопаді відбудеться перший тур, а далі комітет визначить, коли відбудеться другий і третій тур.
Скільки становить гонорар?
400 000 гривень. Це найбільша мистецька грошова премія в Україні. Але звісно ж питання не в грошах. Останнім часом багато лауреатів, тільки-но отримують премію, одразу перераховують її на фронт. Дехто це робить навіть не публічно. Національна премія імені Тараса Шевченка – це насамперед питання престижу.
