Джамала. Фото: Erica Kabaeva
Кілька днів тому ви презентували кліп н нову композицію "Обіймай". Це композиція з майбутнього альбому "Рух мій". Це – історія про підтримку та кохання. Розкажіть про неї.
Насправді непросто говорити про настільки базову потребу й мою особисту рефлексію — дуже дівочу, світлу, по-своєму сімейну. Можливо, навіть не трендову. Бо, знаєте, мені здається, що сьогодні слово "формат" узагалі змінилося на "тіктокність". Це абсолютно не тіктокна пісня. І не форматна, адже у своїй музичній складовій вона тяжіє до альтернативного інді-попу з європейським відтінком ритм-н-блюз. Такі інтонації звучали ще до Джеймс Блейк і Біллі Айліш. Звісно, тут є різноманітні барвисті вокальні візерунки. Але в основі – сенс, який я закладала: рефлексія моїх стосунків.
Це такий момент, коли ми в холоді, у війні ніби повторюємо собі: "Я тримаюся. Я сильна. Я молодець". Але попри все ми залишаємося людьми. Ми живемо, рухаємося, переживаємо і часто ховаємо свої почуття, рідко дозволяючи собі зізнатися, що насправді нам іноді просто потрібне добре слово чи теплі обійми. У моїй родині, скажу відверто, на мені лежить не лише відповідальність за настрій у домі. А в нас, як ви знаєте, дуже міцні сімейні зв’язки: батьки, дідусі й бабусі, сестри, двоюрідні, рідні. Ми постійно спілкуємося й намагаємося підтримувати одне одного. У мене троє хлопців, які дуже тонко відчувають мій настрій. Варто мені лише трохи опустити погляд чи замислитися, одразу чую: Анака (це "мама" кримськотатарською), чому ти сумна? Тож мені доводиться не просто підтримувати атмосферу в домі, а й тримати своєрідний камертон – той внутрішній тон, що має звучати надією. Навіть коли майже розрядився EcoFlow і залишилася година світла, а попереду ще доба без електрики, я кажу: нічого страшного, усе буде добре.
Це важко. І зараз непросто для кожної родини. Але моя справа – підтримувати й надихати. Буквально два дні тому я повернулася з Відня, де відбувалися бали. Я виступала на українському балі. Давала інтерв’ю місцевим новинам, телеканалам, і, звісно, всі запитували: "Як ви? Як тримаєтеся?". І в такі моменти намагаєшся водночас подякувати і пояснити, що попри все маєш створювати нову музику, щоб піднімати людям настрій. Я залишаюся в Києві, для мене це мій свідомий вибір і мій шлях: підтримувати свій народ, наше суспільство, його дух, як би банально це не звучало. Бо музика – це теж дія. Вона справді здатна піднімати настрій. Звісно, це не головні ліки. Але все одно важливо не зупинятися й робити хоча б те, що можеш у своїй сфері. Створювати пісні. Надихати словом. Їздити підтримувати бійців. Організовувати збори. Робити все, що в твоїх силах. Тож для мене це і є мій шлях – не зупинятися.
І, звісно, як у музикантки й сонграйтерки, у мене завжди є сумніви: кому зараз потрібна моя музика? Кому потрібен мій альбом чи нова пісня? Та коли я зібрала це лірик-відео, зняте, до речі, повністю українською командою, багато що для себе зрозуміла. Ми працювали в мінус сімнадцять. Не зважайте на те, що в кадрі все виглядає по-літньому: у приміщенні було мінус два, знімали на генераторах. Але ніхто не зупинявся. У цьому відео — не випадкові пари. Це Onuka і The Maneken (Євген Філатов). Це Олеся Патока з чоловіком-військовим. Це Лібкоси — фотографи, які документують війну. Це Тимур Мірошниченко з дружиною, які постійно займаються соціальною роботою, підтримують дітей, відвідують дитячі будинки. Це не просто пари. Це не інстаграмне кохання. Це справжні стосунки – ті, що проходять крізь різні періоди: і мажор, і мінор. Вони живі. Вони чесні. Вони справжні.
