Вікторія Белім. Фото instagram
В лютому вийде твоя книжка "Будинок з півнями". Це переклад з англійської.
Насправді, у цієї книжки спочатку була моя кодова назва. Потім вона перетворилася на "Червоні сирени". Це не був мій вибір, це була назва, яку дав мій літературний агент. Але я дуже швидко зрозуміла, що "Червоні сирени" там ні до чого. І я вибрала назву "Будинок з півнями", "The Rooster House". Тому що цей будинок – це символ і радянського минулого, і загалом дуже важкого минулого ХХ століття. І ось чому я хотіла зафіксувати це як назву своєї книги.
Говорячи з тобою, можна обговорити покоління українок і українців, які в 90-ті підлітками разом з батьками залишали Україну, і потім в дорослому віці поверталися до цього фрагменту біографії, робили його частиною власної ідентичності і частиною письма. Ми можемо кілька таких прикладів згадати, але я згадаю близький мені приклад – Марію Ілляшенко, яка підлітком з батьками залишає Україну в ранніх 90-х і стає чеською поеткою. Тобто, чеська мова – це мова і її письма. І українську вона вчить доволі дорослою, після 30-ти, але в Україну вона повертається, і Україну вона інкорпорує в своє письмо. Такий випадок не поодинокий. Мені здається, що якби культурні антропологи зараз навели фокус на це покоління, то їм би було що розказати.
Що для тебе означає цей момент, коли що ти залишаєш свій дім і з усім своїм підлітковим багажем наново вибудовуєш свою історію?
Спочатку поїхали мої батьки, потім вони забрали мене. Це був 94-й рік. Для мого вітчима радянська культура була чимось суцільно незрозумілим і негативним. Тому він робив усе можливе, щоб виїхати. Коли ми приїхали в Сполучені Штати, а це було в передмісті Чикаго, я майже відразу опинилася в школі. Для мене це був новий світ, він був дуже цікавий і дуже відкритий. І я постійно порівнювала свій досвід. В мене не було, до речі, дуже сильної ностальгії за Україною, чи взагалі за тим, що я залишила. Я виросла в родині, де усі дуже любили мови та іноземну літературу. І тут я опиняюся в такому котлі, де все змішано, де в класі навчаються люди з різних країн, де я можу дізнаватися, відкривати для себе щось нове, де школа – це не якась система, яка тебе просто муштрує і ставить в рамки, а де тобі дозволяють робити те, що тобі хочеться, і де тебе підтримують. Тому певний час я просто не відчувала, що мені чогось бракувало. України мені не бракувало, чесно кажучи. І також було дуже складно пояснювати, що таке Україна, де це, і краще було просто уникати цього питання. Тож через деякий час люди просто перестали питати, звідки я. І я сприймала себе як американка, як американці, які мене оточували.
І я почала писати ще дитиною, тобто я постійно писала або щоденники, або якісь нотатки, або те, що я називала книги. Навіть не романи, а власне книги. Тому в мене збереглося дуже багато цієї своєї літературної спадщини, скажімо. І коли я все це перечитую, я бачу якісь такі патерни, якесь намагання усвідомити, що відбувається зі мною. Бачу невміння збудувати свою ідентичність або небажання сказати, чи я з України, чи я народилася в Радянському Союзі, чи я живу в Америці. Просто мені хотілося існувати понад цими "етикетками". І коли я почала писати англійською, я часто писала про щось, що було на перетині. Для мене це концепт borderland, тобто порубіжжя.
Він став для мене провідною лінією. І концептом, який залишається для мене дуже важливим для того, щоб зрозуміти себе, зрозуміти Україну і також багато різних країн, куди мене постійно тягне. Це усі ці порубіжжя.
Ми бачили багато фільмів про американську школу. Також в ранні 90-ті, про які ти говориш, почався час перших обмінів і перших державних американських програм, які дозволяли на конкурсній основі українським підліткам поїхати на рік навчатися в Сполучених Штатах. Хтось зі знайомих їхав на рік в Сполучені Штати, потім повертався з якимось набором певних культурних кодів, так би мовити. Що таке гуманітарна освіта в американській школі? Чим вона була для тебе?
