Ілюстративне фото з відкритих джерел
Людям, які під час війни переживають дуже багато стресових ситуацій, треба розуміти, як комунікувати, як підтримувати одне одного. Згідно зі статистичними даними, 87% опитаних дружин і партнерок військовослужбовців вважають, що не мають у своєму оточенні людей, які могли би зрозуміти їхній досвід, не знають, як це чекати на свого партнера, який на фронті. І лише 14% опитаних дружин і партнерок військовослужбовців казали, що можуть вільно ділитися своїми переживаннями з іншими. Коли мій чоловік мобілізувався, я побачила, що є люди, які хочуть мене підтримати, але вони мовчать. І коли ми починаємо розмову, вони не знають, як це зробити. Бо всі слова є недоречними. Чи ви можете говорити про свій досвід?
Наталія Бушковська: Так, я можу. Мабуть, тому ми тут.
Як тоді висловлювати підтримку? Яка підтримка є доречною, яка є недоречною? Наприклад, ваш чоловік у війську, і ваше коло оточення починає змінюватись, бо люди не розуміють, як з вами спілкуватися, бо вони не можуть підібрати слів. Що не варто, а що варто казати?
Наталія Бушковська: Трішки важко відповідати на такі запитання, бо ми всі дуже індивідуальні особистості. І те, що тригерне одну, може навпаки підтримати іншу. Але найболючіше, напевно, з чим особисто я зустрічалась – це знецінення. Коли твій біль, твій досвід намагаються знецінити і порівняти з чимось іншим. Наприклад, в мене була суперечка з людиною, яку я вважала своєю подругою. У мене тоді був непростий період, коли я чекала на відпустку чоловіка. Але її переносили тричі, хоча, здається, в армії це звичайна штука. І вона мені якось сказала: "Ну слухай, родини і раніше жили окремо". І мене тоді це дуже сильно зачепило. Тому що до війни жити окремо – це про вибір, і це про безпеку. Хтось їхав на стажування, хтось їхав працювати в іншу країну. І це теж важкий досвід, я не буду казати, що він простий. Але, як мінімум, не страшно спати ночами в очікуванні цього "плюсика", і, як мінімум, можна планувати поїздки одне до одного. А коли ти цього не вибирав, коли почалася війна, і твій чоловік вимушений був піти на цю війну – це зовсім інше. І от таке знецінення, як на мене, це саме найболючіше.
Іноді кажуть, мовляв, не треба страждати, у вас ще все ще добре.
Наталія Бушковська: Таке я теж чула. Наприклад, мені казали: "Ну, слухай, в тебе все чудово, в тебе діти живі". Так, і, з іншого боку, це, звичайно, дуже добре, що з моїми дітьми все в порядку, але коли я це чую, тим паче від людей, які не знають, як це боляче, коли ти, наприклад, чуєш, що твоє дитина плаче, бо тато не зміг приїхати на день народження, це дійсно важко пояснювати. Ось таке знецінення, напевно, це не більший тригер, на мою думку.
Анастасія Струк: Мій чоловік, як і чоловік Наталі, також з 2022 року у війську. І мені свого часу дуже пощастило з моїм оточенням. Тому що якось так сталося, що фактично все близьке коло моїх друзів, опинилося на війні. Наша компанія друзів, з якими ми дуже тісно спілкуємося, складається з трьох пар, і всі троє чоловіків опинилися у війську. І тому мені свого часу, мабуть, це допомогло найбільше, тому що в мене було оточення, яке мало такі самі болі, як у мене. І мені не треба було їм пояснювати свої емоції, мені не треба було пояснювати свої переживання. Тобто оця підтримка від людей, які мають ідентичний досвід, мені здається, найважливіша. А якщо говорити загалом про тригери, то на початку війни мене тригерило абсолютно все, особливо, коли я бачила пар на вулиці. Зараз я дещо спокійніше до цього всього ставлюся, але в 22-23 роках мені не подобалось бачити пар, які можуть гуляти вільно, за ручку, жити відносно спокійним цивільним життям і не переживати, як сказала моя колега, за "плюсик" вночі. Я відчувала в цьому певну несправедливість, і тому я намагалася відтоді оточити саме людьми, які б розуміли цей досвід.
Коли ми пропонуємо підтримку, ми часто переживаємо відчуття сорому, яке іноді стає причиною, чому ця підтримка не надається. Бо це несправедлива реальність, коли один – на війні, а інший – ні. І в мене був такий випадок, коли чоловік моєї подруги мобілізувався, а в нас діти одного віку, я хотіла її підтримати, але теж не розуміла, наскільки доречно їй щось пропонувати. Я запропонувала погуляти, вона сказала, що їй просто нема коли. Я запросила її в гості, вона відповіла, що я живу далеко. І тоді я запропонувала приїхати до неї і запитала, чи буде доречним, якщо я приїду з чоловіком. Ми будемо розмовляти, діти – гратися, а чоловік нам щось приготує. І їй я ідея сподобалася. Але це був дуже великий шлях, і я ніби мала домовлятися з собою. Я постійно запитувала себе, чи доречно я дію, чи взагалі можна пропонувати приїхати з чоловіком. Чи ви пам'ятаєте, коли була зламана якась стіна, і коли підтримка спрацювала, бо ви змогли домовитися, попри сором, попри різні контексти?
