Леся Гасиджак та Євгеній Агарков у студії Радіо Культура
На початку жовтня розпочалася наукова експедиція Національного музею Голодомору-геноциду: дві дослідницькі команди музею протягом двох місяців вже здійснюють і надалі здійснюватимуть експедиційні виїзди в 10 областей України, в рамках яких записуються свідчення очевидців Голодомору та голоду 1946-1947 років. Отже, експедиція в розпалі. Розкажіть про ідею цих наукових експедицій.
Леся Гасиджак: Це дуже важка робота. Вона дуже важка фізично, бо наші співробітники, мої колеги щодня переїжджають з одного населеного пункту в інший. І вони мають справу з людьми, котрі в своєму житті пережили дуже багато горя. На їхнє життя припав Голодомор, припала Друга світова війна, припав повоєнний голод 1946-1947 років, життя в колгоспному рабстві в Радянському Союзі і сучасна війна. Тому ці розмови дуже важкі психологічно. Але вони дуже важливі і потрібні для нас всіх, для музею, для України, для наших нащадків і майбутніх поколінь. Насправді, починаючи з першого дня своєї роботи, а музей існує вже 15 років, співробітники музею різних років виїжджали в більші чи менші, довготривалі чи ні експедиції. Але ж всі розуміють, що таке експедиція. Насамперед, це дуже великі кошти. У тебе повинен бути транспорт, для того, щоб ти був мобільним і не залежати від рейсового автобуса, який курсує один раз на день. Потрібно десь ночувати і харчуватися. Потрібно мати професійного фотографа і відеографа, котрі знімають весь процес. Наші можливості були скромніші. Але в цьому році нам випала така нагода, за що я хочу подякувати нашим партнерам – уряду Канади, який фінансово підтримує цю нашу експедицію. Тому цьогоріч вона така масова і тривала. Ми справді розраховуємо на півтора-два місяці роботи. Зараз триває четвертий тиждень експедиції. Завдяки нашим партнерам мої колеги їздять на хороших авто, ночують в готелях, а не в наметах, що сьогодні було б вже неприйнятно, адже на вулиці холодно. Звісно ж, я хочу принагідно подякувати і нашим співробітникам музею, які з понеділка по суботу вже четвертий тиждень здійснюють цю експедицію – Юлії Коцур, Роману Молдавському, Ользі Вигодованець, Софії Дяченко, Анжелі Савченко. Вони є рушіями цієї великої важливої справи.
Чому важливо саме зараз здійснювати цю експедицію?
Леся Гасиджак: Свідки Голодомору – це люди дуже поважного віку. Їм всім понад 90 років. І ми час від часу отримуємо повідомлення, що померла та чи інша людина, з якою ми раніше підтримували контакт. Ми усвідомлювали, що залишаються фактично останні свідки Голодомору. І це нас спонукало організувати експедицію. Самій експедиції передувала дуже велика підготовка. Ми звернулися до всіх 900 об'єднаних територіальних громад України з проханням надати нам інформацію про цих людей, котрі пережили Голодомор і голод. Вони надали нам інформацію, за що я також принагідно хочу подякувати соціальним працівникам і працівникам відділів культури, які надали нам цей масив інформації. Ми його обробили, і на його основі сформували маршрути, за якими працюють сьогодні наші колеги. Вони працюють на основі інформації про тих старожилів, які можуть говорити. Вже записано багато респондентів. Колеги вже записали близько 150 глибинних інтерв'ю. Вони записали багато людей, яким 100 і більше років. І що важливо, у цих людей дуже ясна пам'ять, тож вони розповідають нам дуже багато.
Скільки бодай приблизно зараз таких людей, носіїв цієї пам'яті залишилося?
Леся Гасиджак: В базі, яку ми підготували, близько 250 таких людей. Як я вже зауважувала, на сьогодні записано вже 150. Сподіваємося, що робота і надалі активно триватиме. Адже вона насамперед залежить від здоров'я і стану наших респондентів. До речі, за роки роботи нашого музею всіма поколіннями працівників сформований архів усної історії Голодомору. Це і є свідчення очевидців, яких на сьогодні зібрано близько 5000. Це мабуть найбільший архів в світі свідчень з історії Голодомору.
