Ольга Стельмашевська та Наталія Грабченко в студії Радіо Культура
З 2022 року театр почав діяти як терапія. Глядачі говорять, що на годину-дві, поки триває вистава, забувають все те страшне, що відбувається з ними в реальному житті. Нещодавно у нашій студії була розмова про Театр ветеранів. І ми раптом зрозуміли, що ця театральна терапія може діяти ще й в інший бік, коли ветерани, люди, котрі ніколи не були акторами в реальному житті, раптом блискуче проявляються в театральній виставі. Чи можемо ми говорити про те, що з’являється окреме театральне явище, яке може суттєво вплинути на український театр наступного десятиліття?
Я дуже рада, що ти піднімаєш це питання. Це насправді явище, і я думаю, що воно масштабується в межах України, і воно має масштабуватись. Тому що, коли ми йдемо в Театр ветеранів, це не означає, що ми дивимося документальні історії, написані самими ветеранами, або політичний театр, який зараз входить в тренд в Україні. Театр ветеранів – це, перш за все, аматорський театр, якщо ми говоримо про його учасників, а не про тих, хто створює ці вистави. Ця ініціатива народилася від чотирьох дуже різних особистостей. Це драматург Максим Курочкін, актор, кінорежисер і військовий Ахтем Сеітаблаєв, Темсій Таблаєв, голова асоціація "Дивись українське" і бойовий полковник Олексій Домішевський, який є командиром ТРО Медіа. Вони започаткували і почали рухати цю практику.
Але працювати з ветеранами не так просто. І перше, що робить людина, яка починає працювати з ветеранами, це психологічна підтримка. В Шотландії, Великобританії, Америці театри ветеранів працюють на рівні з професійними акторами, але ми там реабілітація військових відбувається в системі охорони здоров'я. Одразу, скажімо, після поранення людина проходить психологічну реабілітацію. У нас цього, на жаль, на такому рівні ще нема. І тому осередки театру ветеранів – це перш за все це психологічна підтримка людей, які мають бути обізнані в своїй професії і розумітися на театрі. Оля Семьошкіна працювала з ними півроку як психолог. Це унікальна історія, тому що і вона, і вони разом з нею набували цей досвід. Це надзвичайно важко, треба народитися з цим талантом: чути цих людей і зробити так, щоб вони розкривалися і починали з нею працювати. Це відбувалося через якийсь певний період. І це речі, які ніде не описані, принаймні я не знаю таких західноєвропейських практик. Тобто Оля з ними працювала психологом.
Другий етап – це тілесні практики, які у нас ще в професійному театрі не зовсім відпрацьовуються. Вона ж почала з ними працювати і робити перформативну виставу через тіло. Але якщо в професійному театрі репетиція може тривати 2-2,5 години, тут – 5. Тому що у когось починалися напади або фантомні болі, і всі просто зупинялися, щоб згодом продовжувати. Тому я вважаю, що цей досвід і цю роботу треба документувати буквально на рівні методики. Семьошкіна і Театр ветеранів – це створення абсолютно унікальної безпрецедентної методики. Тому це правда явище, і бажано його документувати і письмово, і на відео. Оскільки ветеранам іноді дуже важко пересуватися в межах навіть одного міста. Я нагадаю, що в цій виставі брали участь люди з високими ампутаціями, людина без обличчя, люди, які пережили глибокі травми. Тож починати роботу треба саме з психологічної підтримки, і про це дуже мало говорять.
Якщо говорити про те, яким чином війна зачепила театральну галузь, не можна не сказати про тих, кого ми втратили. А ми втратили не лише акторів, режисерів, балетмейстерів, танцівників і музикантів, а й тих, кого не видно, працівників сцени. І значна частка саме нашої театральної спільноти взяла в руки зброю і пішла захищати Україну. Пропоную згадати тих, кого ми втратили в цьому році.