Насамперед ми вчили американську літературу: Staying Back, To Kill the Mockingbird, Harper Lee, Scarlet Letter. Я ці твори читала тоді в школі. Я завжди любила літературу і завжди любила читати. Але мені більше подобалось читати і якось переосмислювати те, що я читаю сама, ніж коли тобі дають завдання, приміром, написати есей, зробити портрет героя чи якісь такі шаблонні завдання. В американській такого не було. Я просто пам'ятаю, що ми читали і обговорювали твір в класі. Сама система навчання для мене здавалася дуже простою і зрозумілою, незважаючи на те, що я опинилася в новому середовищі, де була нова мова. Хоча я вже знала англійську, але все ж таки спочатку не на такому рівні, щоб і вчитися, і спілкуватися. Але через деякий час дуже швидко і це з'явилося. І я навіть перескочила один рік в школі. Є такий стереотип, але він відповідає реальності: те, що вчили американці на уроках математики, ми проходили десь в шостому класі. Тому я радісно перескочила один рік, і коли мені було 17 років, я пішла вчитися на бакалавра.
Тобто я дуже швидко пройшла цю систему освіти, і я отримала від неї найкраще – соціальне спілкування і занурення в американську шкільну ієрархію. І також я відразу знайшла для себе, що мені більш пасує ця культура underground: це 90-ті роки, це ґранж, це смерть Курта Кобейна. Ти опиняєшся в світі, де надзвичайно багато культурних подій. І я пам'ятаю, що коли ми приїхали в США, одразу пішли купувати мені новий одяг. Адже привезти з собою я змогла тільки свої книги, це єдине, що помістилося в валізі. Мені купили якусь сукню, але я швидко зрозуміла, що насправді мені більш подобається ця культура ґранж. І я пішла в магазин Second Hand, придбала джинси, про які мій вітчим сказав, що вони на нього, а не на мене. І я ходила в цих великих джинсах, в чорній футболці з обличчям Курта Кобейна, слухала його музику, і для мене це була взагалі Nirvana.
Дуже цікаво, тому що ми з тобою плюс-мінус одного віку, і я залишилася тут, в Україні, і в 94-му році у мене теж були широкі джинси і футболка з Куртом Кобейном. Але Курт Кобейн для тебе – це хтось, хто жив на сусідній вулиці, або в сусідньому місті, а для мене – це хтось, хто жив на іншій планеті. Для нас це були артефакти з якогось іншого життя.
Що таке Єль для емігрантки, для української дівчини, яка стає частиною американської культури? Що означало для тебе стати студенткою Єльського університету?
Насправді, коли я вирішила, що я буду подавати документи в Єль, мої батьки, поставилися до цього дуже скептично. Мама сказала, що мене туди ніколи не візьмуть. Вона не думала, що я недостатньо розумна. Ні, це просто для них був інший світ. Там не було в нас ніякого блату, грубо кажучи. Але ж це люди, які виросли в Радянському Союзі, і в їхній уяві потрібно або мати якісь зв'язки, або блат. Але я вирішила, що я спробую. Це коштувало дуже дорого. Але я це зробила, бо вже працювала з 17 років, і не жила з батьками. Як тільки я змогла, я виїхала з дому і поїхала жити в гуртожиток. І потім через деякий час я отримала лист з університету, і ці емоції я ніколи не забуду. Я зрозуміла, що треба завжди робити так, як ти думаєш, про що мрієш. Ось ти хочеш це зробити, треба спробувати. Бо в нашому суспільстві існує багато якихось кордонів, заборон і забобонів, особливо для жінок. І ми часто в це віримо. А це був переломний момент, коли я зрозуміла, все це залежить від тебе. Бо я отримала тоді не тільки запрошення стати студенткою Єльського університету, а й навіть повну стипендію, що, як потім я дізналася, отримали лише дві людини на моєму курсі.
