Місце розстрілів. Вулиця Інститутська. 22 лютого 2014 року. Фото: Тетяна Дем'яненко
В Україні вшановують Героїв Небесної Сотні. Згадуємо подвиг тих, хто 12 років тому віддав своє життя у відчайдушній боротьбі за демократичний вибір і європейське майбутнє країни. Нагадаю: 12 років тому, 20 лютого, у самому серці Києва, на вулиці Інститутській, було вбито найбільшу кількість людей – 48 майданівців. Разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками Революції Гідності, а також п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року – це Небесна Сотня. Фактично ці події стали кульмінацією Революції Гідності. Поговоримо про цей день: яким він був і як ми вшановуємо пам’ять тих, хто боровся за нас і наше майбутнє. Що організовує Музей Революції Гідності? Як ви цього року підходите до вшанування, зважаючи на трагічні події, які досі тривають, від Майдану до сьогодення?
Ігор Пошивайло: До Дня Героїв Небесної Сотні ми відкрили виставку в Межигір’ї – національному парку-пам’ятці на місці колишньої резиденції президента-втікача Януковича. Це виставка про справи Майдану на шляху до правосуддя та історії. Традиційно вона експонувалася на Інститутській, але цього року ми разом із партнерами – Офісом Генпрокурора та парком-пам’яткою "Межигір’я" – перемістили її саме туди, щоб поширювати більше інформації про тло, яке часто лишається невидимим за красивим парком: про режим, як він формувався. Корумпований, антиукраїнський.
Майдан Незалежності 15 лютого 2014 року. Фото: Тетяна Дем'яненко
Також в Галереї протестного мистецтва ми відкрили іншу виставку – про людей, місце і присутність, створену на базі нашої мистецької колекції. Вона також про Майдан, про ті події та про Небесну Сотню. Безумовно відбулася традиційна церемонія вшанування Героїв Небесної Сотні – церемоніал. Це була панахида за Героями України, з великою кількістю присутніх. І важливо, що ключовими словами звучали – пам’ять, гідність, свобода. Відбулася також тиха акція "Янголи пам’яті" з ініціативи Анжеліки Рудницької. Вона проходить не лише в Києві й містах України, а й за кордоном, у багатьох країнах Європи та Сполучених Штатах. О 17-й годині люди пришли на Майдан Незалежності, до стели. Тут був організований концерт-реквієм пам’яті Небесної Сотні, учасників Революції Гідності, воїнів війни за Незалежність. Згадали Героїв: звучали реквієми, вірші, були створені емоційні моменти атмосферу Майдану. Після цього відбулася хода до колишньої Інститутської, де були запалені лампадки та покладені квіти до портретів Героїв. Це базові заходи.
22 лютого 2014 року. Фото: Тетяна Дем'яненко
Насправді ж наша стратегія – не один день і не один тиждень, а вшанування пам’яті впродовж року, апробація та запровадження нових форм пам’ятування. Дуже велика кількість людей долучається. Мені приємно, що з кожним роком журналісти запитують, чи збільшується кількість відвідувачів на самій алеї, на традиційних заходах. На жаль, хотілося б бачити більше учасників. Але зрозуміло, що багато активних учасників подій, ще до повномасштабного вторгнення, сьогодні воюють; велика кількість із них загинула, стали новими Героями, перехопивши естафету. Водночас приходить багато дітей – школярів, студентів, курсантів військових вишів. Аудиторія розширюється: буквально щодня нас відвідують 300–500 людей. Це свідчить про те, що українське суспільство, особливо підростаюче покоління, прагне знань і хоче глибше розуміти контекст подій, які відбуваються сьогодні.
Вул. Інститутська. 24 лютого 2014. Фото: Тетяна Дем'яненко
До нас приєднується Віталій Титич, адвокат родин Героїв Небесної Сотні. Якщо говорити про вашу фахову роботу – про справи Майдану, а це тисячі епізодів, понад п’ять тисяч кримінальних правопорушень, то суспільство очікує результату, тобто покарання винних. Минуло 12 років. Яким є цей результат сьогодні, з точки зору притягнення до відповідальності?
Віталій Титич: Результат вкрай негативний. Правосуддя не досягнуто. На моє переконання, питання жертв – наших клієнтів, потерпілих і їхніх родин – другорядне. Передусім ідеться про інтереси суспільства. А вони нереалізовані, зокрема й тому, що суспільство певною мірою забуло про ті події. Об’єктивно забуло. В тих обставинах, у яких ми живемо, важко когось звинувачувати, але це факт.