Безумовно. Це наш борг хоча б таким чином віддати шану цим Героям. Ці люди жили абсолютно іншим життям, як і всі ми. Вони жили театром, вони жили мистецтвом. І раптом ця людина абсолютно змінює свої комфортні умови на окопи, бере в руки зброю і йде вбивати. Вона не має цього робити апріорі, оскільки театр, музика вчать гуманних речей, они проти вбивств. Але ми маємо боронити свою землю. І ці люди подолали себе і свій страх, вони пішли захищати свою родину і театральну, зокрема. І я назву їх, це Юра Філіпенко, театр на Подолі, Максим Неліпа, актор і ведучий, Валерій Литвин звукорежисер театру Берегиня, Максим Ковтун, Молодіжний театр з Дніпра, Петро Великий, Чернігівський театр, Олексій Самойленко, майстерня Олени Лазовіч. Це я називаю тільки тих, хто загинув протягом 2025 року. Серед них, дійсно, дуже багато працівників сцени, технічних працівників, звукорежисерів, освітлювачів, так само, як і в кіно. Катастрофічні втрати операторів монтажу, кінооператорів, фахівців, яких треба навчати роками. Ми втратили величезний пласт цих професіоналів. Величезний. Як його відтворити? Я не уявляю. Багато театрів відчувають брак цих фахівців.
Важливо ще згадати, що протягом всіх років нашої Незалежності сюди приїжджали російські актори, режисери. Вони не стидалися тут заробляти гроші відвертою халтурою. І сьогодні через деякі втрати ми раптом розуміємо масштаби і наслідки оцієї російської культурної експансії, яка почасти не дала проявитися нашим талантам. Нещодавно пішов в життя актор, ведучий Анатолій Суханов. І говорити про нього – це говорити про долю, яка не склалася. Тому що насправді він був надзвичайно талановитий, він блискуче дебютував на телебаченні, в театрі був так само яскравий і неповторний. Будь-яка інша країна таким різноплановим, різножанровим актором неймовірно пишалася б, носила на руках. А тепер у нас, я дивлюся, під сповіщенням театру «Колосо» пишуть – а хто це? І мені від цього страшенно боляче.
Для мене втрата Анатолія Суханова ще й особиста трагедія, оскільки ми дружили з першого курсу театрального інституту. Потім ми стали навіть, в якомусь сенсі, родичами. Він хрещений моїх дітей. Він мій кум. Це дуже близька мені людина. Я прекрасно пам'ятаю той час, коли Анатолій Суханов дебютував в Театрі юного глядача в виставі "Фігаро". І це був блискучий театральний дебют. Потім були абсолютно зіркові ролі разом з його улюбленою партнеркою Ольгою Радчук в театрі "Браво". І я засвідчую буквально, що на Суханова ходила публіка. І якщо б не було цих проваль в кар'єрі театральній, якщо б не було цієї експансії, якщо б не було ще дуже багатьох "якщо", Толік, можливо, змінився б як актор. Він був дуже гнучкий, він любив працювати, він міг опанувати інші методики театральні чи акторські. Він викладав, він був сам прекрасним викладачем і педагогом театральним. Це не був актор, законсервувався в якійсь одній естетиці, але він був незатребуваний в театрі. Тому нам треба бути уважними до тих, хто живий, потрібно давайте їм шанс, бодай маленькі ролі, шукайте тих акторів, яких життя наше дивне, військове, виконувало на узбіччя. Я кажу зараз дуже прикрі речі, але я кажу це і в пам'ять про Анатолія Суханова.
Ти входиш до експертної ради фестивалю-премії "Гра". І я знаю, що ти продовжуєш цю діяльність вже з іншим проєктом, дозволяє нам подивитися пильним оком на все, що відбувалося у 2025 році, і сказати, які вистави найкращі. Йдеться про нещодавній проєкт, театральний "Інфобум" від "Укрінформу". Які найкращі вистави ви відзначили у 2025 році?
Я одразу хочу сказати, що Всеукраїнська фестиваль-премія "Гра" охоплює всю Україну. Є можливість їздити Україною і дивитися вистави абсолютно в усіх містах, містечках нашої країни. Театральний "Інфобум" – це рейтинг, це не премія, і він зосереджений саме на Києві, на столиці. Це придумала Люба Базів і "Укрінформ", у них з'явився новий очільник декілька років тому, він до речі теж військовий журналіст зокрема. І я дуже тішуся, що національна інформаційна агенція звернула увагу на культуру доволі потужно і це дуже важливо. У них є "Інфобум кіно", книжковий "Інфобум", вони буквально 24-го вручали премію "Театральний інфобум , а також з моєї подачі зробили "Інфобум класична музика", який буде відбуватися наприкінці січня – початку лютого.
