Фото ілюстративне. Каштан.NEWS
Гортаючи стрічку новин, ми відчуваємо, що втрачаємо психологічну опору. Ступінь нагнітання й нерозуміння того, що відбувається навколо, усіх нас сильно виснажує. Навіть більше, аніж побутові проблеми.
Погоджуюся. І це абсолютно нормально для психіки. Ми спостерігаємо один великий "день бабака", у якому змінюються прізвища, змінюється гострота проблем, але, тим не менш, усе залишається плюс-мінус однаковим. Візьмемо для прикладу активність антикорупційних органів: ми бачимо справу за справою, у яких лунають нові прізвища. А далі – вакуум. В ухваленні законопроєктів, у законотворчій діяльності — так само купа мішури: щось гучно, показово ухвалюють, щось не ухвалюють, відкочують назад, найгірші норми врівноважуються вимогами обов’язковості виконання, а найкращі – спотворюються до невпізнаваності на рівні імплементації. Тому все це виглядає як вистава на арені. Адже всі розуміють, що 90 % залежатиме не від того, що ухвалено в залі Верховної Ради, а від того, як потім усе це буде імплементовано. Ротації всередині влади: одні й ті самі прізвища тасуються між посадами. Навіть попри те, що інколи з’являється хтось новий, усе це нагадує товчіння води в ступі. Тож, звісно, це емоційно виснажує людей. Тому що політика сьогодні позбавлена політики. Те, що ми спостерігаємо в Україні, – це політична боротьба, вмотивована ресурсами, амбіціями й особистими образами.
І відсутністю державного мислення…
З 90-х років політика стала найприбутковішою сферою збагачення. До 2014 року це дещо змінилося, а після 2014-го знову почався сплеск. Тому що з’явилися гроші, які під час воєнних дій рухаються в необлікованому форматі. Під час війни завжди крадуть більше, ніж у мирний час. Хоча з морально-етичного погляду це сприймається гостріше. Мовляв, як же так?
Але під час війни корупція зростає завжди. Тому що неможливо дотриматися всіх процедур, прозорості, конкурентності тощо. І часто для того, щоб зробити правильно, доводиться під час війни діяти не за законом. І тоді відкривається скринька Пандори: якщо в одних ситуаціях "не за законом" можна і це навіть єдиний варіант, то поряд так само "не за законом" починають просто пиляти гроші.
Тому ресурси – це не про політику, а про політичну боротьбу, перерозподіл тощо. В таких умовах частина людей рветься в політику або красти, або реалізовувати свої персональні амбіції. Тому що це швидка можливість злетіти одним-двома вчинками. Це відкриває одні соціальні ліфти й, навпаки, закупорює планові, поступові, звичні. Є й те, що на парламентському жаргоні називається "лічняки" – коли хтось намагається зводити рахунки. Відповідно, політика підкоряється факту, що хтось комусь "наступив на ногу", щось "віджав" тощо. І все це робиться з використанням державного апарату. Безумовно, у цій ситуації немає державного мислення, немає стратегій, немає бачення того, як усе має бути. Або ж усе це присутнє в дуже маргінальних проявах. А республіка як форма державного устрою не може існувати без бодай елементу меритократичності. Інакше вона вироджується.
Мають бути сильні інституції, які мають запобіжники і забезпечують позитивну селекцію. Якщо б ми підходили меритократично, ми б сказали, що все це – на державі. Але це хибна думка. У держави є тільки частина цієї відповідальності. Далі є суспільний рівень. А це те, що відноситься до неписаних норм, те, що відноситься до суспільних соціальних інституцій, до того, що не є частиною держави, але забезпечує життєдіяльність суспільства. Це – еліта, інтелігенція, університети, неурядовий сектор..
Лідери думок...
При чому, як в мережі блогерів, так і просто лідерів суспільної думки, авторитетів тощо. Там також є багато ролей, але і тут має бути інфраструктура, яка формує мислення. Наприклад, університети чи політичні клуби. Потрібні інституції, щоб могли відбутися моделі меценатства, підтримки інвестицій в політичне майбутнє, соціально відповідальний бізнес, громадські організації. Має бути ціла інфраструктура для того, щоб це забезпечити ще до державного рівня. Тому що не все вирішується на рівні формальних державних інституцій. І третій рівень – культурний. Це ті практики, які формуються під впливом першого і другого. І низовим чином. Тут і наш історичний досвід, і наші історичні травми. І я б не знімав відповідальності із суспільства в тому числі. Тому що ми як суспільство є політично збудженими, але при цьому - політично безграмотними.
І не дуже зрілими.
