Фото: Vera Blansh
Ти ніколи не знаєш, що стане вірусним
Сьогодні ти прийшла до нас із новим треком, який називається "Вішліст". Пісня нова, але рядок із неї став популярний ще рік тому. Розкажи, з чого починалася ця історія.
Вона починалася з карти Deep State. Більшість українців дивляться на просування ворожих військ по цій карті, й у якийсь момент я сиділа і дивилася, що були захоплені якісь нові пункти, й отак просто, без чернетки, написала це у твіттер, і так вийшло, що це було суголосно з багатьма. Ти ніколи не знаєш, що стане вірусним, і я, звичайно, жодних надій не покладала на ці рядки, але потім зрозуміла, що це хороший приспів і навколо цього може бути пісня.
Цей момент, коли ти зрозуміла, що це не просто сильний рядок — "Мій вішліст складається із назв українських міст", — а щось, що має звучати в пісні. А як взагалі народилося рішення, що з цього має бути пісня?
Я завжди записую якісь ідеї, які мені спадають на думку. І в мене було якихось кілька центральних ідей, про що може бути ця пісня. Тоді я не мислила її як дует, це був монолог. Ми в той час уже спілкувалися з Ромою Набожняком і бачилися, обговорювали музику, яку любимо. Потім у нас була нагода щось поімпровізувати на базі. І якось у мене так склалася ця картина. Потім ми попрацювали разом над Роминим куплетом, щоб його рядки були органічні для нього. У мене оцей фрагмент про жіночий наратив був заздалегідь заготовлений. Якось все склалося. Мені здається, найкращі пісні, які виходять, — вони виходять дуже легко: так було з "Під весняним дощем" і так було з цією піснею.
А чи був от конкретний момент, коли ти зрозуміла, що от цю історію треба розповідати не самій, а в дуеті?
Під час Роминої відпустки. Все просто. І це якось було очевидно. Ми говорили про те, як важливо для людей, які кинули заняття музикою, яку вони дуже люблять і яка їх підтримує, і були змушені перервати цю музичну кар'єру через обставини, що для нас, як для творчих людей, означає життя без музики в цих обставинах. Якось все дуже склалося в один пазл. Тим більше у нього ж реальний бойовий досвід, тому це не награно, це дуже трушно, як то кажуть.
У пісні "Вішліст" дуже сильний візуальний образ. З ким працювали над створенням обкладинки в такому вигляді, в якому вона є?
Це фотографиня, зараз вона керамістка і мисткиня Vera Blansh. Я вперше побачила її портрет Олени Герасим’юк. Це були просто її портрети друзів. І я була вражена тим, наскільки вона працює з чорно-білою естетикою, з кольором, з цими фільтрами. У неї дуже характерний почерк, хоча вона із фешн-індустрії. І я їй писала кілька разів, кілька років поспіль, тому що вона їздить туди-сюди: вона виїхала в Японію після повномасштабного вторгнення, у неї там виставки кераміки й фотографій про українську реальність зараз. І ми якось не сходились у таймлайнах: то вона не тут, то я не тут. Я її "ловила на живця", і "живцем" був Роман. Я сказала: "Слухайте, у Роми буквально два дні. Ми хочемо, ось пісня". Вона дуже довго не погоджувалась насправді, казала: "Я таким уже не займаюсь". Але ми переписувались, і я дуже рада, що обкладинка вийшла, і вона — надзвичайний талант.
На пісню також буде знято кліп. Що для тебе важливо передати, а чого, можливо, уникнути у відеороботі?
Я дуже хочу попрацювати з однією режисеркою. Я отримала тритмент. Буквально вчора ми розмовляли з продюсером. Справа, як завжди, за бюджетом, тому ми зараз шукаємо якесь партнерство. Я б дуже хотіла, щоб ця робота була зафільмована не лише тими маленькими нарізочками, які можна побачити на ютубі. Дякую Ії Копаліані за те, що вона піймала саме ці чорно-білі кадри, які нам так сподобалися. І над стилем взагалі там ніхто не працював: це я попросила мою знайому одеську дизайнерку дати нам кілька речей. Я сподіваюсь, що кліп передаватиме саме ті напівемоції, які доспівані у ньому. І це насправді не лише про втрати, а про надії, про свято, коли ти рідко бачиш людину, яку любиш. І я дуже сподіваюся, що ця пісня не буде травматична для людей, які її слухають.
Чим менше ми будемо тригерити людей — тим краще
Чи є зараз для тебе те, чого б ти точно не хотіла вносити у візуальний ряд?
