Фото: Віхола
Почнімо з твоїх власних підсумків. Ти впорядкував три книжки – есеїстику Шевельова, Лавріненка і Петрова. Розкажи про ці книжки. Чи були вони головною роботою у 2025?
Це важлива частина моєї роботи цьогоріч. Не знаю, чи головна, бо роботи було дуже багато. Була ще важлива післямова до повісті "Смерть" Антоненка-Давидовича, яку дуже давно не видавали. Та й сам автор, на жаль, не на перших позиціях. Була ще одна післямова до невеликої драми Підмогильного "Повість без назви". Мені вдалося накопати дещо, про що ми ще не говорили. Щодо серії "Недочитані тексти", відповідь проста: я дуже люблю інтелектуалів. І для мене важливо, щоб вони були репрезентативно представлені в книгарнях цілими полицями. Ми до цього рухаємося, не знаю, скільки зрештою подужаємо. У нас в роботі вже четверта книжка, і п'ята запланована. Тобто перша п'ятірка, вважайте, є. Друга теж є в драфтах. Можна видати і 20 книжок, і для цього не доведеться лізти кудись в глибоко невідомі речі. Для мене важлива наша інтелектуальна суб'єктність. Як на мене, наша мистецька суб'єктність дуже добре вже наголошується, можливо навіть – перенаголошується. Коли ми говоримо про культуру, ми говоримо переважно про митців, про творців. А є ще ряд розумників і суперрозумників. І розумниць. Бо четверта книжка, яку я не буду спойлерити, але скажу, що це буде пані-інтелектуалка. За умовами видавництва, поки назвати її ім'я не можу.
Авторів потрібно добирати не лише на мій смак, а так, щоб книжки пішли в люди, а видавництво могло їх продавати. Щоб ця серія рухалася.
Як вони продавалися?
Шевельов найкраще станом на зараз. Перший наклад вже закінчується. Наклад Петрова теж закінчується. Лавріненко тільки пішов у продаж. Але певний ажіотаж я спостерігаю, принаймні, на рівні свого оточення. Як на мене, це найексклюзивніша книжка із серії, тому що його повернення як есеїста і автора концептуальних текстів дуже давно очікуване. Його дуже давно не було як автора. Були численні перевидання Розстріляного відродження, були спогади, підготовлені донькою Ларисою Лавріненко і Тамарою Скрипкою в Нью-Йорку. Була навіть книжка, яку підготував Валерій Шевчук для Радіо Свобода. А текстів не було.
Який Лавріненко інтелектуал?
Хочеться одразу сказати – класний. Він дуже пристрасний і холеричний. Якщо Шевельов – іронічно-стриманий, його неможливо спіймати на знакові оклику, його ніколи не "несе", то Лавріненко був політично ангажованим. Недарма його заарештували і репресували, а, наприклад, Шевельова – ні. Його стриманість теж напевно його порятувала.
Лавріненко потім, нагадаю, з Багряним робили партію, потім вони розсварилися і дистанціювалися. Тобто він людина, яка схильна мислити і політичними категоріями. Але при цьому у нього досить незначна кількість текстів є відвертою публіцистикою. Він все-таки тяжіє до есеїстики. І це суперсила, бо наближені до політики – це переважно публіцисти, чиї тексти не переживають десятиліття. Лише поодинокі, як, приміром, у Багряного "Чому не хочу вертатися", можуть протривати півстоліття. А з Лавріненком не так. Я таке слово пропоную в передмові – критицист. Тобто він з одного боку критик, а з іншого – публіцист. От він мені критицист справжній. І мені здається, я накопав хороших текстів, які прямо сьогодні треба почитати. Серія називається "Недочитані тексти", але я думаю, що ми більшість цих текстів не бачили ніколи. Від центрального тексту "Дух неспокою" про Хвильового до циклу "Україна-Схід" 1948 року, розкиданого по тогочасній пресі. І його ніхто ніколи не збирав. Сам Лавріненко не зібрав навіть брошуру, хоча це практикувалося. Мені здається, це дуже безкінечно цінний текст. Я сам, просто читаючи жовті газети, був просто вражений його текстами, чесно.
