Фото: Пресслужба KLER
Вау! А чому б не бути рок-співачкою?
Розкажи, що стало відправною точкою для пісні "Моє серце"?
Ну, скажу, що я вже її чекаю рік. Тобто в березні 2025 вона вже була написана, але був контент-план, і ось до неї дійшло. Антон Кукрі — це саундпродюсер і мій чоловік, який написав дуже класну заготовку на аранжування і каже: "Слухай, ось написав. Тобі подобається?". Я кажу: "Дуже". "А попиши щось". І вдома у мене також є мій а-ля кабінет, я не пам'ятаю точно, як це почалось, просто я подумала: "О, клас, є нова демка. У мене є час. Так, ну, спробую щось пописати". Відкрила Cubase, і якось воно і народилося. Я насправді не пам'ятаю, як зароджувалося, але пам'ятаю, що коли співала, там уже було: "Моє серце". Я: "Так, подобається. А як далі? А про що?". І от усе, що в мені на той момент відчувалося, боліло, все пішло в пісню.
А взагалі ти легко затверджуєш фінальний варіант? Чи може бути таке, що народжуєш двадцяту, тридцяту версію і така: "Хай ще полежить"?
Ну, ми працюємо разом з Антоном, тому, коли хтось ще є і ти чуєш якусь думку, то, напевно, це легше. У нас було "На вінілі": я спочатку по одному написала цю демку, а потім трошечки її змінила. Оце єдине, що було так. А зазвичай, я думаю, що воно просто потихеньку-потихеньку набуває тієї форми, яка потім уже є в фіналі. Це точно легше, тому що іноді ти заслухаєш чи не чуєш чогось, а тут людина тобі каже: "Ану, зверни увагу на це". І ти такий: "О, точно!". Або Антон: "О! От класна рима, я придумав". Я: "Клас, давай візьмемо". Тобто, ну, це таке, як теніс — подача м'ячика.
Це джемування, по суті. Зазвичай артисти їдуть на якісь джеми, щоб щось там собі написати, створити якусь музику. В тебе є вдома можливість цим займатися, отак в парі.
Це дуже класно. Ну, джемлю сама з собою, але в мене був також досвід джемити. Є такий проєкт "На Її основі", і якраз там розбивалися на команди і писали. І це теж класно, тому що це такий вихід був із зони комфорту, тому що зазвичай я пишу сама або з Антоном, а тут нас багато, кожен день різні команди. Ну, я все ж таки більше як ментор, я не прям писала-писала. Тобто я в процесі: такий трошки десь психолог, десь музикант, десь друг, але це теж класний досвід, і я б спробувала, якщо чесно. Мені цікаво вибрати музикантів, з якими мені комфортно, поїхати десь у Карпати. Боже, це так круто — надихатися природою, щось творити, це вау! Тому це плюс одне бажання.
У музичних новинах на Промені ти розповідала, що в цій пісні багато змін у звучанні. Це якийсь свідомий крок чи просто так повела тебе ця пісня, Антон?
Я думаю, що прям багато — це буде занадто гучно сказано. Просто я от пам'ятаю чітко: в школі в мене на уроці англійської мови було таке осяяння: "Вау! А чому б не бути рок-співачкою?". І я думаю, що це така маленька дитяча мрія була, і я якось тяжію трошечки до оцих гітар, до такого драйву. Мені хочеться трошечки додати більше. І, до речі, цей трек поки що найшвидший. Усе, що в мене є, от, наприклад, "Танцюймо далі", "На вінілі", навіть "Тисяча пісень" — вона досить швидка, там, якщо я не помиляюсь, 130 BPM (швидкість ритму). "Моє серце" — 140. Тому про нове звучання, напевно, це більше до Антона все ж таки питання. Від себе можу сказати, що ми зберегли те, що вже в нас є, — такі елементи диско, фанку, попу, — і додали туди трошечки драйву. Ну, поп-рок, я не знаю, чи це можна назвати драйвом. Я кажу — драйву. Там все ще є скрипочки, ніжність, лірика. І мені дуже подобається, коли є в пісні якась така драматична складова, але при цьому духовно воно тримає, стержень такий є. Отаке люблю.
В дитинстві коли ми приходили в парк атракціонів, всі найхардкоровіші з них були мої
Артисти пишуть різні пісні, відкладають їх на якийсь час, потім змінюють версії, можливо, інколи до невпізнаванності. Чи вдавалося взагалі цій пісні щось змінити всередині тебе?
