Ілюстративний колаж з відкритих джерел
Цього року Державне агентство України з питань кіно планує створити агенцію Ukrainian Films, яка займатиметься промоцією кіно в Україні та за кордоном за аналогом досвіду Німеччини та Франції. Яку мету вона переслідуватиме?
Головна мета – це популяризація українського кіно. На щастя, в Україні кіно є. З радістю хочу повідомити, що за державної підтримки минулого року було створено в Україні 46 національних фільмів. Також є частина фільмів, які створені за приватні кошти. І це означає, що Україна посідає десь середину списку всього європейського кіно. Ми не можемо поки що рівнятися на Італію чи Францію, але тим не менше, наші показники вищі за багато європейських країн. Тому, попри те, що в нас повномасштабне вторгнення триває і складні умови, українські кінематографісти надзвичайно професійні і створюють кіно. Відтак, якщо ми вміємо це робити, нам ще це треба популяризувати, показати. Тут дві мети. Показати всьому світу, яким є українське кіно. Друге – це повернути українського глядача, збільшити популярність українського кіно серед українських глядачів. Тому я і звернув увагу на те, що роблять французи, що роблять німці. Зокрема, є агенція German Films в Німеччині, її офіс розташований в Мюнхені. Минулого року я там був і ми домовилися про те, що вони візьмуть на стажування кількох наших працівників. І це стане основою майбутньої державної установи Ukrainian Films.
Як це буде визначатися в виписаних повноваженнях і функціоналі? Тому що я припускаю, що наша аудиторія зараз, слухаючи, одразу подумає, стоп, а Міністерство культури, Держкіно, хіба вони не займаються промоцією українського кіно, його поширенням, популяризацією тощо?
Так, логічне запитання, тоді давайте про повноваження. До лютого минулого року Держкіно підпорядковувалося Кабінету міністрів напряму. Мало статус приблизно такий самий, як Міністерство культури. І відтак було органом, який і формував, і реалізовував політику в сфері кінематографії. В лютому місяці були внесені зміни, Держкіно зараз повернулося до сім'ї органів, які підпорядковуються Мінкульту, і функція формування політики в сфері кінематографії віднесена до Мінкульту, а реалізація політики – це повноваження Держкіно. Відтак, ви праві в тому, що дійсно є функціонал у Держкіно щодо здійснення популяризації українського кіно. Такий функціонал є в частині популяризації української культури і в Мінкульті, і в МЗС. Міністерство закордонних справ створило таку державну установу, яка називається Український інститут, і Український інститут має зв'язки із закордонними установами, і працює за кордон. Вони популяризують всю культуру, і в тому числі сприяють культурній дипломатії. А Держкіно такої агенції не мало, це був наш внутрішній підрозділ. У нас є відділ популяризації українського кіно, і є міжнародний відділ.
Але я звернув увагу, коли вивчав іноземний досвід, на те, що іноземці відділяють від аналогу Держкіно в своїй країні, підрозділ, який займається популяризацією. Не хотів би сказати, що в Держкіно ці згадані підрозділи популяризацією фільмів і міжнародний відділ, працюють погано. Вони працюють добре. Єдине, що державна установа все ж таки має нижчий рівень формальності з точки зору влади, і більш гнучка, і є таким містком між державним органом і приватним бізнесом. І саме, власне, от таку гнучкість я планую досягти у новій цій державній установі Ukrainian Films. На першому етапі це буде виділення працівників і перенесення цього функціоналу, хоч Держкіно, і буде зберігати за собою функції щодо владної реалізації політики у сфері кінематографії. Я сподіваюся, що не дуже занудно і не дуже по-чиновницьки відповів вам.
Андрій Осіпов. Фото: commons.wikimedia.org
На вашу думку, наскільки зараз змінилася призма або ж оптика бачення українських стрічок за кордоном, чи змінилась вона взагалі?
Надзвичайне зростання уваги до України спостерігається вже понад 10 років. Воно було пов'язане з такими досить неприємними подіями, як військова агресія 2014 року та анексія Криму. І тоді світ повернувся до України і почав прискіпливо дивитися, в тому числі, на українську культуру. Адже культура – це те, що визначає особливість певного народу, відмінність його від іншого народу. Тому, чим більше в нас буде культурної дипломатії, чим більша буде в нас кіно, тим сильніше ми будемо відрізнятися від нашого ворога. І тим швидше іноземці зможуть зрозуміти, що збройна агресія Росії – це не родинна сварка, це не намагання вийти з-під протекторату і так далі. Це справжня війна, це збройний конфлікт, це агресія. Ми – інші, росіяни – інші. Вони – агресори, ми – ті, хто протистоїть агресії. Увага з 2022 року стала ще більшою до українського кіно. І відтак Україна представлена на всіх кінофестивалях. Українські стрічки отримали багато нагород. В тому числі маємо Оскар за фільм "20 днів у Маріуполі" Оскар, маємо золоті пальмові гілки Каннського кінофестивалю і багато-багато всього іншого. Зараз не називаю конкретних фільмів, щоб не додавати переваги над іншим, але "20 днів у Маріуполі" – це винятковий випадок. В тому числі і наступна робота Мстислава Чернова, яка минулого року була завершена – "2000 метрів до Андріївки". Нещодавно вона одержала дуже поважний приз. Очікуємо на інші нагороди для цієї стрічки і взагалі для всіх українських стрічок. З наступного тижня Держкіно, Український інститут, Міністерство культури і наші кінематографісти, вся кіноспільнота будемо працювати на Берлінському міжнародному кінофестивалі.