Хочу, щоб ми не пішли далеко від цих пар. Я хочу, щоб ви розкрили головного героя. В ролі вашої пари – ваш чоловік, як ви до цього прийшли?
Як ви знаєте, за все моє творче життя він завжди залишався в тіні. Він дуже скромний. Повністю підтримує мене в роботі, у концертній діяльності, займається операційними питаннями, фактично є моїм менеджером. Але публічності не любить, і я це щиро ціную та поважаю. Коли ми обговорювали відео, домовилися, що якщо він і з’явиться, то лише зі спини. Так і було: спочатку — тільки спина.
Усе велике починається з малого.
Але вже на майданчику, коли його попросили обернутися до мене обличчям, він просто це зробив. У відео є лише один такий кадр – короткий, але дуже справжній. Мене запитували: як вам вдалося його вмовити? Якщо чесно, я його навіть не просила. Він усе зрозумів без слів – там, на знімальному майданчику. І в цьому, мабуть, найбільша правда цього відео і наших стосунків.
Я ніколи не граю в кадрі неіснуюче кохання. Для мене моя творчість – це я. Це рефлексія всього, що відбувається зі мною. Якщо слідкувати за моїми піснями, творчістю, то можна скласти картину про мене. Картину мого життя.
Це справді цінно, що це – true story, true life, а не інстаграмна картинка. Я сам подивився це відео й упіймав себе на простій думці: перше, що хочеться зробити після перегляду, – обійняти свою дружину. І, здається, саме до цього воно й спонукає. Я читав коментарі під відео й побачив, що воно справді відгукнулося людям, спрацювало. І це круто. І ось що я хотів запитати. Якщо не помиляюся, у вас є рядок про бажання "скласти зброю". Про що це? Про якийсь особистий стан? Чи радше про колективне відчуття?
Це вислів, який існує давно. "Скласти зброю" – означає здатися. Але не буквально. Це радше алегорія внутрішнього стану: коли ти кажеш "я більше не можу", коли опускаються руки, коли сили вичерпано. Саме в такому сенсі звучить цей рядок. Так, він неминуче відсилає нас до війни. І це не випадково. Альбом народжувався тут, у цьому контексті. Усі пісні в ньому – про кохання, але я не можу відокремити себе від реальності, в якій живу. Це не ізольована бульбашка, де триває якесь паралельне життя. Ти продовжуєш жити, любити, творити, але війна присутня постійно. Вона звучить, як бас-остинато: глухий, безперервний пульс, що проходить крізь ритм, крізь побут, крізь усе наше життя.
Яким буде за настоєм ваш новий альбом? Як ви вже сказали, що ваші роботи – це ваше життя. От який рух ви зараз відчуваєте в своєму житті? Куди він?
Він – пісенний. І я акцентую на цьому не випадково. Мій попередній альбом, який отримав Шевченківську премію, був іншим за звучанням і настроєм – більш концертним, епічним. Він складався з кримськотатарських народних пісень, які я переосмислила й переаранжувала тут, у сучасному контексті.
Новий альбом – радше природне продовження моєї творчості, але в іншій площині. У ньому велика кількість жанрових міксів: від електроніки до соулу, з відтінками r’n’b. Це масштабна, багатошарова історія – і за звучанням, і за сенсами. Тексти – переважно мої власні вірші. Вони про стосунки, самотність, пошук, кохання. Тем багато, і кожна з них прожита. Насправді це справжній лонгплей — цілісна, глибока музична історія, яку хочеться слухати від початку до кінця.
А це якийсь такий новий етап вашого звучання?
