Ілюстрація, фото: Shutterstock
Переді мною лежить книжка "Зростання людини і суспільства. Нордична концепція більдунгу". Її авторка – Лене Рейчел Андерсен, економістка, письменниця, футурологиня, дослідниця освітнього руху. Гадаю, українській аудиторії – особливо слухачам Радіо Культура – вона може бути знайома, адже ця праця вже вийшла українською мовою в перекладі за вашою редакцією. Готуючись до цієї розмови, я подумала, що навіть у щоденному житті з’являються історії, які наочно показують, як ми зростаємо як суспільство. Саме ці живі приклади мені й хотілося б обговорити. Почала б я з історії, пов’язаної із забороною Міжнародного олімпійського комітету виступити українському скелетоністу Владиславу Гераскевичу у шоломі пам’яті. Для великої частини українського суспільства це мало особливе значення. Я звернула увагу, як у сонних, зосереджених на буденних турботах соцмережах, де обговорюють переговори, домовленості чи їхню відсутність, побутові проблеми, відключення світла, раптом виникла внутрішня мобілізація, хвиля підтримки. Це пов’язано з нашою пам’яттю. І з тим, що для багатьох стало очевидним: є речі, яких не торкнешся руками, але вони формують наш дух і нашу спільність. Чи стежили ви за цією ситуацією? І чи вписується вона, на вашу думку, у ширшу концепцію нашого відчуття себе як єдиної спільноти?
Дякую, що ми розпочинаємо саме з цього конкретного прикладу. Мене він також дуже зворушив. Я теж була серед тих, хто і коментував, і поставив цей прекрасний шолом собі у Facebook як заставку, принаймні тимчасово. Мені здається, що це не лише про дух – це про дух нації. До речі, у книжці Лене Рейчел Андерсен "Зростання людини і суспільства" цитується Йоганн Готфрід Гердер, який описував саме "гейст" – дух нації і роль, зокрема, поетів у тому, щоб його підтримувати й розвивати. Водночас у цій книзі є ще один дуже важливий аспект, який також можна пов’язати з цією ситуацією і який допомагає краще її підсвітити та зрозуміти, – це концепція морального розвитку Лоренс Кольберг. У книзі цитуються кілька вчених-девелопменталістів, які досліджують тему дорослості дорослих: те, як еволюціонує людська свідомість, що вже досягла біологічної зрілості. Ми можемо розглядати різні критерії або параметри дорослості, і один із них – саме моральний розвиток.
Тому що на це можна дивитися з перспективи когнітивного або інтелектуального розвитку, емоційного розвитку, морального розвитку. Є вчені, які досліджують навіть духовний розвиток, зокрема американський вчений-девелопменталіст Джеймс Фаулер. Повертаючись до Лоренса Кольберга, який жив у ХХ столітті й провів багато досліджень із дітьми та дорослими, він виокремив певні стадії розвитку моралі, або сумління в людини. І він їх розподілив на доконвенційні, конвенційні, так звані постконвенційні стадії моралі. І мені здається, що цей вибух у соціальних мережах і загалом у світі, пов’язаний із вчинком нашого спортсмена, зокрема, пояснюється тим, що світ переживає очевидну деградацію моралі. Стає настільки важко знайти опору у світі Трампа і Путіна, актів пропаганди, у цьому постмодерному тотальному сум’ятті, яке призводить до того, що ніби більше немає жодних орієнтирів, аби назвати зло злом, а добро – добром.
І в цьому вакуумі особливо важливими стають приклади, які все ж дають надію. Мені здається, що вчинок нашого спортсмена подарував саме таку надію. І мені також близька думка, про яку багато говорить Мирослав Маринович: поки Україна стоїть за праву справу, за правду, ми витримаємо й вистоїмо. Нам дуже важливо знати, що ми на правильному шляху і підтримуємо правильні речі. І це була демонстрація такого, можливо, нелогічного, некомерційного, непрагматичного вчинку, який може здаватися дивним для певної частини західного суспільства. Але він був правильний, адекватний і, як сказали б психологи, конгруентний моменту. І саме тому він подарував віру та надію. І для нас, українців, відчуття того, що ми стоїмо за правильні, за праві справи, це надзвичайно важливе нагадування. Звісно, це пов’язано з пам’яттю. Звісно, це пов’язано з людьми, які втратили шанс виступити на Олімпіаді, втратили життя, втратили здоров’я. І ми – ті, хто несе відповідальність рухати це далі, за себе і за них, у певний момент маємо стати в позицію і чітко це артикулювати. І ми це зробили.