Загалом ситуація така: як я неодноразово говорив протягом цих років, основні масові епізоди були розслідувані у 2015–2016 роках управлінням спеціальних розслідувань під керівництвом Сергія Горбатюка. Матеріали були передані до суду. І станом на сьогодні ці результати фактично знищені або ж та невелика їх частина, що залишилася, впевнено рухається до такого ж фіналу. Тобто судова система України поховала результати розслідування й можливість у законній юридичній процедурі встановити конкретні факти та обставини, щоб суспільство могло їх пам’ятати.
Будинок Профспілок. Лютий 2014. Фото: Тетяна Дем'яненко
Тому, повертаючись до того, про що говорив Ігор, на моє суб’єктивне переконання, заходи пам’яті й меморіалізації, які відбуваються, не є аморальними, але викликають у мене певний негативний контекст: це певною мірою фарисейство. Дуже важливо в ці дні, хоча б раз на рік, у день найбільш масового в Україні терористичного акту – і прошу не називати це просто розстрілами – говорити прямо: це був терористичний акт, один із низки терористичних актів, організований спецслужбами РФ і реалізований руками українських правоохоронців. Перепрошую за різкість, але саме так це має називатися. Я цитую фабулу обвинувачення, зокрема у справі про притягнення до відповідальності безпосередніх виконавців цього терористичного акту. Тому вкрай важливо говорити реальні, фактичні речі, а не створювати міфи, які, можливо, красиво звучать, але не мають під собою ні легітимного, ні морального підґрунтя.
Лютий 2014. Фото: Тетяна Дем'яненко
Чому, на вашу думку, держава виявилася неготовою до такого процесу? Які ключові перешкоди виникали?
Віталій Титич: Очевидно, що судова система є ключовим проблемним місцем. Вона потребує реформування. Так, як того вимагав Майдан. Нагадаю: Майдан із самого початку був рухом за справедливість. Люди виходили, протестуючи проти непідписання угоди Януковичем, але в основі завжди було питання справедливості, як і загалом для української нації. Це найважливіший момент. Справедливість у країні забезпечує система правосуддя: суди, прокурори, адвокати. І ця система є гнилою, вона не здатна забезпечити результат. Подібна ситуація, ймовірно, повториться і в значно масштабніших провадженнях, зокрема щодо воєнних злочинів, геноциду та інших міжнародних злочинів, які нині вчиняються країною-агресором та її військами на території України.
Лютий 2014. Фото: Тетяна Дем'яненко
Пане Ігоре, фінальне запитання до вас про культуру вшанування. Ви згадували, що щороку долучається молоде покоління. Звісно, хочеться бачити більше людей. Але як загалом за ці роки змінюється культура пам’яті? Чи стає вона глибшою, усвідомленішою? Чи цей процес є однорідним?
Ігор Пошивайло: Ми бачимо хвилі: піднесення й зацікавлення подіями, спад і знову піднесення. Це залежить від політичних процесів усередині країни, зовнішніх факторів, інших травматичних епізодів і загальних обставин, які впливають на життя українців. Тож послідовної, рівної динаміки тут немає. Після Майдану було велике розчарування — передусім через владу, яка не змогла забезпечити основні вимоги, зокрема реформу судової системи. Натомість із початком повномасштабного вторгнення зацікавлення подіями Майдану зросло не лише всередині України, а й за її межами. Є прагнення глибше зрозуміти причини, ширший контекст, нюанси, хронологію.
Саме тому ми відкрили на Майдані виставку "Хронологія Майдану". Ставлення до подій залежить від занурення в контекст, від розуміння фактів і їхньої послідовності. Якщо цього немає, якщо образ Героїв Небесної Сотні чи героїв війни за Незалежність зводиться до абстрактної, символічної спільноти – без імен, без мікроісторій, без розуміння мотивації й глибини їхнього вибору, тоді нічого не зміниться.
Сліди від куль. 22 лютого 2014. Фото: Тетяна Дем'яненко
Віталій говорив про суди. Неефективна судова система – це також про нерозуміння процедур, про відсутність культури участі. Суди потребують уваги, тиску під час засідань, організованої й підготовленої громадської позиції. Але для цього потрібні ресурси, і їх небагато. Тож глибше розуміння процесів є вкрай важливим. Пам’ять — не абстрактне поняття. Вона має свою інфраструктуру, свої закони, потребує системного підходу. Є державна політика пам’яті, і є культура пам’яті. І вона залежить від нас, від людей. Наскільки вона буде сформованою, настільки стійким буде й результат. Йдеться не про міфи, а про націєтворчий наратив. Ми маємо виховувати молоде покоління, зацікавлювати його нашою історією, шукати сучасні форми осмислення. І зрештою все пов’язано з одним із ключових атрибутів революції – покаранням винних. Це дуже важлива складова, постійний запит суспільства.