Наталія Бушковська: Просто запитати, чи це доречно – це дуже хороша ідея. У мене є подруга, з якою ми обмінюємося новини, обговорюємо якісь військові події тощо. А коли мій чоловік поїхав на Бахмутський напрямок, і якраз все гуділо тоді щодо контрнаступу, вона мене відверто запитала, чи може вона далі зі мною це обговорювати. бо вона зараз в іншій ситуації, чи доречно буде далі зі мною обговорювати події на фронті, коли мій чоловік на нулі. І я сказала чесно, що я не знаю. Але те, що вона мене запитала, мені було приємно. Вона подумала про те, що мені може бути боляче продовжувати якесь спілкування на теми війни. Вона розуміла, що ми не в рівних умовах, але вона готова була почути мою думку. І це для мене було дуже важливо. І її чоловік не служить, але ми досі гарно спілкуємось. Тому банально підійти і запитати, чи тобі не буде боляче – це вже класне, на мою думку. І шкода, що багато людей не здогадуються цього зробити. А це так просто.
Чи була ситуація, яка допомогла порозумітися з тими, хто боявся, чи соромився підійти?
Анастасія Струк: В принципі, все моє коло близьких друзів таким і залишилось. Тобто, я не можу сказати, що я з кимось сильно порвала стосунки, чи в мене були якісь саме серед друзів якісь конфліктні ситуації. На щастя, мені з ними дуже пощастило. Ось. Але загалом був один випадок з моїми знайомими, які виїхали за кордон. Це ще одна тема, яка також болить і родинам, і військовослужбовцям. На жаль, з цією парою в мене не склалися стосунки, тому що я не зустріла там будь-якого розуміння своєї ситуації, а, мабуть, вони не зустріли якогось розуміння своєї ситуації. Тому, як на мене, мабуть, треба дуже ретельно обирати коло спілкування, щоб розуміти, що в кризовий момент ці люди не зроблять тобі боляче. Свідомо чи не свідомо. На щастя, якихось кричущих прикладів серед близького оточення я не мала.
В одному дослідженні на тему того, з чим зіштовхуються жінки, які чекають військовослужбовців, я натрапила на дуже зрозуміле мені поняття – самотність. І я би хотіла, аби ми пояснили, що це означає. Бо це якраз і є одна з тих непроговорених історій, які варто брати до уваги, коли звертаєшся до тих, хто чекає військових.
Наталія Бушковська: Мені було завжди дуже боляче вихідними, бо я не знала куди себе подіти. У мене є діти, я з ними, але я не знала куди піти в гості, або кого запросити до нас. Бо у всіх ніби були свої родини, свої плани. Я почувала себе дуже самотньою і ще іноді дуже безпорадною. Я дуже не люблю це відчуття безпорадності. Але бували ситуації, коли, наприклад, діти захворіли, або ти захворіла, і чомусь доставка їжі не приходить, і ти не знаєш, що з цим всім робити. І ти відчуваєш себе дуже безпорадною, і це дуже-дуже неприємно. Але мені довелося приборкати свою тривожність, залишити дітей самих під час блекауту вдома і піти в крамницю. І мені чомусь було так в цей момент прикро і за себе, і за малих, хоча насправді нічого поганого не сталося. Діти прекрасно провели час без мене. Це був, скоріше, мій бар'єр. Але, напевно, самотність і ось ця безпорадність – це найболючіші відчуття. Коли я подружилась з родиною, де тато теж служить, і наші діти подружились, ми змогли перекидати одна одній дітей і приходити одна до одної в гості. Тому стало набагато краще і набагато легше. Тому я закликаю всіх дружин військових єднатися, тусити разом, дружити дітьми, тому що це дуже полегшує життя.
Анастасія Струк: Особливо гостро відчуваєш оцю самотність і безпорадність в якихось побутових питаннях. Бо колись ми разом все робили по господарству, а тут ти залишаєшся один на один з цим всім. Іноді ти розумієш, що немає кому принести воду, або немає з ким на вихідні піти в кіно. Були речі, які ви завжди робили вдвох, у вас були якісь традиції. У нас з чоловіком є традиція: ми кожної неділі вранці готували шакшуку. І зараз цієї традиції тимчасово немає. І я кожного разу, коли приходжу в якийсь заклад харчування, і постійно вагаюся, я можу їсти зараз шакшуку чи ні? Я можу, звісно, її з’їсти. Але мені наші старі ритуали не приносили задоволення, коли я робила їх насамоті.