Буквально вчора на лекції Тимофія Бріка, відомого українського соціолога і ректора Київської школи економіки, ми обговорювали дуже цікаві речі. Це була зустріч для редакторів і редакторок Суспільного, де ми намагалися краще зрозуміти суспільство й аудиторію, з якою працюємо. Він навів промовисті цифри, і мені здається важливим їх згадати, про те, як розвивалася українська ідентичність у динаміці, починаючи з 1996 року. Саме тоді були проведені перші дослідження, і трохи більше ніж 42% опитаних відповіли, що вони передусім українці. Інші ж визначали себе інакше: передусім киянка, або народжена в Одесі, або жінка, мама – не має значення. Тобто національна належність не для всіх була на першому місці. Наступний помітний стрибок відбувся під час Помаранчевої революції: тоді зросла кількість людей, які відчули себе українцями. Далі – великий злам під час Революції Гідності, у ті дні, про які ми говоримо 18–21 лютого, згадуючи 2014 рік. Це були одні з найчорніших днів через загибель наших людей, через втрати Небесної Сотні, і водночас це був вихід до перемоги Революції Гідності. Ще один потужний стрибок стався у 2022 році. Початок повномасштабного вторгнення призвів до того, що понад 80% громадян нині передусім ідентифікують себе як українців. І я думаю про те, що кризи саме так і впливають на нас: вони проявляють те, що без потрясіння могло б залишатися прихованим. Лише через кризу, катастрофу, біду стає видимим те, ким ми є насправді?
Абсолютно. І, власне, в цьому немає нічого нового. Колись Вільгельм фон Гумбольдт, наприкінці XVIII століття, до речі, це теж одна з цитат із книги, казав, що нічого так не сприяє більдунгу, як війна. Тобто в обставинах, коли перед людьми постає екзистенційний виклик, психіка мобілізується, а наша ідентичність стає величезною опорою. У даному випадку відчуття спільності, яке ми пережили, відчуття духу нації та тієї боротьби, коли ми прийняли виклик, стало величезним ресурсом. Воно допомагає триматися, розвиватися, стояти, і досі нас підживлює, і надалі буде підживлювати. Тому, на мою думку, це дуже яскравий приклад того, як відбувалася еволюція: кілька революцій, початок війни у 2014 році, далі – 2022 рік. Усе це гартувало нас і сприяло тому, що зараз понад 80% людей кажуть: я – насамперед українець.
Отже, що таке більдунг?
Ми вже кілька разів вживали це слово. Більдунг – це процес формування себе як відповідального громадянина, здатного діяти у складному світі. Він включає моральну і емоційну зрілість, здатність до самоавторства та суб’єктності, поєднання автономії й вкоріненості в свою культуру, баланс між свободою і відповідальністю, адже ці двоє завжди ходять поруч, і глибоку інтеграцію у власну культуру при збереженні власного голосу, що надзвичайно важливо.
Можна сказати, що це про певну міру зрілості?
Так, якщо говорити про процес, то більдунг – це сходинки до зрілості. Це можливість отримати формацію на будь-якому рівні зрілості, на якому перебуває людина, який є здоровим для неї тут і зараз. Тобто більдунг може відбуватися ще в дитячому віці, адже для відповідних стадій розвитку дитини існують спеціальні інструменти та критерії, які забезпечують здоровий розвиток і формацію. Таким чином, більдунг можна розглядати і як процес, і як результат.
Наскільки адекватною є оцінка, що хтось у суспільстві більш дорослий, хтось менш, а хтось сприймає світ зовсім по-дитячому? І що, з усіма потрібно говорити, як із дорослими, щоб вони зрозуміли і "підросли"? Мені здається, не все так просто, але те, що говорити з усіма необхідно – це точно. Саме концепція більдунгу передбачає глибокі розмови. Вона про вміння жити в спільноті, розвивати соціальні зв’язки і сприяти згуртованості. Ці розмови мають бути змістовними, і дуже важливим фактором є якісна фасилітація. Це не лише про інформацію чи комунікацію з суспільством, а й про інтеграцію в процеси, пов’язані з такими розмовами: наприклад, практику публічних діалогів. І я знаю, що ви цим займаєтесь. Розкажіть, будь ласка, про цей механізм. Мені завжди було цікаво, бо багато хто з нас має досвід соцмереж – і це жах. Кожен висловлює лише себе, і часто це просто монолог або крик об когось.
Українському суспільству дуже потрібні люди, здатні бути медіаторами або фасилітаторами діалогів, які на певний час виносять свої особисті переживання і створюють простір для розмови. Можна багато говорити про емоційний інтелект і емпатію, але на практиці це не відбувається на рівні індуктринації: люди не завжди розуміють, що це потрібно робити. Коли ж у просторі збираються 20, 30 чи 40 людей на дві години, приймають певні правила, а фасилітатори виносять свої емоції і відповідають лише за дизайн процесу та безпечну атмосферу, тоді люди можуть висловлювати свої думки та емоції. Це правильне місце для емоційності, для "гострих кутів", і саме так формується культура діалогу в суспільстві не через соцмережі. Відкритості та свободи думки недостатньо для демократії та розвитку громадянської ідентичності. Дуже важливо культивувати культуру діалогу.
Катерина Ясько. Фото: empatia.pro
Хочу спитати про скандинавський аспект концепції більдунгу. Чому саме нордична? Чому саме таке походження? У чому особливість цієї концепції? Що варто підсвітити, і чому ми надихаємося нордичним досвідом?