Хочеться рухатися вперед. І тут є цікава річ, якщо говорити про звучання. У класичній музиці воно зберігається століттями майже незмінним. І багато в чому завдяки аналоговій природі цього звуку: він не старіє, не прив’язаний до конкретного технологічного моменту. Коли я писала альбом Qırım, однією з головних ідей було саме це – щоб неможливо було визначити, з якого року він. Щоб жодна деталь не видавала сучасності: жодного електронного вайбу, штучних струн, педі́в чи клавішних тембрів, які швидко застарівають. Хотілося позачасового звучання. Але коли ми говоримо про нову музику, то, звісно, вона звучить інакше. Бо змінюється сам інструментарій. Щороку, а нині, здається, навіть швидше, з’являються нові програми, лупи, драм-патерни, нові способи обробки звуку. Технології оновлюються так само стрімко, як операційна система в телефоні: ще пів року – і вже інші можливості, інші тембри, інша естетика. Музика постійно оновлюється разом із цими інструментами. Тож вона не може звучати так само, як у 2019-му чи тим більше у 2014-му. Час неминуче відбивається у звуці, і це природній процес руху вперед.
Це зовсім різні підходи навіть у межах моєї власної творчості. Є альбом Qırım, він повністю аналоговий за своєю природою. Але водночас для мене було принципово, щоб це залишалася сучасна музика, а не академічна реконструкція. Саме тому в гармонії та аранжуванні з’явилися прийоми, які надають звучанню актуальності. Наприклад, у піснях «Arafat» чи «Gideresen» є моменти, що створюють алюзію на електронний саунд: інколи навіть виникає відчуття, ніби звучить синтезатор або якийсь «сончейн». Слухач може подумати: продакшену наче немає, але чому тоді це звучить так незвично? Річ у тім, що ці ефекти створювалися вручну: за допомогою струнних, фактури, артикуляції. Це були свідомі художні рішення, які я закладала саме для цього альбому. Якщо ж говорити про подальший рух, то він, безумовно, звучатиме сучасно, відображаючи свій час, 2026 рік, із новими клавішними, новими тембрами, новими можливостями продакшну. І це теж частина задуму: фіксувати епоху в звучанні, не втрачаючи при цьому власної ідентичності.
Наостанок я не можу не запитати про вашу роль на Євробачення як продюсерки нацвідбору. Бо я сам відчуваю подібне: коли я викладаю журналістику чи техніку екранного мовлення дітям або молодшому поколінню, я розумію, що водночас беру для себе щось нове. І маю тримати певний стандарт, дотримуватися марку. Тож мені цікаво: як це впливає на вас? Ви допомагаєте молодим артистам розвиватися, ставати кращими, вдосконалювати себе. Як ця відповідальність позначається на вашій творчості? Як вона впливає на вас як на співачку, як на людину, як на колегу?
Абсолютно, це був такий досвід, від якого я досі не можу відійти. Ви не повірите, але він повністю забрав мене, відсунув усі мої особисті та творчі плани. Я планувала працювати над другою частиною альбому, але з вересня зрозуміла: нічого не вдасться зробити. Бо я повністю поринула у демки, прослуховування, пошук ідей. А коли зрозуміла, що рівня, який хочу почути, недостатньо, стало очевидно: війна не стимулює розвиток сценічного досвіду. Сцен зараз немає. Єдине, де музиканти можуть показати свою авторську музику широкій аудиторії, – це Євробачення. Нових артистів на фестивалі ще не запрошують, тож де їм виступати? TikTok – так, це варіант. Але коли ми говоримо про конкурс, мені потрібні і ноунейми, і відомі виконавці, які можуть вийти на сцену та показати себе. Це обличчя нашої сцени, і для мене було важливо, щоб щороку ми тримали планку і представляли країну тільки найкращим чином.
Так, це забрало багато сил. І я не очікувала, що люди, які прийшли, будуть у такому стані. Доводилося починати майже з нуля: збирати їх, розвивати, готувати до виступів. Якби я мала рік на підготовку, то все було б інакше. Бо навіть ті, хто начебто добре підготовлений, наживо губляться: хвилювання перемагає, магія сцени інколи розчиняє все. У всіх буває. Для мене це був величезний досвід, до якого я поставилася максимально відповідально. І я дуже пишаюся вибором людей. Повірте, ця музикантка дійсно класна. Ми будемо за неї вболівати і тримати кулачки.
