Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими
З російської неволі визволено 150 військових і 7 цивільних українців. Але зараз, коли ми говоримо про повернення наших захисників додому, ми маємо пам'ятати, що йдеться не лише про живих, а й про репатріацію тіл загиблих героїв. 29 січня відбулися репатріаційні заходи, в межах яких в Україну вдалося повернути тисячу тіл загиблих, які, за твердженням російської сторони, належать українським оборонцям. Як відбувається цей процес пошуку полеглих захисників, їх ідентифікації і репатріації? Чим він відрізняється від обміну полоненими? Наскільки сьогодні масштабний процес репатріації тіл загиблих, і наскільки він складний?
Насправді, з моменту повернення тіла додому починається бій за нього. Тому що повертається не просто тіло, а повертається ще й ім'я. І як тільки тіло потрапляє додому в Україну, воно проходить цілу низку процесів, поки доходить до експертної служби, аби там вже відбувалася справжня процедура повернення імені, пошук відповіді на запитання, як загинула людина, і хто ця людина. Тому, насправді, від процесу обміну полоненими це відрізняється дуже кардинально. Бо під час обміну зустрічають автобуси з хлопцями. Травмованими, втомленими, голодними, вимученими, але живими. А під час репатріації ти розумієш, що ця людина могла пройти і через тортури перед тим, як загинути, і стікати кров'ю на полі бою, і десь прикрити побратима, і десь просто лежати місяцями, а може, навіть і цілий рік на полі, поки його заберуть. Бо це сіра зона, відтак вона обстрілюється з двох боків. Це, насправді, ціла історія, як це тіло потрапило вже туди, звідки нам його чомусь повертають внаслідок репатріації. І чомусь через такий довгий час.
Тому, насправді, ці процеси дуже сильно відрізняються. І кожен з нас, вся моя команда, щоразу ми тремтимо від того, коли повертаються тіла. І ми знаємо, що спочатку їх зустрічають тут, а через три дні їх зустрінуть в бюро, а через тиждень на кожного з них буде певна інформація відносно того, як їх дослідили. І почнеться за кожного бій. Тому що складні стани, і дуже різні стани: стан, де можна впізнати людину, і стан, де її не можна впізнати взагалі. І це тільки ДНК-тести і тести відносно групи крові. Це можуть бути знімки зубів, відбитки пальців, татуювання, шеврони, жетони – купа таких ознак, які намагаються підказати, а хто ж перед нами, хто цей воїн. Все це дійсно складно, і ви навіть собі не уявляєте, наскільки сьогодні ця процедура складна, як довго вона триває, через скільки рук проходить тіло.
Окремо хочу сказати про тих людей, які тіло отримують в бюро і з ними працюють, про експертів судово-медичних бюро. Для мене це люди-герої, тихі герої того тіньового фронту, які просто працюють щодня з цим питанням. І у них цей виклик щоденний, тому що Україна не була готова до повномасштабної війни. Я говорю не тільки про те, що вона морально не була готова, вона не була готова ресурсно. І так само, як нам довелося призивати в армію людей, які зараз вчаться на полігонах, освоюють нові професії, вони стають зовсім іншими людьми, якими вони не були в цивільному житті, так само і в питанні репатріації, в питанні процесів ідентифікації судово-медичні експерти стають іншими експертами, ніж були в цивільному житті. Їх до того ніхто не готував. Але виклики, з якими вони стикаються щодня, вражають. Закордонні експерти діють за стандартними алгоритмами, коли команди виїжджають, наприклад, на місце великих катастроф. Вони знають, як працювати. Вони знають, бо це відпрацьовано як абетка. А тут просто з першого дня вони стикаються з новим викликом, де вони розуміють, що їх вже ніхто не встигне навчити. Вони просто мають всього навчитися самі.
Справді, нас ніхто не готував до цього виклику. А наскільки зараз українська система ідентифікації змінилася, наскільки вона відповідає міжнародним стандартам, і що вдалося взагалі змінити за останні роки війни?
