Берлінський мур зруйновано, листопад 1989 року. Фото: Reuters
3 жовтня 1990 року відбулося об'єднання, як казали в Радянському Союзі, Східної і Західної Німеччини. Фактично об'єдналася Федеративна Республіка Німеччина і Німецька Демократична Республіка. Останнім часом доволі часто доводиться чути тезу про те, що на Україну також може чекати німецький сценарій: якщо ми не зможемо воєнним шляхом відвоювати тимчасово окуповані Росією території, то нам доведеться визнати їх окупованими і дочекатися того часу, коли ми зможемо, як Західна Німеччина, повернути їх назад, коли Росія вже впаде, якщо ми не доб'ємо її військовим шляхом. В українській мові і політичній традиції терміни "об'єднання" Німеччини і "возз'єднання" Німеччини мають дещо різні значення. Об'єднання Німеччини стосується січня 1871 року, коли Отто фон Бісмарк об'єднав різні князівства Німеччини в одну імперію. А те, що трапилося 3 жовтня 1990 – це в українській традиції називають возз'єднання. Тобто возз'єднання чогось, що було колись розділене. Чи існує в німецькій традиції якась мовна відмінність?
У Німеччині 3 жовтня називається День єдності. Ця подія називається не возз'єднанням, а єдністю. Це невелика різниця. Німеччина була створена тільки в XIX столітті Отто фон Бісмарком. До того німецька нація була культурною нацією, але не політичною нацією. Після Другої світової війни вона була розділена на дві частини. І в 1990 році відбулося возз'єднання.
Ще доводилося зустрічати тезу, мовляв, в 1990 році відбулося приєднання Східної Німеччини до Західної. Оскільки західна частина була значно економічно розвиненішою, це був фактично мотор економіки Європейського Союзу, то можна вважати, що Східна Німеччина приєдналася до Західної.
Є німецьке слово Anschluß, яке означає "приєднання", "об'єднання" або "сполучення". Історично цей термін вживається для позначення примусового приєднання Австрії до нацистської Німеччини у березні 1938 року, що стало першим актом територіальної експансії нацистської Німеччини перед Другою світовою війною. Але приєднання 1990 року було добровільним. Це не було анексією, як зараз це намагається показати російська пропаганда. Якщо я не помиляюся, сам Путін в 2014 році порівняв анексію Криму з анексією Східної Німеччини. Об'єднання Німеччини – це був тривалий процес. Це відбувалося впродовж року. І це було добровільне приєднання. Східні німці цього самі хотіли, і більшість німців тоді проголосували за це приєднання. Важливо ще пам'ятати, що Східна Німеччина набагато менша. На її території жило 16 мільйонів, а на території Західної Німеччини – понад 70 мільйонів. Я тоді був студентом і добре пам'ятаю ті часи. В Східній Німеччині хотіли швидкого приєднання.
Які емоції ви тоді переживали?
Це було емоційною подією принаймні для східних німців. Особисто для мене це була воля. У мене не було глибоких емоцій щодо єдиної Німеччини. Але відкриття кордону стало справді великою подією. Для західних німців це було менш емоційною подією. І ми зараз це бачимо в опитуваннях. Для західних німців це не було великою зміною ситуації. Їхня Конституція залишилася, і життя залишилося таким, як воно було. А для східних німців ситуація дуже змінилася. Змінилися гроші, і взагалі відбулося багато змін, яким більшість людей були раді. Але були й такі, котрі поставилися до цього негативно. Й досі є люди, які вважають, що Східну Німеччину не потрібно було приєднувати. Хоча я не думаю, що це було можливо.
Відтоді минуло 35 років. Одне покоління вже виросло. Підростає друге покоління возз’єднаної Німеччини. Чи стала за ці роки Німеччина справді єдиною, чи все ж умовний Берлінський мур досі відчувається в культурі, економіці і політиці? Бо по політиці я бачу, що східні регіони більше схильні голосувати за ультраправих. Чи являє собою Німеччина нині єдиний організм?
Це єдиний організм, але велика різниця справді залишилася. Я теж вважаю, що голосування за ультраправих – це і є найбільша різниця. Якщо сьогодні подивитися на електоральну мапу Німеччини, то доволі сумним аспектом цього об'єднання є різниця ідеологій і світогляду східних і західних німців. І мені соромно за це, тому що я сам родом зі Східної Німеччини. Підтримка в цьому регіоні правої партії дуже дивна і нетипова для історії Західної Німеччини. І до недавнього часу такого не було. У мене є підозра, що якби не було цього об'єднання в 1990 році, Східна Німеччина не стала б демократичною країною. Тому що ця партія "Альтернатива для Німеччини" не демократична.
Є ще одна антиліберальна партія "Союз Сари Ваґенкнехт", яка вийшла з Ліворадикальної партії. Ця партія теж має набагато більше підтримки в Східній Німеччині. Тобто дві антиліберальні партії зараз тут домінують. Звісно, ультраправа партія нині набирає популярності і в Західній Німеччині, і зараз це загальноєвропейський тренд. Але тим не менш залишається велика культурна і політична різниця між Західною і Східною Німеччиною.
Чому, на вашу думку, ці сили популярні саме в Східній Німеччині?
В Східній Німеччині є досить велика дискусія щодо цього питання. І, як правило, там говорять про те, що були зроблені помилки в об'єднанні. Дійсно, помилки були. І не все було так, як хотілося. Східні німці часто кажуть про те, що їх не визнають, і немає поваги до їхнього минулого. На мою думку, проблема в тому, що в Східній Німеччині не було Студентської революції 1968 року, яка, можна сказати, змінила західний світ.