А якщо хочеться якихось зв'язків прямо з західними контекстами, то є дискусія з Мілошем. Він прочитав "Поневолений розум" і хвалить Мілоша, але зауважує, що він говорить про польський досвід. І він не впевнений, чи український, радянський досвід був схожий. І чи досвід Тичини схожий на досвід того, про кого пише Мілош, коли класифікують інтелектуалів, які пішли на угоду з режимом. Тому для мене ця книга найбільш ексклюзивна. Я б хотів, щоб вона добре продалася. Петрова багато різного є, але переважно, все-таки, як Домонтовича. Мені здається, що трішки проти цієї книги грає те, що вона підписана – Віктор Петров. Не всі розуміють, хто це, серйозно. Але ж він не Домонтович, коли пише есеї, коли пише історіософію. Я взяв цього автора, бо мені здається, що зараз він читатиметься добре. Прямо зараз.
Сама назва премії "Недочитані тексти" свідчить про те, що ми доросли до такого періоду, коли вже не можна відкладати дочитування або робити це дочитування привілеєм тих, хто отримує хорошу філологічну освіту і має викладачів, які дочитали ці тексти. Це ми доросли і дожили до моменту, коли треба дочитати, треба перевірити, треба міфи помножити на слова свідків. Лавріненка важливо читати як одного з міфотворців Тичини. І цю міфологію ми бачимо від шкільних підручників до музею Тичини. І для того, щоб зрозуміти, що з цим міфом відбувається, треба прочитати зокрема і Лавріненка.
Про Тичину трохи є, в важливому дуже есеї "Література межової ситуації". Там є про Куліша, про Хвильового і про Тичину. Є, звісно, більша книжка, про Тичину, і тому в мене не було великої спокуси її розвивати. Її треба було перевидати разом з іншими його більшими монографіями, з хорошим коментарем, вже як частину історико-літературного поля і теорії літератури. Він з великим пієтетом ставився до Тичини, він мав з ним контакти, його мемуари шалено цікаві. Мені здається, що коли він тлумачить Тичину, він його переінтерпретовує, особливо поему "Сковорода". Його захоплення цією поемою мені зрозуміле, адже він був сучасником цих речей. І він, мені здається, коректніше ставився до Тичини, ніж, скажімо, Стус. От я чим більше живу, тим більше не приймаю Василеву версію про цього "живого трупа". Не приймаю, хоча і також розумію, чому він це зробив, і як він дав собі право на цей жест.
Ти пропонуєш цього року дочитати "Недочитані тексти".
Щодо тренду на перечитування, я взагалі думаю, що найкраще читання — це перечитування. Тому я б нам всім бажав до кінця перечитувати різні речі, але не забувати про поточну книжкову продукцію. Тільки частина тільки цих книжок пов'язана з 20-ми роками. В кожній книжці є 20-ті. Найбільше їх у Лавріненка. Бо це зона його великого інтересу. У Шевельова це кілька текстів. У Петрова це, скоріше, опосередкована рефлексія на 20-ті. Це, може, навіть ті тексти, які він сам пише в 20-ті, вже як науковець, але дозволяє собі бути вільнішим есеїстом. А далі у нього є про різне. Шевельов пише і про 80-ті. Боже, як точно він пише про очікування від демократизації. Невже все зміниться такою легкою ціною? Справді, хто ж повірив? Багато хто.
Ти пропонуєш читати есеїстів.
Інтелектуалів переважно. Так сталося, що вони любили писати есеї.
І одразу виникає припущення, що есеїстика – це складне письмо.
Складне думання.
І його треба вміти робити. Ми з тобою живемо в час, коли письмо, яке можна розцінювати як есеїстичне, на головних позиціях. Книжки, які цього року вийшли, на які звернули увагу і які преміювали, можна назвати есеїстичними. І дуже багато з цих текстів належать комбатантам, військовослужбовцям, ветеранам. Тут доречно згадати термін, до якого я ставлюся специфічно – автофікшн. Давай від інтелектуальних есеїстів зрушимо до есеїстів, які видали книжки цього року. Ми вже з тобою натякнули на Артура Дроня і його книгу "Гемінгвей нічого не знає". Це також "Гра в перевдягання" Артема Чеха.
Для мене це майже взірцевий автофікшн. Як на мене, есеїсти – це у нас якась гумова категорія: туди засовують все. Для мене більша частина книжок, які вигравали премію Шевельова – це не есеїстика. Це автофікшн. Це саме неприховані розповіді про себе, але на якомусь складнішому рівні художнього втілення, ніж просто щоденниковий запис. Есеїстика для мене все ж пов'язана з концептуальним мисленням. Навіть якщо вона може бути дуже поетична.