Тому що це мирний перехід до демократії, який відбувся в нордичних країнах.Нам цікаво дослідити, чому й як це сталося без грандіозних революцій. Наприклад, в Норвегії вони свідомо обрали бути монархією – це був їхній вибір. І зараз, до речі, суспільство замислюється, адже принцеса потрапила у файли Епштейна, хоча, здається, нічого не порушила. Але в суспільстві з високим рівнем довіри, яке зберігає свою інфраструктуру, прозорість і моральні цінності, такі питання обговорюють. Я вважаю, що це ознака зрілості суспільства. Нордичний досвід показує: насамперед потрібно працювати з освітою дорослих, і насамперед неформальною освітою. Саме це робили у Скандинавії у другій половині XIX століття. Натхненником руху був Ніколаус Грюндвік, а першим втілювачем – Крістофер Колд. Вони вирішили працювати з дорослими, формуючи рух народних вищих шкіл, куди будь-який дорослий міг піти в "ретрит" тривалістю від чотирьох до дев’яти місяців, щоб навчатися співіснувати разом, читати, вести господарство та обговорювати ідеї. На той час найбільш актуальними були німецькі філософи: Фіхте, Кант, Гегель, а також Гердер, Песталоцці та Руссо трохи раніше. Впливали й британські лібертаріанці. Мета полягала у формуванні світогляду та вертикального розвитку людини. Як психологи та девелопменталісти, ми розрізняємо два види розвитку: Горизонтальний – навички та компетенції. Наприклад, вчимо нову мову, користуємося Excel, покращуємо письмові навички. Вертикальний – світоглядні та ціннісні речі, вісь, на яку накладаються всі інші "аплікації" або навички. Саме вертикальний розвиток має бути у фокусі уваги перш за все.
Тому що, коли його бракує, приходять технології й повністю заполоняють свідомість. Саме це, на превеликий жаль, за моїми спостереженнями, нині відбувається з молодим поколінням. Коли поруч немає значущого дорослого, здатного супроводжувати це вертикальне зростання, а діти віддані на відкуп технологіям і контенту, який зазвичай йому не сприяє, інструменти розвитку зникають. Глибокі розмови, обмін досвідом, історії – усього цього фактично немає в освітньому просторі. І це дуже велика проблема. Про це нині багато досліджень. Буквально місяць тому прозвучав відомий виступ американського професора нейробіології, колишнього вчителя, доктора Горвата, який говорить про те, що покоління Z – діти кінця 2000-х – це перше покоління, яке, умовно кажучи, є менш когнітивно розвиненим, ніж попередні. Це підтверджується даними. Дослідники аналізують чіткі параметри когнітивного розвитку: пам’ять, зокрема операційну, читання, письмо, особливості роботи мозку, пов’язані з моторикою. Порівнюють показники дітей, які зростали в 60-х, 70-х, 80-х роках і далі – до 2000-х включно. І бачать радикальну різницю. Спершу спостерігалося зростання, адже школа була інституцією, що сприяла освіченню суспільства. Кожне покоління ставало розумнішим, зокрема завдяки більшій доступності освіти та розвитку освітніх технологій.
Потім настало плато, а далі відбувся спад. Ідеться не лише про інтелектуальний розвиток, а й про брак більдунгу, емоційної зрілості, суб’єктності, здатності вести розмову, а також громадянської ідентичності. На відміну від нашої країни, де є більше передумов для того, щоб людина зробила вибір і назвала себе українцем, в інших країнах національна ідентичність дедалі більше розмивається. Поширюється тенденція, коли молоді люди кажуть: я – людина світу. Тобто мають глобальну ідентичність. А це означає, що вони можуть бути не готові захищати свою країну зі зброєю в руках. Це справді велика проблема. У нордичних країнах рух народних вищих шкіл виник як відповідь на конкретний виклик – ситуацію в частині Данії зі спірними територіями з Прусією. Перша ідея народної вищої школи постала з питання: як зробити так, щоб молоді люди були готові захищати Данію, якщо виникне війна й Прусія претендуватиме на ці регіони – Шлезвіг і Гольштейн.
У результаті війна відбулася, і після двох воєн ці території таки перейшли під Прусію. Проте вже протягом п’ятдесяти років у Данії, а згодом у Швеції, Норвегії й Фінляндії постало близько 250 народних вищих шкіл. Було усвідомлено, що громадянська ідентичність безпосередньо пов’язана з певним способом освіти – передусім освіти дорослих, а не лише дітей. Так у нордичних країнах розгорнули цілу соціальну інфраструктуру формування ідентичності. Адже на той час вони перебували під потужним впливом Прусії: не знали власної культури, своєї мови, свого танцю, своєї пісні. І що ж відбувалося в перших школах, які відкривалися? Там вивчали ісландські саги, пізнавали власну культуру, вчилися танцювати й рухатися так, як рухалися їхні пращури. Водночас опановували агротехнології, адже на той час це були переважно аграрні країни, і потребували також технічних навичок. Йшлося про знання й уміння, з якими можна було повернутися додому та реформувати свої громади, передусім ферми, впроваджуючи нові технології праці. Проте вертикальний розвиток залишався надзвичайно потужним чинником і невід’ємною складовою цієї освіти, яку давали в цих країнах.