Це наша місія і наше завдання. Не тільки їх збирати, а й використовувати. Мається на увазі те, що згодом цими свідченнями користуються науковці, по них звертаються журналісти, представники кіноіндустрії. В цій частині музей функціонує як архів. І це набуток не лише музею, а всієї української нації, всього українського народу. Це наша зброя. Зброя Правди. Зброя проти брехні, яку сьогодні продовжує поширювати про Голодомор Росія і опоненти України.
Юлія Коцур. Фото: Суспільне Запоріжжя
До нас долучається керівниця експедиції Юлія Коцур. Де ви зараз перебуваєте?
Юлія Коцур: Ми зараз перебуваємо на Житомирщині по дорозі до села Городниця Звягільського району. Там ми маємо записати сторічну респондентку. Декілька хвилин тому у нас закінчився запис у місті Звягіль. Ми записали Запольську Антоніну Іванівну 1924 року народження. Кожна історія унікальна і особлива для нас. Попри те, що ми вже почули і записали сотні таких історій. Але кожна історія – це особистий досвід родини. Досвід виживання. Досвід порятунку. Часто цей досвід трагічний, він пов'язаний з втратою рідних. Кожна родина переживає це дуже важко. І коли люди нам це розповідають, вони перепроживають знову ці тяжкі моменти. І сьогодні ми, слухаючи Антоніну Іванівну, переживали разом з нею непрості емоції. Під час Голодомору помер її тато. І помер він не від голоду, а від того, що під час розкуркулення у родини було забрано все майно, корову, волів, коня.
Забрали весь реманент і все хатнє начиння. До цього ж родину вигнали з власної домівки. Батько не витримав всього цього, і у нього трапився інфаркт. А мама із шістьма дітьми змушена була поневірятися по селу, де їх ніхто не хотів пускати, оскільки пускати до себе так званих куркулів було заборонено. Лише одні з сусідів змогли їх приютити, завдяки чому родина й вижила. Було дуже важко, оскільки родина голодувала. Це була трагічна історія всієї родини, тому що і двох братів матері теж було розкуркулено і з родинами вислано на Сибір. Батькового брата, через те, що він ходив по полях, збираючи колоски, забили насмерть. В тих полях його й поховали. Таких історій дуже багато. І кожна така історія надзвичайно важлива для збереження національної пам'яті про Голодомор, про злочин геноциду української нації. Впродовж нашої експедиції ми зустрічаємо дуже багато таких історій. І кожна історія сповнена емоцій та переживань.
Нещодавно ми записали свідчення Бусуновської Ганни Сільвестрівни, теж 1924 року народження. Їй 101 рік, але по сьогоднішній день вона пам'ятає, як трьох дітей її дядька, тобто її двоюрідних братів, під час того, як вони збирали колоски на полі, так само неодноразово били. Батьків так само розкуркулили, вигнали з власної хати, батьків заслали на Сибір, а діти залишилися самі. Вони шукали будь-які засоби для виживання. А оскільки голод був масовим, мало хто міг їм допомогти. Тому діти шукали їжу і порятунок на колгоспних полях, які суворо охороняли. І могли навіть забити дітей насмерть. Такі історії дуже вражають, адже це відкритий злочин проти української нації і дітей. Всі люди, яких ми зараз записуємо – це саме діти, які пережили Голодомор в свої дитячі роки. Але ці історії надзвичайно глибоко закарбувалися в їхній пам'яті: вони досить детально все описують. Тому ми маємо зберегти і зафіксувати ці історії, адже це останні свідки Голодомору, яких з кожним роком стає все менше.
Куди ви тримаєте шлях далі?
Юлія Коцур: У нас попереду ще дві наступних експедиції. Потім ми будемо всі ці матеріали опрацьовувати і розшифровувати. Далі ми робимо монтаж кожного відео і зберігаємо у фондах музею. У нас є окремий аудіовізуальний архів, куди ми передаємо всі записані свідчення. І звісно ж, ми хочемо, щоб вони там не просто лежали. Тому їх досліджують наші науковці, ми використовуємо їх в експозиційній діяльності і так само презентуємо нашій аудиторії. Зокрема, на нашому сайті з'являться всі ці свідчення після того, як будуть опрацьовані. Тож всі охочі зможуть побачити відео, почитати, подивитися матеріали. Для родичів очевидців також важливо буде побачити всі ці матеріали.
Леся Гасиджак: В наших планах ще видати книгу про цю експедицію, в тому числі англомовну. Також ми плануємо зробити невеликий фільм і так само його показувати в Україні і за кордоном. Я сподіваюся, у нас все вийде.