Тут відміна від "Гри", де експертами виступають виключно професійні критики, музикознавці, театральні критики, тут перемішані, скажімо так, театральні журналісти, професійні експерти, такі як Анна Шерман, я, Ганна Веселовська, Людмила Олтаржевська з театральними блогерами. І це теж віяння нашого часу, коли театральні блогери виходять вже на таку досить серйозну позицію, оскільки вони пишуть дуже активно в своїх блогах та на сторінках соцмереж. І пишуть доволі професійні речі. Це не комплементарна критика, і вона надзвичайно потрібна. І "Укрінформ" тим самим показує, що це дуже на часі, це потрібно людям, це орієнтир і навігатор. Це проста система математична, тобто згадують всі прем'єри 25-го року, і за неї голосують. А по кількості балів визначається та чи інша вистава. Я дуже тішуся, що цього року були дуже цікаві речі.
От, наприклад, в номінації "Кращий драматург" найбільшу кількість голосів експертів набрала Аліна Сарнацька, військова медикиня, яка себе проявила в Театрі ветеранів. Буквально кілька днів тому відбулася прем'єра нової вистави за її п'єсою "Місячні" в Молодому театрі. Я вважаю, що хрестом з прокладок на декорації поставили жирний хрест на всій цій жахливій історії з очільником театру Андрієм Білоусом. Це реакція на те життя, яке є. Це не втеча від реальності, яка може мати місце в іншому театрі. Має бути естетичний театр, де ви приходите і насолоджуєтесь картинкою. Але я, все більше і більше спілкуючись з тими ж блогерами, бачу, що глядачі прагнуть і зухвалого політичного контексту від театру. Я розумію, що я маю від театру отримати ті відповіді, які я шукаю, так само і глядач. Тому я дуже тішуся перемозі кращої режисерки Тамари Трунової з політичним висловлюванням у виставі "Робота з Тінню" в Театрі драми і комедії на Лівому березі. Це дуже потужна робота.
А що з загальноукраїнського контексту ти можеш назвати? Що важливе було в цьому році?
Ну, знов таки, що хочеться сказати, я слідкую, наприклад, за роботою і роботами Олександра Самусенка, головного режисера Одеського академічного музично-драматичного театру ім. Василька. Він дуже плідно працює з різними театрами, він зробив виставу в Миколаївському театрі, зараз в Кам'янському та Кропивницьком. За ним дуже цікаво слідкувати, це завжди дуже класні вистави.
Звісно, мені повністю все абсолютно цікаве те, що робиться у Львівській опері, це тенденція цього року. Уривський поставив "Золотий обруч", це перевідкриття Лятошинського:симбіоз такого, знаєте, рафінованого театрального режисера і дуже складної музичної партитури. Потім були "Казки Гофмана" та звісно "Русалчин великдень" в Національній опері, знову ж таки, "Місяць" Карла Орфа – постановка Тамари Трунової. І тут я обов'язково маю сказати про Євгена Лавренчука, який нарешті повернувся в дуже активну роботу, і, до речі, це теж премія "Інфобум" за найкращу виставу "Реквієм". Це доволі свіжа прем'єра, 29 січня і 20 лютого в театрі імені Івана Франка можна буде подивитися прем'єрні вистави. Женя вміє читати партитуру, він учень Віктюка, це дуже складна робота, можливо, контроверсійна для когось і незвична. Це "Реквієм" Моцарта, але це перформативна вистава за участю неймовірних акторів театру Франка і Національного будинку музики, і це треба бачити. І мені здається, що оцей симбіоз академічної музики, з перформативним дійством і з театром – це майбутнє, я впевнена, що ми в 26-му році побачимо ще не одну яскраву прем'єру.