Це той гріх, який можна пробачити, тому що ми еволюціонуємо. І ми вийшли з дуже жорстких тоталітарних штанів Радянського Союзу, який проводив напевно наймасштабніший антропологічний експеримент ХХ століття з виведення хомо-совєтікуса. Тобто вони вирішили до основи знести всі соціальні інститути. Перевели їх просто в карикатурні форми без суті. Ну, наприклад, що таке інститут хрещеного і хрещеної? Це не стільки про релігію, скільки про інститут соціального саморегулювання. Батьки можуть вбити, запиячити ще щось. Але є ще хтось, хто в цій громаді несе відповідальність за дитину, бо він несе перед Богом.
І це так інституціалізується, що потім куми стають твоїми партнерами по бізнесу. Потім вони йдуть з тобою в політику. Потім через кума ти проводиш якусь оборудку тощо. І от воно і в позитивному, і в негативному сенсі. Але коли ця радянщина знищила саму суть ролі хрещених, то, відповідно, "кум-кума" стало інструментом для обходження системи. Ще в радянський і дорадянський час. Тому що там є коротке плече довіри. А економіка, соціальні відносини рухаються тільки там, де є коротка дистанція. Якщо є довга дистанція, тобто є дистанція, яка може відноситися вже до недовіри, у вас не буде ні економічного зростання, ні чогось іншого. З цієї теми є навіть Нобелівська премія, яка захищена. По цьому є купа робіт, які зроблені саме про вимірювання фактору довіри в економічному зростанні і в соціальному добробуті.
Але не будемо зараз йти в науку. Ми маємо ситуацію, коли всі цікавляться політикою, всі незаангажовані, всі збуджені нею і відповідно вкрай політизовані. Але при цьому в політиці більша частина, як би це грубо не звучало зараз оціночно, але є політично безграмотними. І відповідно все це перетворюється в ефектність, а не ефективність. І це дає поле для того, щоб легко маніпулювати суспільством. Тому що в такому випадку все переходить в площину симпатії-антипатії. Тоді з'являється фанатський синдром. І тоді я своїм пробачаю все, а чужим не пробачаю навіть якоїсь дрібнички. Бо тоді політика буде стінка на стінку, вона надто поляризована. І ми тут не поодинокі. Погляньмо на Сполучені Штати.
.jpg)
Олег Саакян і Тетяна Трощинська в студії Радіо Культура
Абсолютно. Це світовий тренд.
Республіка не може існувати без позитивної селекції, без запобіжників. Як державно, так і недержавно. І от Сполучені Штати – це інша сторона біди. Де більша частина всього було покладено на елітарні інститути і на державні. Тобто це – диктат закону і диктат еліт. Це така собі меритократична олігархолічна республіка.
Йдеться про зворотній момент, коли інституції вибудовані однією культурою, а суспільство через еміграцію, через якісь, мабуть, інші причини почало розвиватися в іншій культурі?
Я погоджуюсь з вами. Однак я все ж не є дослідником-американістом. Тим паче культурним американським антропологом. Тому я не візьму на себе роль експерта, але можу поділитися своїми роздумами і спостереженнями. І, безперечно, я багато часу приділяю тому, щоб відслідковувати процеси у Штатах. Як на мене, трапилося декілька моментів. З одного боку, це заскорузлість інститутів, які не реформувалися. Це – віра в те, що правова система є своєрідним ідолом, майже золотим телям, і чіпати не можна її.
І, відповідно, момент, коли потрібно було реформувати інституції, упустили. Причому, я думаю, це відбулося на моменті Обами. Його прихід вже був дзвіночком, якщо не набатом про те, що система починає давати збій. Тобто, починається низовий похід, контр-елітарний. Але його вирішили запакувати красиво в демократичні підходи. В американському розумінні демократична партія – це більше ліберальності, більше гласності, свободи і так далі. Все інше, направду, це упаковка. А інституції не змінилися. Жодного запобіжника не змінили. Жодні нові соціальні ліфти не запустили.
Друге, що відбулося – це криза еліт. В обох партіях, республіканській та демократичній, почали зрізати молоде покоління. І герантократія почала брати гору. Тому що бачили загрозу в тих губернаторах, які демонстрували свої амбіції, в тому новому поколінні, яке підіймалося в партіях. І активний вік значно підвищився. Тривалість життя дуже зросла. Політичні і суспільні інститути виявилися не адаптованими до цього. І зрештою ми побачили, що політики почали старішати ще більше.
І відповідно цей розрив між поколіннями почав проявлятися ще яскравіше. Вони зв'язали 40-літніх, будучи 70-80-літніми. Через сексуальні скандали, через корупційні скандали. Причому потім виявлялося, що нічого не було, і доказів нема.
Але піди тепер розкаже всьому селу про те, що нічого не було.