Було таке цього року?
Майже не було.
"Списки" Мирослава Лаюка?
Ні, ні. Я стримано ставлюся до репортажистки Лаюка. Він для мене передовсім поет. Йому важливо цим займатися. Ці книжки мають свого читача. Але я дуже спокійно і до "Бахмута" тоді поставився, і до "Списків" зараз. Вони якось зі мною не працюють. Я не відчуваю там іскри. Напевно, серед них усіх найближчий до концептуального мислення Дмитро Крапивенко.
Чому?
Така голова в нього аналітичніша. І це мені легше було назвати чимось на межі автофікшн і есеїстки. Дронь такий же імпресіоністичний. І оці перемоги в есеїстиці, вони мені дивні. Це не есеїстка. Чому це есеїстка?
А була в списку есеїстка?
А хто там ще в "Короткому"? Крапивенко був. Агеєва була. Для мене це довкола культурологічна публіцистика у Віри Павлівни. Чи була там хороша пряма есеїстика? Нещодавно на одному з книжкових фестивалів я намагався своє роздратування висловити конструктивно. Мені здається, що есеїстика посіла велике місце від 91-го року завдяки таким майданчикам, як "Критика", в тому числі Грабовича. Але оця установка, що есеїстика має бути абсолютно антитоталітарною, а значить абсолютно вільною, зіграла проти авторів.
Вони думають, що, можна все. Вона стала настільки легкою, що вже аж не обов'язковою. Типу, просто можна написати про свій ранок. Тут монтаж – метро, тут монтаж – я книжку почитав. Це може бути есеїстика за формою, але це не добра есеїстика. Есеїстика може бути доброю, поганою, нудною і драйвовою. І у нас тут багато дуже необов'язкової есеїстики. Якесь причинкарство. Типу, чому я маю це читати? Не такі ви великі фігури, щоб я читав ці причинки. Те, що можна у Мілоша почитати, наприклад. Або у Шевельова. Чому у вас? Тому у мене є якесь велике напруження на нашу есеїстику, бо вона почала собі дозволяти занадто багато в тому сенсі, що занадто мало. Все це дуже дрібне.
І цього року я не бачив хорошої книжки есеїстики. І мені здається, що ця тенденція, вона здатна навіть під’їдати тих, хто кращий в цьому. Есеїстика стала, як вседозволеність. Мені здається, авторам треба брати на себе більшу відповідальність: структурувати це ритмом, ритмом мислення, свіжістю погляду, якоюсь новизною оптики. А виходить, що це територія, де я що хочу, то ворочу.
Назву ще кілька імен. Ольга Карі "Твоє, моє, нічиє та інше". Василь Карп'юк "Ще літо, а вже все зрозуміло".
Але це ж перевидання. Вже було "Ще літо...".
Дмитро Кулеба, Володимир Ярославський "Дипломатична кухня воєнного часу".
Це, як частина дипломатичної акції може бути. Культурна дипломатія.
Артем Чапай "Не народжені для війни". Оксана Щур "Касандра помиляється раз".
Мені нічого з цього не сподобалося. Нічого. Я навіть щось з цього просто не дочитав.
Це все може бути автофікшном?
Багато з цього можна назвати автофікшном з переходом в якісь суміжні жанри. У Чапая раніше були цікавіші, як на мене, книжки. Ця менш цікава. І Дронь якийсь дуже спокійний. Я думаю, що його захвалюють. І це грає проти Артура. Він ще молодий. І тут рання слава в певних колах. Ми ж розуміємо, що це всеодно наші кола, що він ще не переступив цю межу. Він ще в межах цих тисяч нашого фейсбуку залишається. Можливо, попереду більше. Мені здається, що захвалювання молодого автора може бути деструктивним.
Є потреба в своєму основному письменнику цієї доби. От хочеться ж побачити того, кого ми будемо асоціювати з письмом про війну. Жадан старший, він належить багатьом епохам. А тут би хотілося от прямо такого, хто визрівав на Майдані, був тоді ще малим. Є потреба в цій фігурі. І Дронь відповідає цій потребі. І в нього є талант, але насамперед поетичний. Ця книжка симпатична. Мені симпатичні багато книжок цього року. Але не більше. І тому мені здається, що цей резонанс не відповідає якості цієї книжки. У нього, вочевидь, попереду може бути дуже багато всього. А може і не бути. Особливо, якщо він піддасться оцій хвилі захвалювання.