Так. Спочатку, коли вона писалася, все-таки більше на той момент це була як розмова. Ну, я трошечки докручую, дофантазовую, і виходить, що ця розмова саме в тексті, якщо так послухати, вона між двома людьми, коли вони наче говорять, але не чують одне одного, наче до стелі. Але все ж таки оця внутрішня любов, вона є. Це спочатку було так по сенсах. А згодом я зрозуміла, що це взагалі-то може бути і розмова з самим собою. І згодом, от зараз, це для мене, напевно, більш така розмова з собою, тому що саме це наче і не філософія, і не хочеться, щоб було занадто складно. Тобто я не можу сказати, що я зовсім себе не чую, не прислухаюся. Я себе чую, але іноді ти такий: "Ні, ні, ні, це потім. Це не зараз". Наприклад, зачіска у мене нова — я про неї мріяла, якщо так згадати, навіть по фотографіях, ще зі школи. Але завжди був якийсь цей страх, можливо, якісь нав'язані думки, що в дівчинки має бути довге волосся, все красиво. Ну і був просто страх, бо я себе начебто не могла сприйняти з коротким, але завжди хотілось спробувати, бо це таке для мене якесь хуліганство трошки було. І хоча я колись була більше руда, з пірсингом, в принципі, я люблю експериментувати. Блондинкою була, брюнеткою, і зараз ця коротка зачіска дійсно додає мені драйву. І саме ця пісня мене надихнула. Тобто і "На вінілі" ми пробували якісь зачіски, навіть колись у мене були перуки, а тут я така. Ми думали, до речі, перуку спочатку, а потім: а чому б і ні? І зараз, особливо коли ми живемо у важкі часи, є оці думки: "Та що його відкладати? Я не знаю, що буде завтра. Я хочу сьогодні карешку. Все, пішла!". І коли ти це робиш, ти такий: "Так, і не страшно. Давай ще". Ну і музично також це так було: "А давай спробуємо?". Я не знаю, як це зайде моїм слухачам. Поки що ми тільки запрем'єрили трек. Сподіваюсь, що дуже сподобається, тому що в мене слухачі діляться на два табори — одні кажуть: "Та скільки можна одне й те саме? Дайте щось нове", а інші кажуть: "Та ні, давайте те саме, що було, давайте нам любов". І, як я завжди кажу, ми з Антоном намагаємось писати все ж таки серцем і душею, щоб не було кальки самої на себе. Оце копіювання — я так не люблю. І все ж таки я жива душа, я не станок, який одні джинси робить, умовно. Все ж таки хочеться більшої такої творчості. І зараз я відчуваю, що хочеться такого драйву, короткої зачіски. І далі подивимось, що там по музиці ще у нас буде.
Є вже і кліп до цієї пісні. Розкажи, яку емоцію чи ідею ти хотіла передати через відео?
Знімали ми з дуже крутим режисером Олександром Гірченком і оператором Данилом Хомичем. Ми зазвичай з ними зараз і знімаємо. І там ми придумали таку штуку, що ми показуємо внутрішній світ героїні. Тобто ми, люди, ніколи не знаємо, ми можемо сказати: "Мені боляче" чи "Мені страшно", але яка ця тривожність? От ми показали, що може бути, коли ти наче до стелі говориш і як тебе може кидати зі сторони в сторону. Пластикою такою, хореографією ми хотіли показати десь різкість, десь швидкість, десь плавність, що це якась така є сила, і ти ніби сам із собою щось переживаєш у собі. І це таке занурення у внутрішній світ. Придумали ми також з Антоном, коли спілкувалися з хлопцями, кажемо: от ми чуємо на цьому звуці, що мене ніби от має хитати, от якась сила. І Саша: "Добре". Потім він придумав сценарій, де я вже трошечки політала. Хореографію дуже класну придумав Остап Кобрин — хочу його відмітити, дуже талановитий хореограф. А з польотами, до речі, було трошки страшнувато. І ці страховки дуже-дуже незручні, максимально. Також я танцювала хореографію на склі, яке було декілька метрів над рівнем підлоги. І ти такий стоїш нормально, але коли рухаєшся, воно так починає ходити ходуном. І я думаю: Господи, хоч би не звалитися, ну давайте дознімемо. Я намагалась зберігати такий стан рок-н-ролу, але все ж таки через те, що в мене немає досвіду каскадерства, я собі заробила міжреберну невропатію. Зараз уже все добре, а був момент, коли думала, що я собі зламала ребра. Щоб ви розуміли, це такий біль. І я тепер знаю, що це завдяки цим зйомкам. Ну ти такий: давайте рок-н-рол, давайте. Коли чую історії про Оззі Осборна, наприклад, я думаю: Боже, та взагалі якось дуже лайтово все в них, треба ж якогось додати драйву. Знову ж таки, "Моє серце" — це драйв, і мені хочеться не боятися й додати ось цього легкого екстриму.