Але культура відміни здомінувала. І відбулося перетікання політичних і суспільних інститутів. Тут як ніколи видно, як з Голлівуда всі ці практики перекочували в політику. І навпаки, як вони взаємопосилювали один на одного. Можемо згадати, скільки було за декілька років сексуальних скандалів в Голлівуді. Вони так локалізовані в декілька років. Ні до того, ні після того їх більше не було. Так от і в політиці. Це – поколіннєва історія. Альтернативи були знищені. І, відповідно, боротьба герантократів. Наступний момент – міграція. Також – серйозна демографічна зміна в Сполучених Штатах. І, відповідно, це змінювали і ідеологічні, і ціннісні показники. Четвертий момент – зростання ізоляціонізму. Як на мене, це відбулося не тільки під впливом міграції, але і під впливом того, що Сполучені Штати втратили свою ідею. Крах Радянського Союзу, завершення Холодної війни позбавили Сполучені Штати екстенсійності. І це наклалося на те, що виросло вже декілька поколінь в Сполучених Штатах, які відірвалися від європейського коріння. Бо XIX і ХХ століття для Сполучених Штатів пройшло під зіркою "краща, інноваційніша, молодша Європа". В протесті до старої аристократичної закорузлої Європи. Але значна частина американців, будучи політично нацією американців, зберігала свою етнічну ідентичність. Я – ірландець, вірменин, єврей, поляк, німець тощо. Трамп – німець, Байден – ірландець. І це зберігалося. Відповідно була тяглість до Європи. І інстанція, перед якою можна було б себе оцінювати, як в дзеркалі – це погляд на Європу. А зараз від цього залишилися тільки комплекси Трампа, який дивиться на Європу, як на німий докір.
А для американців Європа – це вже щось чуже. Це інший континент. А чому за нею воювати? Коли в Другій світовій американські солдати висаджувалися в Нормандії, їх значна частина розуміла, що вони висаджуються на батьківщину своїх родин. Із серії "Дійдемо до Берліну, заїду до тітки в Італію". І все це було єдиним простором. А транс-антарктична єдність, зокрема, трималася на цих родинних зв'язках, які вже не були ближніми родичами, але зберігали цілісність цього простору.
А коли це покоління змінилося, в Сполучених з’явився запит на те, а чого ми маємо взагалі тягнути якусь відповідальність за Європу і світ. І Трамп приходить і каже: ми не маємо гарантувати безпеку, нехай платять самі, нехай платять нам, ми і так багато дали. Тож це бунт бастардів, фактично. Тобто і відірваність цього і відсутність при цьому якоїсь над ідеї в Сполучених Штатах, призвели до того, що їх інституційна система просто почала валитися. Тому що в них софт і залізо, говорячи мовою технології, умовно кажучи, смартфону, розійшлися в різні боки. У них софт, який залишався, він вже не забезпечував те залізо, яке рухалося вперед. Технологічно суспільство рухалося, а все програмне забезпечення політичне залишалося застаріле.
Проте з'явилася зовсім інша тяглість. З'явилася тяглість з країнами, припустимо, Латинської Америки, з Філіппінами, з тими країнами, звідки приїхала більша частина мігрантів. І ці країни стають більш зрозумілі американцям. Це те, що ми в Європі не можемо до кінця зрозуміти. Чому, мовляв, Європа для частини людей може бути байдужою, зате не байдужа якась інша частина земної кулі? А вона не байдужа, тому що там коріння.
І я трішки, можливо, ускладнив би це питання, тому що там є і економічна складова і культурна, яка це підпирає. І тут відбувся розрив між політичною культурою Штатів і тими, з ким зараз в них більше є спільного.
І інституційний так само розрив? Тому що інституції функціонують там інакше, де їхня зацікавленість.
Безперечно. І якщо вашими друзями зараз є монархії Перської Затоки, то якось важко одночасно рухати демократією і закривати очі на порубаного на шматки журналіста Хашоггі. Тобто складно говорити про ідеали, тому що ви зустрічаєтесь з тими, хто ніби по інший бік від цих ідеалів. Ідеали змінюються, і вони мають також еволюціонувати, а для цього потрібні нові призми. А цього не зроблено. Вся політична культура Штатів будувалася на релігійній основі. Це дуже релігієзована держава, де секуляризація відбулася в режимі від конкретної конфесії.