Бібліотека, блискучі викладачі, коло спілкування. Що це змінює?
Це дійсно змінює все. Я можу годинами розповідати про цю бібліотеку в Єлі, бо з цієї бібліотеки виросло моє захоплення і перською літературою, і любов до книжок взагалі, і до архівів зокрема. Нині архів – це теж дуже важлива частина моєї роботи. Тому це просто відкрило для мене якийсь новий світ.
Що є в архіві Єльського університету?
Там знаходяться настільки унікальні речі, настільки унікальні книжки, документи, література, що доторкнутися до них навіть в білих рукавичках, було дуже щемко, емоційно.
Особливо для людини, яка виросла з бабусею, яка збирала книжки усе своє життя, то для мене книжки – це кращий книжок, нічого не може бути.
Як такі університети починають збирати ці архіви? Я, наприклад, бачила архів авангардної літератури з усього світу в університеті Айова. У мене була екскурсія з заввідділом цього архіву. Влітку університет йому видає певну суму грошей. Він її бере і їде в Європу. І там проводить три місяці в нишпоренні по букіністах, антикварних магазинах. І так з'являються там якісь рукописи книжок, чи якісь замальовки, чи якісь крихітні фрагменти паперу, на яких якісь видатні люди, пов'язані з європейським авангардом щось позалишали. Є ця сума грошей, є ця експедиція, яка виглядає як найкращий в світі шопінг, на який тобі держава дає гроші. Чи відбувалося щось подібне в Єльському університеті?
Насправді, я не знаю точно, як формується архів. Я просто знаю людей, які також знаходили певні документи і передавали їх в архів, або залишали як, частину свого спадку. Ці університети мають різноманітні фундації людей, які випустилися з тих університетів, але продовжують їх підтримувати. Тобто, зв'язок з університетом залишається, навіть коли ти вже його покидаєш. І, власне, цей зв'язок, і ця підтримка, і цей такий нетворк дуже допомагають. Майже усі мої друзі – це випускники або Єлю, або Прінстона, або Гарварда. І це надзвичайно цікаве коло спілкування, але мені завжди хотілося з нього вийти. Я дуже люблю вивчати мови, мені цікаве спілкування з різноманітними людьми. І особливо з людьми, які дуже відрізняються від мене по досвіду, по віку від.
Чи правильно я розумію, що перська культура – це твоя спеціалізація в університеті?
Не зовсім. Моя спеціалізація – це японська культура, якщо вже дивитися на мою освіту. Але перська література, перська мова, перська поезія – це завжди було для душі.
Ти сама вивчила мову?
Я сама вивчила перську.
Скільки ти знаєш мов?
Вісімнадцять.
Ти просто в якийсь момент вирішувала, що вивчиш якусь нову мову з якихось причин, так?
Так. Зазвичай якщо в моєму житті траплялася якась така драматична подія, мені треба було просто виключити свій мозок, переключитися на щось інше, і тоді я вчила мову. Або якщо в мене була мета поїхати в якусь країну, я теж відразу починала вчити мову. Я відразу скажу, що вісімнадцятьма мовами я не можу спілкуватися на такому рівні, як, скажімо, українською, але я можу спілкуватися ними, якщо поїду в країну, де використовується та чи інша мова, скажімо, індонезійська або китайська. Я можу спілкуватися цими мовами під час подорожей, знайомитися з людьми тощо. Насправді, словниковий запас для такої функції не повинен бути достатньо великим.