Мені здається, що люди до мене з безглуздими ідеями не приходять. Їм зрозуміло, що ми не будемо робити щось, що поза цінностями групи, поза нашою естетичною канвою. Тому мені не подобаються, наприклад, спекуляції на реальних історіях. З одного боку, я дуже обережна з цією темою, тому що всі переживають свою трагедію по-різному, й цей біль несуть по-різному. Мені здається, чим менше ми будемо тригерити людей, тим краще, тому що й без того достатньо важко зараз жити в українському суспільстві. Тому ми це проговорили з режисером і хочемо, щоб це була більше історія радості, ніж історія смутку.
А чи був момент, коли якась деталь у процесі створення, випадкова, можливо, навіть технічна, стала невід’ємною частиною цієї пісні?
Мені дуже сподобалось, коли Рома прислав партію гітари, яку він записував вдома, і за вікном почала вити сирена. І вона з гітарою створила оцей дуже красивий дисонанс. Ми дуже хотіли залишити саме цю ноту, можливо, навіть оригінал сирени. Але, по-перше, наші колеги багато хто це роблять, я вже чула це в кількох треках. А по-друге, це також зменшує час пісні, тому що рано чи пізно ми перестанемо чути сирени, а пісня залишиться. Як не дивно, зараз здається, що це надовго, навічно. Але через 20 років ми будемо її слухати зовсім інакше.
Чи є в тебе бажання щось сказати слухачам і слухачкам, що б їм, можливо, варто було винести з цієї пісні або забрати з собою після прослуховування?
Я співаю там про те, що коли я тебе побачу, тоді й свято. Але ми маємо розуміти, що ми самі є джерелом свята для себе, і тоді, коли ми вирішуємо, що так воно є. Його можна створити з маленької дрібнички. Не обов'язково чекати, коли обставини складуться ідеально. Можна бути щасливим від того, що є хоча б сьогодні.
У "Вішлісті" є оця тиха, але дуже тверда впевненість не в диво, а в конкретних людей. Як ти сама зрозуміла, що не чекаєш магії, а почала покладатися на "я" і на "ми"?
Мені здається, коли читаємо новини про перемовини, ми перестали вірити в їхній результат років півтора-два тому. З початку адміністрації Трампа, зокрема. Коли світова спільнота стурбована, нам обіцяють допомогу, і ти розумієш: "Так-так, давайте нам оце, ми зараз їх дотиснемо після Херсона, виженемо". А світова спільнота прибирає руки: "Ні, ну не знаю, ну такий експеримент. Не знаю, вони будуть збивати 'Кинджали'? Давайте подивимося на озброєння, що там з дронами". І коли ти розумієш, що більше немає ніякого дива, ніхто не приїде, не врятує тебе, що можна покладатися тільки на Збройні сили України, на силу людей, які готові відмовитися від своєї буденності, взяти зброю до рук і піти за рахунок свого власного життєвого часу захищати цю спільноту, — от тоді ти розумієш, що диво — їхнє рішення зробити це. І кожного разу, коли я бачу хлопців, дівчат, які можуть не йти, але йдуть у Збройні сили України, — це для мене набагато більше диво, ніж обіцянки наших тимчасових або постійних партнерів.
Мені не подобається той бік, у який я змінююсь
Бувають моменти, коли навіть найсильніші люди чекають дива. В яких ситуаціях ти сподіваєшся не на себе, а все ж таки на диво?
З початком війни ти все одно провалюєшся в якусь магічну реальність, в якій сподіваєшся, що щось трапиться. Але я забороняю собі це, тому що завжди дуже боляче, коли ти розчаровуєшся. Я розумію людей, яким потрібні якісь позитивні афірмації, які розкладають якісь карти, ходять до якихось людей. Я розумію, що їх туди приводить — тому що тобі потрібна якась опора. Я знаходжу опору в іншому, тому що, за великим рахунком, просто не хочу розчаровуватися в земному. І мені здається, що людям з релігійною концепцією сприйняття та магічним мисленням трохи легше, тому що їм є куди витіснити всі ці страхи, емоції, сподівання, ніж агностикам-реалістам. Тому, мені здається, що якщо це вас тримає, якщо вам дозволяє це виконувати щоденні обов'язки, бути добрими до себе та оточення, — вірте в диво. Диво трапляється. Ми не знаємо, ніхто не розшифрував Бога. Я нещодавно дивилася одного зі своїх улюблених коміків Карра. І він сказав, що почув цю фразу в якогось з роудімузикантів. І ця фраза звучала як "Бог — це простирадло, яке ми накидаємо на таємницю". Це форма — простирадло, яке ми накидаємо на таємницю, — я подумала, що це дуже влучно. І я от ходжу кілька днів із цією цитатою, і мені вона подобається.