Але не дай Боже в Сполучених Штатах комусь не ходити до якоїсь церкви. Хоч, перепрошую, до церкви атеїстів. Але ти маєш ходити до якоїсь церкви. Бо інакше ти незрозумілий. Тебе буде дорогу обходити. Ти якась неправильна людина, неправильний громадянин. Ти безвідповідальний. Тому що ти ж маєш бути частиною чогось. А нам в Україні це звучить дико. Тому що ми вийшли з Радянського Союзу, де всі ходили строєм або гуртками. І ми вважаємо, що колективізм – це погано. А, на правду, далеко не завжди. Ідеї "товаріщєства", які потім зокрема і радянщина взяла, виходять з ідеї громади. А громада – це також про колектив. І також про те, що ти несеш відповідальність не тільки за себе і те, що в тебе в квартирі. Але й за те, що в тебе в під'їзді. Але й за те, що в тебе в обісті. За те, що в тебе на вулиці. Тощо. Ти маєш виходити за рамки атомізації. Ми ультраатомізувалися. Наша культура цьому сприяла. І це була модель збереження і намагання не дати себе розчинити.
Але в Штатах інакший досвід. І в них колективність присутня: рейнджери, гуртки, ліги різні тощо. І релігійні громади. І от все це побудовано на європейському ґрунті релігійному, який в протесті до Європи, де одна конфесія. Мовляв, ми тут в Британії вирішили, що в нас буде галліканська церква і крапка. І відрізали себе від католицької, наприклад. А тут ми протестанти-реформатори, і в нас протестантська культура на всю державу. І от тепер Штати мають справу з культурами, де домінує не стільки релігійне мислення і релігійна культура, скільки культура знань. В них вчення. І відбувається що? Відбувається перетікання, і ціла низка просто косяками йде шукати собі гуру, духовних наставників тощо. Це ж одна з ознак, що ці інститути, які є в Штатах, вони дефолтували.
А де місце України у цих тектонічних змінах? І нам треба змінюватися, певно, теж?
Безперечно. Давайте візьмемо рамку трішки ширшу. Є різні перемінні, які будуть серйозно змінюватися. Я наведу лише декілька. Перший момент, це розвиток медицини, зростання вікової планки і продуктивного віку. А всі інститути були налаштовані під інше. І цей розрив буде наростати. В нас інфраструктура заточена на те, що одночасно живуть ті три покоління. Діти, батьки, бабусі, дідусі. З цього збудовано все, починаючи від пенсійної системи завершуючи розрахунком інфраструктури: кількість шкіл, садочків, лікарень, кав'ярень, будинків тощо. Тому що довгі століття так жили. Після Середньовіччя, коли поряд жили два покоління, інколи третє доживало. Перш за все це було пов'язано з зростанням міської культури і створенням інфраструктури, яка забезпечувала. Плюс винайдення ліків. Зокрема, антибіотиків. І відповідно, ми вийшли з середнього віку 40-50 років до 60-70. Це вже новий етап.
І в нас з'явилося третє покоління. А зараз може відбутися розрив. І тепер в геополітику розрив це буде на два світи, які фактично існують одночасно. Але повертаючи до нас, це виклик внутрішній. Коли медицина зростає, і ми бачимо, що вже президенти там в Сполучених Штатах 70-80-річні між собою змагаються, те саме нас чекає в Європі, те саме чекає в Україні. Зростає вік, і вік народження дітей також зростає. І, відповідно, може трапитися ситуація, коли через добробут і високий рівень медицини в частині країн, які прийнято відносити до цивілізованого світу, буде 2 покоління. До 3-го покоління просто не доживатимуть. Тому що в 80 плюс помиратимуть, а народжуватимуть в 40. І, відповідно, онук чи онука можуть просто не застати своїх бабусь і дідусів. Не те, що прабабусь і прадідусів. Я, наприклад, належу до того покоління, яке не просто застало прабабусь і прадідусів. Я застав свою прапрабабусю.
А тепер уявимо собі, от ми, які вже дотягнулися ледь не до того 4 покоління, житимемо за рахунок медицини, але ще за старої моделі народжування раніше. І всі інфраструктури, починаючи від гуманітарної, соціальної, завершуючи політичною, абсолютно не відповідатимуть цим реаліям. Це і про житло, і про політичне представництво, і про захист майнових та трудових прав. А в цей момент є ціла низка інших країн і культур, в яких народжування залишається високим і в молодому віці. А глобалізація до них теж дійшла, і зростання медицини так само відбувається, і зростання тривалості життя. А плюс є ще специфічні культури, які не розучилися виживати, і відповідно в них є і ідеї поміркованості, здорового способу життя тощо.
І там ми матимемо 4 покоління, які живуть одночасно. І от світ ділиться на світ двох поколінь, де онуків не бачать, а онуки не бачать дідусів і бабусь. І частину світу, в якій живуть 4 покоління одночасно. І це розрив не про демократію, диктатуру, не про ринкову економіку, чи планову економіку. Це розрив антропологічний буквально. Це – абсолютно різні уявлення про світ, взаємодії поколінь, цінності, консервативність, лібералізм, і все інше.