Один з твоїх викладачів – Тімоті Снайдер. Хто такий Тімоті Снайдер в 2000-х? Я, наприклад, про його існування тоді ще не знала, хоча я в 2001 році вступаю в Могилянку. І зараз складно уявити, що я студентка Могилянки, яка не знає, хто такий Тімоті Снайдер. Водночас зараз складно уявити, що взагалі є українець, який не знає, хто такий Тімоті Снайдер. Але Тімоті Снайдер як фігура з'являється в моєму житті доволі пізно, десь в 2013 році. Але хто такий Тімоті Снайдер в 2000-х? Чи він вже суперзірка? Що про нього відомо? Це ж система, в якій ти теж можеш вибрати, хто твій викладач. Ти вирішуєш, що Тімоті Снайдер тобі потрібен як викладач, хоча він явно не японіст.
На факультеті міжнародних відносин, де я навчалася, мені дуже подобалось, що деканат і факультет був збудований дуже гнучко. Тобто якщо ви хочете вивчати право, будь ласка. Тоді я ще не знала, що конкретно я хочу вивчати. І я слухала дуже багато лекцій з міжнародного права. Бо все ж таки Єльська школа права – це просто дуже круто. І там викладали дуже цікаві люди. Потім я слухала щось з економіки, політології. І там теж було дуже багато цікавих професорів. Але історія відразу.
А на факультет історії я спочатку навіть не дивилася. Тому що на моє сприйняття історії вплинула все ж радянська школа, де ми її вивчали. І навіть в перші роки незалежності в Україні залишалася дуже радянська історіографія. І вона мене не приваблювала аж ніяк. Я взагалі не дуже добре пам'ятаю дати. Я дуже добре пам'ятаю назви. Тобто, мови мені дуже легко вчити. А до дат я здібності не маю. Але потім з'являється Тімоті Снайдер, і він починає читати свої лекції. Це якраз було на базі книги "The Reconstruction of Nations", "Перетворення націй". Це була його дисертація, до речі. І він там пише про Польщу, про Литву. І він створює цілу систему, як зрозуміти історію і як зрозуміти свою ідентичність. Це рух конструктивізму, який був в Єльському університеті тоді дуже поширений. Там був ще один професор, який також дуже на мене вплинув – Кіс Дарден. Тобто я відразу опинилася в дуже цікавому колі. Для мене конструктивізм став надзвичайно потужним рухом, який допоміг скласти уявлення про мою власну ідентичність, яка тоді була ще незрозуміла для мене. Завдяки йому я змогла відбудувати свою ідентичність сама. І неважливо, де народився мій тато, де виросла моя мама, хто були мої прабабуся і прадідусь. А в нас родина дуже змішана, і навіть тоді я ще не знала дуже багато. Лише коли я почала після 2014 року будувати власний родинний архів, тоді я багато чого зрозуміла. Конструктивізм дав мені цей механізм. Зрозуміти, що ідентичність, вона відбудовується від того, як ти себе називаєш.
І саме тоді я почала думати більше про те, що значить для мене моя українська складова. І вплинув на це Тімоті Снайдер, його книжки, його лекції, а він дуже читав ще й багато лекцій, не просто для своїх студентів, а для усіх. У мене таке враження, що він народився вже зіркою. Зрозуміло, він не був таким Тімоті Снайдером, яким він є зараз, але він був неймовірно цікавою людиною, дуже інтелектуальною, яка поєднує в собі багато чого. І те, що він знав 12 мов, теж вплинуло на мене. Коли він сказав під час лекції, що якщо ми будемо працювати над темою Східної Європи пострадянського терену, то ми повинні насамперед вчити мови. Тому що якщо ти пишеш історію України знаючи польські документи, ти пишеш лише одну частину історії. А щоб писати, наприклад, історію України, треба знати і польську мову, і ідіш, і російську, і українську, і німецьку. І я відразу зрозуміла, що я можу вчити мову, і це буде корисно.
Чи ви спілкуєтесь зараз?
Я не можу сказати, що ми підтримуємо тісний зв'язок. Інколи ми обмінюємося новинами. Або якщо з’являється якась причина, наприклад, потрібно передати книжку. Це не якесь дружне спілкування. Але Тімоті Снайдер залишається для мене людиною, яка постійно впливає на те, як я думаю про історію, взагалі, історіографію, і те, як можна бути істориком.