Вона була у Франції, Німеччині, Америці. Насправді до цієї революції стара Західна Німеччина була дуже подібна до Східної Німеччини. Формально вона була політичною демократією, але до кінця 1960 в Західній Німеччині була ієрархічна соціальна система. Сімейна структура теж була патерналістська. В суспільному житті були наявні авторитарні риси. Політичне життя було вже плюралістичне і демократичне, але суспільне життя було авторитарне. І це змінила Студентська революція, після якої в Західній Німеччині, як і в багатьох європейських країнах, почалися реформи. Цей шлях Східна Німеччина не пройшла. В ній залишилася стара доліберальна сімейна і суспільна культура.
Тобто вони залишилися консерваторами?
Так. В чомусь расистами і антиліберальними людьми.
.jpg)
Андреас Умланд і Вадим Карп’як у студії Радіо Культура
Коли я цікавився цією темою і читав теорії щодо того, чому Східна Німеччина більш схильна до праворадикальних рухів, то здебільшого зустрічав теорію, пов'язану з усвідомленням свого минулого. Мовляв, Східна Німеччина, на відміну від Західної Німеччини, не пережила справжнє каяття за Другу світову війну. Мовляв, в Західній Німеччині це було серйозно пропрацьовано на державному рівні. А в Східній Німеччині це відбулося більш формально.
Ставлення німців до минулого, до нацизму було темою і Студентської революції. Історична політика, яка працювала з цим минулим, почалася саме десь у 1960-70-х. Я повністю згоден з вами. В Східній Німеччині кордон між двома частинами країни називався антифашистський кордон. Там був офіційний антифашистський культ. Мовляв, там взагалі був збір суцільних антифашистів. Тому якщо серед популярних партій є прихильники нацизму, для східних німців це невелика проблема. В Західній Німеччині для більшості людей це табу.
Позитив 1990-х від об'єднання Німеччини накладається на очікування об'єднання Західної і Східної Європи. Мовляв, Німеччина змогла це зробити, хоча і з певними труднощами, значить зможуть й інші. Коли вам стало зрозуміло, що це не спрацює, і не весь східний блок зможе об'єднатися з європейською традицією?
Я тоді почав вивчати російський, імперський націоналізм, писав магістерську роботу про Жириновського, потім дисертацію про Дугіна. І у мене завжди була підозра, що в Росії це не може статися. Її треба порівнювати не з Німеччиною після Другої світової війни, а з Німеччиною до Другої світової війни. Тобто з Веймарською республікою. Це – веймарський синдром, постімперська демократія, в якій залишаються старі еліти, що потім повертаються на свій імперський шлях. Як це було з Німеччиною між Першою і Другою світовими війнами. Я завжди розумів, що це буде дуже складно. Німцям в цьому питанні дуже повезло, адже ми стали членами Європейського Союзу і членами НАТО. Це був один великий пакет через об'єднання. А в інших країнах все відбулося зовсім по-іншому. У мене завжди був скептицизм щодо Східної Європи. Зараз ми бачимо політику Угорщини, Словаччини. Здається, Чехія також буде проблемою. Я теж думаю, чому нині відбувається такий регрес в цих країнах. Хоча певною мірою він є і в Америці, і західних європейських країнах.
Зараз в умовах війни з Росією Німеччина – це найбільший донор серед європейських країн. Німеччина найбільше виділяє коштів на підтримку України. За що ми безмежно вдячні. І ми це цінуємо. Від 2014 року Німеччина підтримувала Україну, її цілісність і незалежність, але ця підтримка відбувалася з певною поблажливістю до Росії. Українці це помічали і багато обговорювали, чому так відбувається. Адже Німеччина навіть на особистому досвіді пам'ятає, що таке Росія, пам'ятає, що російські солдати роблять з людьми в окупації. І одна з теорій полягала в тому, що саме через пам'ять про Другу світову війну Німеччина не готова жорстко діяти стосовно Росії, боячись повторення. Мовляв, коли ми об'єдналися, ми не хочемо будити і смикати за вуса цього ведмедя, щоб знову частина країни не опинилася в окупації. Чи можна цим пояснити доволі м'яку позицію Німеччини щодо агресії Росії?
Я б швидше відповів, що ні. Хоча великий страх дійсно є в Німеччині. І він мабуть більший, ніж в інших країнах. Тому Німеччина не хоче постачати ракети Таурус, і ці настрої в суспільстві підтверджують соціологічні дослідження, мовляв, якщо Німеччина дасть ці ракети, це буде початком війни Росії проти Німеччини. Буде Третя світова, ядерна війна тощо. Але я думаю що це інша патологія німецької зовнішньої думки, це швидше результат пацифізму. Я вважаю, що у німців є комплекс вини перед Росією. Тому що був напад нацистської Німеччини. Була навіть теорія, що через міцні економічні стосунки Німеччина зможе якось модернізувати Росію, і це буде запорукою миру. Ми розуміли, що росіяни інші. Але інші – це в нашій уяві не означало, що вони погані. І думали, якщо з ними співпрацювати і спілкуватися, це буде для всіх добре. Також був великий економічний інтерес. І дійсно Німеччина отримала і газ, і нафту, і багато іншого від Росії. І хоча у нас було хороше знання східноєвропейської історії, ті люди, котрі виступали в медіа і говорили про Росію, думали що розуміють Росію, але насправді вони її не розуміли і хотіли раціоналізувати російські імперіалізм.