Наталія Бушковська: Для мене самотність прийшла, коли в дощовий день я з якимось великим пакунком прийшла додому, і зрозуміла, що дещо необхідне купити забула. І мені погано, і я хочу плакати, кричати. День жахливий. Я сідаю і плачу, бо поряд немає мого чоловіка, який мені скаже – не засмучуйся, зараз я все вирішу. На жаль, є речі, які ти не зможеш змінити. Їх можна отримати тимчасово під час його відпустки, і то не завжди. Тому що відпустка це – справжній забіг, коли в два тижні, якщо пощастило їх отримати, треба впхнути ніби все життя: побачити друзів, родичів, вирішити побутові моменти. Тому, на жаль, ту роботу коханої людини мало що може замінити. Але можна шукати якісь альтернативи, щоб хоча б трішечки цю порожнечу наповнити.
А що вас рятує від самотності?
Наталія Бушковська: Багато хороших подруг в ті найважчі перші роки були за кордоном, деякі з них зараз повернулись, і це теж дуже круто, тому що повертається твоя маленька бульбашка, якісь рідні душі, це дуже класно. А що мене рятує? Ну, зараз мені трохи простіше, чоловік має зараз тилову позицію, ми можемо бачитись, скоріше за все, це і рятує. Коли він був далеко, напевно, час навчив просто якось звикати до цього. Я не можу дати ніяку магічну пігулку. Ще я звела собаку. І це дуже відволікло.
Анастасія Струк: Ну, я напевно підтримаю думку колеги про те, що ти просто якось вчишся в цьому існувати, тобто ти не вигадуєш фактично нічого нове. Але в моєму випадку я навчилася дуже сильно заповнювати вільний час, вільний простір у своєму житті якимись заняттями. Тобто коли я розуміла, що у мене є вільний час, я йшла на курс англійської, я почала ходити в спортзал. Мені здається, що заняття мозку, твоєї голови чимось, окрім того, щоб думати про всякі погани новини, це дуже важливо. І мені здається, що в цьому контексті якраз фізична активність, принаймні це в моєму випадку, не знаю, чи зі всіма так працює, але інтенсивна фізична активність дозволяє на певний час вимкнути голову. Бо твій мозок починає концентруватися на зовсім іншому. І мені ця активність реально допомагає.
До нас долучається ще одна співрозмовниця – драматургиня, дружина ветерана, авторка п'єси "Не варто й починати" Ірина Сєдова. Розкажіть, будь ласка, про те, як ви трансформували свій досвід в твір.
Ірина Сєдова: Коли мій чоловік був на фронті, на передовій, в десантно-штурмових військах, для того, щоб якось споритися з тим, що відбувалося, я почала займатися творчістю, почала вивчати письменство. Раніше я була журналісткою і правозахисницею, і зараз досі є. Але я зрозуміла, що цього мені замало, і щоб якось відволіктися, я знайшла такий шлях. Є чудова ініціатива – освітні курси Театру ветеранів. І там просто долучали безкоштовно самих ветеранів і дружин військовослужбовців для того, щоб можна було займатися творчістю і повчитися писати п'єси. Наш чудовий керівник, який вчив писати п'єси – це Максим Курочкін. Він якраз є одним із засновників Театру ветеранів. І от на цьому освітньому курсі я написала п'єсу, як і інші дівчата та хлопці, які там зі мною були. І це був чудовий досвід. Я отримала насамперед в цьому колі спілкування дуже терапевтичні моменти, тому що з цими людьми у мене багато спільного. І мені там стало набагато простіше морально. Я написала цю п'єсу, потім ми подавали її на різноманітні конкурси. І от зараз ми готуємо на Радіо Культура радіодраму за цією п’єсою. І я сподіваюся, що це все якось виллється в якісь подальші кроки.
Я хочу прочитати опис цієї п'єси: "П'єса про цивільних жінок, які переживають війну, переживають кожна по-своєму, потребують допомоги та підтримки, але не слухають і не хочуть зрозуміти одна одну. Тому роблять собі та всім навколо тільки гірше". Чи я можу попросити поділитися з вами думками, де ми самі себе підставляємо, де нам краще проявляти особливу уважність?
Ірина Сєдова: Нині існують деякі розбіжності між жінками, які переживають війну в тилу. В соцмережах всі ми бачимо, як навколо всі засуджують тих, хто виїхав. Або тих, хто недостатньо сильно допомагає фронту. Або взагалі не допомагає, а займається саморозвитком. І я в своїй п’єсі хотіла сказати найголовніше: не треба засуджувати одна одну. Бо цей досвід геноцидної війни, яку проти нас веде Росія, настільки страшний, що він на кожну людину впливає по-різному. І якщо людина, наприклад, має недостатньо треновані скіли оцієї моральної стійкості, то вона може набагато сильніше постраждати, ніж людина загартована, яка може займатися волонтеркою, їздити на фронт тощо. А хтось просто виїхав. Тому що люди всі різні. І ми маємо всі одне одного підтримувати, поважати, і цей досвід не знецінювати. Жінки різні, в них різний досвід, різна поведінка в цих страшних умовах. Але кожен має право на ту поведінку, яка йде в нього зсередини. І не варто зараз розділятися, а варто навпаки гуртуватися і поважати досвід одне одного. І не знецінювати травми одне одного.
