Фото: Пресслужба співачки АЗІЗА
Я дуже люблю романтизувати біль
Чи пам'ятаєш момент, з якого народилася ця пісня?
По-перше, вона створилась давно, і настав час її випустити після "Мультитреку". Але, в принципі, всі мої пісні складаються якось поетапно, вони не створюються в момент, що я сіла, написала — і все. Минає місяць, може два, можуть іти правки. Я її довго писала, але, до речі, створення на студії було дуже швидке. Я думаю, що була одна правка. А для мене це щось нове — зробити одну правку й відразу її випустити. Тому, якщо так дивитись у загальному обсязі, то вона створилась дуже швидко.
А ці правки — це якась самокритичність чи хтось на тебе так впливає?
Ні, це просто, можливо, зведення, якийсь хочеться чути звучок. От, наприклад, ми в кінці пісні додали ще додатково 20 секунд звуків. Я кажу: "Давайте тут ще це додамо. О, давайте цей звук". І все. Але буває по-різному. Бувають пісні, в яких ти хочеш додати куплет, прибрати щось глобальне. А в цій просто вийшло все дуже гармонійно.
Цю пісню ти писала як спогад чи це така спроба залишити щось у минулому?
Я, в принципі, перебуваю в щасливих стосунках, і ця пісня не про мене. Але мені дуже подобається писати про гірку любов, про ось такі болючі теми. Тому не знаю, мені б хотілось, щоб люди, які відчувають щось подібне до сенсу цієї пісні, відпустили й знайшли себе.
А як ти думаєш, чи не буде в когось думки: "Якось нечесно, вона не про себе пише"?
Я так не думаю. Мені здається, я дуже відчуваю цю тему. Я сама по собі такий лірична героїня. Я дуже люблю романтизувати біль. Я чесно про це пишу, тому не думаю, що із цим виникнуть проблеми.
А чи правда, що іноді пісня — це єдиний безпечний спосіб сказати те, чого в житті могла б не сказати?
Можливо, в когось, але я досить прямолінійна. Хоч по життю я дуже добра, м'яка й не сварюсь, але якщо мене щось зачепило — обов'язково про це скажу. Тому ні, я й кажу про це в житті.
Ти вкладаєш у свої треки стільки напруги, що її ніби аж фізично відчуваєш. Як у тебе це виходить? Це як робота чи все ж таки ніби якесь виверження?
Я думаю, що це все разом. Коли бувають концерти, я помічаю, що після пісень люди плачуть. Мені від цього сумно, і я думаю: може робити щось легше, бо це занадто. Але по-іншому я не можу. Ось так відчуваю, такий мій стиль, і, в принципі, жанр музики, в якій я працюю, потребує ось цієї емоції — живої, справжньої.
Ти співачка драматичних, емоційних пісень. Ми почули, що у тебе в житті хороші стосунки, але ти по природі своїй drama queen?
Так-так, стовідсотково. Я — драма. Хоча в спілкуванні, якщо зі мною дружити, то я такий дуже позитивний, м'який герой. Але я люблю дуже зануритись у себе, про щось думати, надумати проблеми, створити їх собі. І я романтизую ось цей біль, переношу його в пісні. Я пишу пісні не про себе. Ці історії створені, можливо, коли десь я щось почула чи подружка мені щось розповіла. І оригінальна людина, можливо, навіть цього так і не відчула, а я знаю, як про це можу розповісти. Я відчуваю всі фрази, слова — й ось так воно перетворюється.
Мене легко зрозуміти, я незавуальований персонаж
Як ти думаєш, ти та людина, яку легко зрозуміти, чи до тебе треба пароль?
Я думаю, мене легко зрозуміти. Я — незавуальований персонаж. І музика моя, можливо, в чомусь складна, але її розуміють прості люди. Там якось по-чесному все. І я така в житті.
Для слухачів, які вперше чують твоє ім'я, яку історію ти можеш розповісти про себе?