Куди, на твою думку, зараз рухається проєкт KLER? Це пошук нової форми, внутрішня трансформація чи все стало, як завжди?
Ну, я б сказала так: це не суперзміни, це розвиток. Просто от як воно має йти потихеньку-потихеньку. Ми як люди з Антоном трошечки якось змінюємося, розвиваємося, роки йдуть, і з цим, напевно, також якесь відчуття музики. Ну, воно, безумовно, одне від одного неможливе. Ось тому я думаю, що буде, напевно, залишатися стержень драйву, якогось позитиву, хоча, можливо, дам якоїсь лірики. Мені іноді хочеться якусь таку пісню, де я просто граю на фортепіано, більш спокійно. Але потім я знову згадую, що люблю танцювати, і мені хочеться таким чином більше заряджати людей. Скажу також, що в нас планується на весну фіт.
З ким?
Я трошечки ще триматиму інтригу. Хоча ті, хто уважно стежать за моєю творчістю і творчістю цього артиста (скажу, що це хлопчик), вони вже й чули навіть пісню, тому що ми презентували її нещодавно на сольному концерті цього співака. І там, в принципі, я думаю, що впізнаваність оця музична має залишитись, тому для мене зрозуміло: ага, я там співаю приблизно в такій подачі звуку. Наприклад, нам подобається все ж таки диско, поп, можливо буде суміш така інших стилей. І зараз, мені здається, що немає конкретного стилю. Тобто все одно це якось трошечки того, трошечки того. Не можна сказати, що це ідеальний фанк, але будемо туди рухатися, я думаю, також. І також я давно мріяла, і нарешті в мене буде дуже класна колаборація зі спортивним брендом. І скажу так теж загадково: якщо ви ходите по магазинах, можливо, десь щось побачите.
Скільки в тебе планів на 2026 рік!
Взагалі поки що непогано почали. Це ж рік Вогняного коня. І ці всі гороскопи, рух, драйв — ми намагаємося стежити за цим і дотримуватись інструкцій.
Ми говоримо про оці трансформації — вони природні. Але в дитинстві, наприклад, будь-які трансформації сприймаються легко. Навіть підрізати собі той чубчк, який усі в дитинстві різали.
Я навіть вії собі, щоб ви розуміли, різала, бо подивилася рекламу туші. Дитина, ну теж жертва реклами. Побачила, що там туш, яка робить довші вії, а мені перед цим мама підрізала кінчики волосся і каже, що це щоб класно росло, щоб довшим було. Я думаю: та навіщо ця туш, я собі відріжу. Я обрізаю одне око і думаю: Боже, що я роблю? Ну я ж не буду ходити: одне таке око, інше — таке. Знали б, що потім я отримала. Ну і я, і мама засмутилися. Тому я така була дитина.
Дорослі вже реагують на зміни трошки гірше. А в тебе взагалі як? Ти так само легко наважуєшся на якісь експерименти, авантюру чи трохи менше?
Дивлячись які. Звичайно, що може бути трошечки стрес, але коли в нас, наприклад, несеться, якісь експерименти наче легше сприймаються. А от коли, наприклад, я хворію вдома тижні два і виходжу в магазин — для мене це вже стрес, не те що щось зробити з собою. Тому, коли, знову ж таки, є оцей рух, я б сказала, п'ятдесят на п'ятдесят. Не можу сказати, що я супер якийсь тривожник, але десь посередині.
А взагалі, якщо оцінювати себе, ти авантюристка по життю?
Ну, хотілося б бути. Скажу так, що я в дитинстві була з тих дітей, що коли ми приходили в парк атракціонів, всі — найхардкоровіші з них були мої. Я навіть пам'ятаю: на морі тато погодився, щоб я пішла на такий атракціон "Рогатка" — коли тебе в небо запускають дуже далеко. І я: "Тату, я дуже хочу". Тато: "Ну, добре". А потім тато каже: "Я дивлюся, тебе вже запускають, і думаю: Боже, навіщо я її відпустив?". А пам'ятаю, мене запустили так нормально. І в момент, коли я лечу, думаю: "Боже, чого я так довго лечу, коли вже буде це натяжіння і назад? Час зупинився". Тому, в принципі, в дитинстві я прямо любила драйв: кудись вилізти, висоту, по гаражах лазити. На велосипеді катаюсь влітку, батьки: "Будь у дворі". "Добре", — і поїхала. А зараз я так, напевно, дорослішаю і розумію ризики.
Редакторка текстової версії — Олена Кірста.