З 2014 року, коли в нас почалася війна, найбільший досвід отримав регіон Дніпра. І Дніпро мав свій стандарт. Вони взяли на себе удар і в 2022 році. Але масштаби виявилися значно більшими, щоб їм можна було стримувати цей удар тривалий час. І тому в 2024 році до Дніпра підключилася решта регіонів. Київ з ними так само тримав удар, але просто не було такої кількості бюро, які були б підключені саме до репатріаційних заходів і саме ідентифікації після репатріації. На сьогоднішній момент, з середини 2024 року, практично всі бюро в Україні включені в репатріаційні процеси. Вони всі отримують певну партію репатріаційних тіл, і вони працюють з ними. Минулого року, коли тільки починався процес трансформації, експертів навчали по всій Україні, і ми бачили, як їм дуже важко. Вони не розуміли в повній мірі, що і як потрібно робити. То зараз, вже через півтора року, після того, як почалася ця трансформація, я можу сказати, що цей процес значно виріс в якості, він отримав певні обриси. Ми розуміємо, як це відбувається, що за чим відбувається, які у нас є недоліки явні, як їх можна уникнути, і як їх можна вилучити з процесу. Тому можна було б кричати зараз "зрада-зрада", але насправді я бачу певну перемогу. Тому що та кількість людей, яка залучена в процес дослідження репатріаційних тіл, вона робить максимум, який навіть фізично не має робити, але вони це роблять. І тому я в цьому бачу значний прогрес.
Ваша організація займається поверненням тіл полеглих бійців не лише в Україну, а й повертає тіла іноземних добровольців за кордон. В чому відмінність цієї роботи? Як відбувається комунікація з родинами іноземців і взагалі з іноземними державами?
Ми щойно з вами говорили про процес ідентифікації. Це тільки частина того шляху, який проходить іноземний доброволець, коли він повертається додому. Тут ще додається купа бюрократичних процедур і юридичних колізій. І насправді, уявіть собі ситуацію, якщо іноземна мама дізнається через сповіщення, що її син безвісти зник. Вона переживає шок прийняття, збирається і починає діяти. Звертається до посольства, а посольство розуміє, що їхній громадянин пропав. І у них так само є питання, що робити далі. І тут є два сценарії. Перший сценарій – шукати людину там, де вона пропала, на полі бою і, значить, звертатися до військової частини, до військового підрозділу. Друге питання – це в цивільній площині його треба оголосити безвісти зниклим. І оці всі питання потребують якогось офіційного виміру. Якщо для українських родин це менш складно, бо вони знаходяться тут, вони резиденти, і вони можуть звернутися безпосередньо самі або за представництвом адвоката, то у іноземних родин такої опції немає. Ментальний бар'єр, часовий бар'єр, мовний бар'єр, законодавчий бар'єр – це все стоїть перед ними, і вони мають їх подолати. Відповідно, якщо у іноземної родини тут немає представника, діяти дуже складно.
Адвокати перевантажені, адвокатів зі знанням іноземної мови дуже мало. І ми є місточком для них, для посольств, для військових підрозділів, для слідства, для правоохоронних органів. Тому що ми всюди подаємо заяви, клопотання, ми контролюємо процес, ми додаємо якусь нову, важливу інформацію. В даному випадку для іноземної родини так само важливо для пошуку здати ДНК. Приїхати в Україну для більшості – це велика проблема, бо це дуже дорого. І вони мають вирішити, знову ж таки, це питання. Ми домовляємося з лабораторіями, ми проводимо тестування там за кордоном, і далі результати цих тестів повертаються сюди. Тобто їхні еталонні зразки повертаються сюди на папері і долучаються клопотаннями до кримінальних справ.
Тому виходить, що все, що ходить навколо ідентифікації, навколо розшуку, навколо репатріації додому, це і церемонія прощання на Майдані, це відправка літаком, це зустріч в тому ж самому аеропорті у них вдома – це все наш процес. Завдяки тому, що армія наразі краще працює з процесами репатріації додому іноземців, ми включаємося вже не так поглиблено, як раніше. Ми, наприклад, не платимо за переліт, але решта питань все одно на нас. Але я вам можу точно сказати, що на сьогоднішній момент процес повернення додому тіл загиблих Героїв вже має чіткий алгоритм, і ми вже точно знаємо, до кого звертатися, коли звертатися, і як це буде виглядати. Тобто будь-яка ситуація вже прогнозована. Порівняно з 2022-2023 роком, це вже прогрес.