Це одна з моїх найулюбленіших історій. Я вчилась у школі з акцентом не на фізику чи математику, а на творчість. І от мене в нульовому класі тато віддав на скрипку. Він дуже хотів, щоб я грала, у нас дідусь був музикантом. І ось я пішла на скрипку, але скрипка — це такий дисциплінований інструмент. І мені казали: "Ти маєш кожного дня грати по вісім годин". А коли тобі дев'ять років, ти не дуже хочеш це робити. Я була така ще бунтарка. І я протрималась до дев'ятого класу. У мене тато моряк, він пішов у рейс, а мама просто якось цю всю ситуацію не помітила. Я пішла до завуча, мені дали заяву, я поставила сама підпис і перейшла на вокал. Батьки дізнались про це потім, коли, на жаль, мій викладач зі скрипки помер. Це сталось у десятому класі — за рік. Я перейшла до 11 класу й успішно закінчила ще вокальний клас.
Якщо згадувати історії, коли ти починала взагалі контакт із музикою, це був цей момент чи щось раніше?
Мені дуже пощастило з моїм викладачем у школі. Вона була дуже креативна. Вона виростила Макса Барських. І якось бачила все це так, що ти закохуєшся в цей процес. Вона ставила нам номери, у нас були в школі сольні концерти, якісь суперприкольні костюми. І, напевно, це почалось раніше. У нас стоїть телевізор, я бачила відображення себе, щось собі співала — і це почалось з дитинства. І потім був момент, коли треба вступати, мені також кажуть: "Вокал — це ж несерйозно, це не професія. Як? Ти маєш бути стоматологом, наприклад. Давай підемо вчитися". Я кажу: "Ні, я поїду в Київ, я хочу йти в циркове". "Ні, не поїдеш. Ні, ні, ні". Я кажу: "Ну, знаєте, тоді я взагалі не буду вчитися". І це були сварки: "Не поїдеш у Київ з дому, ми тебе туди не відправимо! Що ти будеш робити далі?". Я кажу: "Ну, тоді взагалі нічого не робитиму". Маніпуляція минула успішно, як бачите.
Якщо говорити про те, що тебе сформувало як артистку не формально, а по-справжньому. Можеш згадати момент, який змінив твоє ставлення до музики або, можливо, до себе в музиці?
Тривалий час я співала в кавер-бенді в Херсоні, і це був прикольний досвід, бо нам було, наприклад, десь по 14 років, а ми вже дуже активно виступали, брали участь у конкурсах. І це виглядало артистично — ти не просто музикант, а це якісь костюми, концерти. Херсон — маленьке місто, тебе хтось впізнає. Я відчула ось цей вайб, як мені подобається естетика цієї справи. І я вирішила, що більше нічого не хочу робити — хочу йти далі, але як сольний виконавець, писати свої пісні, почала їх писати й приїхала на перший курс.
Для мене Нацвідбір — це виклик, вихід із зони комфорту, перевірка себе і набуття якоїсь сили
Ти подала заявку на Нацвідбір на Євробачення-2026. Що для тебе означає цей крок?
Я розумію, що хочеться вириватись з клейма початківця, нового якогось артиста, і щоб це сталося, треба стрибати вище голови і йти туди, де страшно. І я ставлю собі запитання: "Угу, що, тобі страшно? Нацвідбір спробуємо?". Для мене це виклик, вихід із зони комфорту, перевірка себе і набуття якоїсь сили, досвіду.
Євробачення — це ж насправді не тільки сцена, а й таке фінансове випробування. Якщо згадати гурт Ziferblat, то вони досі розгрібають свої борги після участі, попри те, що відкатали вже не одне європейське турне. Тебе це не лякає? Чи готова ти встояти, якщо переможеш у Нацвідборі?
Мене це лякає. Ми часто в команді проговорюємо це, але, знову ж таки, треба йти туди, де страшно. Треба виходити із зони комфорту, і думаю, що ми будемо про це думати вже, якщо потрапимо на Нацвідбір. І загалом усе вийде. Якщо сильно захотіти — можна щось придумати.
Якою ти уявляєш себе, наприклад, через декілька років? Вектор АЗІЗИ продовжиться таким самим чи ти про щось інше мрієш?
Ну, по-перше, ми тільки почали ось цей вектор. Нещодавно я знайшла себе і хочеться його продовжувати, але посилювати. Хочеться робити сольні концерти — ми про це зараз дуже активно думаємо. Хочеться їздити в тури, просто вдосконалювати себе. І ось це зараз моя мета.
Редакторка текстової версії — Олена Кірста.