Я недаремно питаю про цю оптику і призму бачення українського кіно за кордоном, тому що цілком очевидно, що тема війни в українських фільмах є наскрізною. Або прямо, або опосередковано вона розкривається. Водночас лунають тези, що вже не так актуально і цікаво дивитися про війну за кордоном, і зокрема короткі списки того ж Оскара це також засвідчують. І говорячи про ось цю популяризацію і, зокрема, ту мету, яку ви ставите перед собою, мені цікаво, як ви це бачите комплексно. Тому що те, що ви говорите про український кінематограф, це все дійсно так, але це дуже загальні фрази. Чи бачите ви взагалі якусь стратегію просування кіно далі?
Це дуже непросте питання і до певної міри вимагає від мене такої політичної сміливості. Але спробую відповісти настільки чесно, наскільки дозволяють мої посадові обов'язки. Насправді кінематограф в усі часи відображав не тільки нерв сучасності, не тільки стан, який існує, а також до певної міри і передбачав майбутнє. Це дивним чином стається, але кіно – таке мистецтво, яке здатне і задавати тренди, і формувати майбутні періоди в культурному сенсі, у відносинах. Ми все це бачили в кінематографі в 2017 році, а в 2019 це втілилося у вигляді президентських і парламентських виборів, і це яскравий приклад того, у яку силу має кіно. Ви праві в тій частині, що, правда, чужий зубний біль не болить. Так само іноземцям в Іспанії, Італії, Франції, звичайно, до кінця не зрозуміло, що ми переживаємо, і війна на побутовому рівні втомлює, і постійне нагадування напевно теж втомлює. Проте це лише побутовий рівень. Треба розуміти, що рівень уваги з боку органів влади Європи не знижується, а тільки зростає. І на офіційному рівні допомога Європи зростає постійно, і ми за це вдячні. Я, зокрема, був в країнах Балтії, в них відчувається небезпека війни, і вони, як ніхто інший, благають нас триматися, не збавляти свого оптимізму і боротися. Бо вони розуміють, що боротьба наша відсуває загрозу від них.
Проте кінематограф все ж таки підлаштовується і під нові реалії. І я думаю, що від прямого демонстрування війни ми перейдемо поступово до кінематографу, в якому війна є як контекст, або війна згадується, або взагалі може її не бути. І в українському прокаті є минулого року надзвичайно успішні кінематографічні стрічки, які окупилися в прокаті, фінансувалися за державні кошти, зібрали великі бокс-офіси. Вони взагалі не мають теми війни, або вона дуже-дуже-дуже побіжна, ледь вгадується. Тому ми будемо робити фільми про одвічні людські цінності, про те, що вічно завжди, але трансформація буде. Я не пророк, і взагалі прогнози річ не вдячна. Проте дякую за ваше запитання, воно є викликом і для кінематографістів, і для всього українського суспільства.
Також хотіла би уточнити ще з приводу механіки роботи Ukrainian Films, і, зокрема, людей, які будуть долучені до цього процесу. Як багато це буде людей, і як взагалі виглядатиме ця структура? Хто туди буде найматися? Як взагалі ви бачите процес формування самої агенції?
Ще рано вибудовувати, і я не хочу, щоб здалося, що я – безнадійний мрійник. Хочу сказати прагматичні речі. Головними цілями є те, що це має бути структурно відділено від Держкіно, щоб це не були держслужбовці. Бо держслужбовці мають значні обмеження у супроводженні бізнес-проєктів, допомозі бізнесу. Тому наша робота інколи виглядає дещо незграбно або неефективно. Тому виділення у державну установу, а не у державний орган влади цих функцій, дозволить все ж таки бути більш гнучкими. Основним кадровим потенціалом звичайно стануть держслужбовці, які зараз працюють в Держкіно, погодяться піти у новостворену установу і втратять статус державного службовця, проте будуть працівниками державної креативної агенції, державної установи. Роздувати штат взагалі немає ніякої потреби, ми спробуємо запозичити найкращий досвід, подивимося, як це працює. Я особисто бачив офіс German Films і подивився, як вони працюють. Це дуже круті люди і вони готові нам допомогти, тому згодом вийду з повідомленням. Але за будь-яких обставин в нас є певні обмеження і під час війни, напевно, не варто створювати якихось великих агенцій.
Виглядає, насправді, досить розмито, як мені здається. Дуже поділяю ваші прагнення і мету створити щось дієве, що дійсно би промотувало і допомагало промоцію українського кіно за кордоном. Втім, хотілося б, що це не вилилося зрештою в множення інституцій зі схожими функціями.
Так, тільки ви маєте зрозуміти одну річ. Коли Держкіно звертається по допомогу продюсерів і виділяє їм кошти на те, щоб вони допомагали в організації подій за кордоном, то цей підхід викликаний необхідністю і потребою. Але за своєю суттю цим би мала займатися держава. У органів влади немає спроможності організувати якусь велику подію, все одно ми покладаємося на бізнес. І мені би хотілося, щоб ці державні кошти, які передбачені в бюджеті для популяризації українського кіно і в Україні, і за кордоном, надавалися не конкретній продюсерській команді, а надавалися державній установі, яка буде за це нести відповідальність і буде з року в рік нарощувати свою власну спроможність. А зараз ми більшою мірою покладаємося на організаційні здібності українських продюсерів. Це треба розглядати як такий тимчасовий захід і поступово треба збільшувати свою спроможність. Зрештою, практика іноземних країн показує, що вони пішли таким шляхом, і мені здається це переконливим.