Ми всі змінилися за ці роки. Хтось став жорсткішим, хтось ніжніший, хтось щось в собі посилив. Як це у тебе? Що ти помічаєш в собі нового з початку повномасштабної війни?
Ну, я "сиплюсь", як всі, звичайно. Але я опираюсь у цьому, і теж, як всі. Я сьогодні десь теж почула, що люди, які приймають антидепресанти (а багато хто зараз приймає допоміжні якісь речі), швидше старіють, тому що гасять в собі дуже багато чого, а організм нічого в собі не гасить насправді. Ми всі зараз живемо в ненормальності, і я це усвідомлюю, але виконую свій борг перед собою, як перед живою істотою, типу: от я маю чимось займатися — я це роблю. Деякі речі автоматично, деякі — з-під палки, як то кажуть. Мені не подобається той бік, у який я змінююсь: у мене гірше почуття гумору, воно стає "чорніше", у мене пласкіше якесь чорно-біле сприйняття. Наша концепція гуманізму дуже сильно змінилася. Ми всі жартуємо непристойні жарти на тему смерті, особливо наших опонентів, — це зрозуміло. Оця дегуманізація, про яку так люблять розповідати російські ботоферми, — вона дійсно відбувається, але зовсім не в такий спосіб, у який вони це подають. Дійсно, у нас же напрацьовується цей філософський погляд на тимчасові проблеми, які ми переживаємо, на ці екстраординарні речі, в яких ми живемо. Але в цьому вже на четвертий, на п'ятий рік повномасштабної війни немає нічого нового. Ми будемо дуже дивним поколінням. Ми завжди жартуємо, що ми будемо цими дивними дідами й бабами, які: "Так, ну, і ще одну консервочку куплю — хай стоїть; оцю воду залиш трішечки на ранок; зараз є можливість прийняти душ — от зараз це зробимо". Напрацьовуються якісь токсичні звички часів війни. Але, мені також здається, що, як артист, я кращаю.
Що змінилося в тобі як в артистці, що стало краще?
Я знову пішла на вокал. Просто тому, що я відчуваю, що зараз мій голос не достатньо хороший інструмент, щоб висловлювати ті слова і почуття, які мені потрібні. Я зараз зацікавилась кількома суміжними жанрами, хочу себе спробувати в них, і подивимось, що це буде. Я стала не така категорична в питаннях прискіпливості до себе. Я собі просто більше вже дозволяю: ну, добре, це неідеально, але окей. І більше делегую дуже багато речей професіоналам, як, власне, продюсер групи. Останній рік ми більше часу приділяємо піару, працюємо з Олею Войцович, і я відчуваю полегшення в тих питаннях, які я раніше хотіла контролювати сама, але не хотіла робити, наприклад. І мені здається, що в деяких речах я стала розслабленіша, наприклад, а в деяких — зібраніша. Мені варто зібратися навколо творчості зараз, навколо слів, які важливо писати в цей період.
А якщо говорити про твоє відчуття саме стосовно пісні, — що вона в тобі змінила, як в артистці, як в людині, у творчості, сприйнятті ролі своєї як артистки?
Одна конкретна пісня, мабуть, нічого. Це достатньо відвертий вихід за територію комфорту. В мене не так багато балад таких ліричних, і не так багато дуетів. Мені здається, що інколи демонструвати вразливість корисно. Можливо, через те, що ти отримуєш якийсь фідбек, якого не чекаєш, — і так дивишся на себе інакше. Але я не сильно на цьому зациклююсь, якщо чесно.
Що сьогодні є у твоєму творчому вішлісті на 26-й рік? Що б дуже хотілося реалізувати без обмежень, але з твоїм внутрішнім "хочу"?
Я не люблю розповідати безпосередньо про плани, тому що від них розсіюється концентрація, але в мене є в планах реалізувати один творчий проєкт, який лежить у мене вже 10 років у шухляді. І це відрізняється від того, що робить "Крихітка". Я хочу дописати кілька дитячих пісень, тому що вони теж на холді через активність "Крихітки", і я давно обіцяю це зробити сама собі та своїм маленьким слухачам. І я б хотіла наступного року дописати книжку дитячих поезій.
Редакторка текстової версії — Олена Кірста.
