Колаж: Суспільне Культура
Отже, говорячи загалом про образ і постать Тараса Шевченка, нам не випадає ставити під сумнів чи якось оскаржувати, осмислювати його масштаб. Це поет номер один в Україні.
Так, але це ще й професійний художник.
Я вже тривалий час спостерігаю, особливо в такі дати, як-от День народження Тараса Шевченка, що ми багато говоримо про стереотипне бачення митця. Мовляв, насправді він не був таким – у кожусі, набурмосений і так далі; що це був денді, що це була дуже сучасна людина, радше європейського стилю тощо. За вашими спостереженнями, ви фіксуєте цей процес зміни загальновживаного образу? Ви бачите його? Чи він все ще залишається?
Складно сказати, бо в мене ніколи такого образу не було. Мені пощастило з моїми вчительками. І взагалі знайомство з Шевченком спочатку було самостійним. Можу розповісти таку кумедну історію. Якось я вже дістала бібліотекарку запитанням, які ще книжки можна почитати, і вона дала мені "Кобзар". Я почитала і попросила продовження. Бо думала, що всі ті гарні видання, які стояли в неї на полицях, це наступні частини, а не просто інші перевидання. Так, зміна цього образу спостерігається, і ми над цим працюємо в музеї також. Адже він був живою людиною, і хочеться показати його як сучасника.
А чому це важливо? Зрештою, я думаю, що цей канон і певне перетворення на таку собі ікону – це теж невід’ємна частина величі такої особистості?
Так, але ікони й пам’ятники – далекі, десь там високо, на стінах чи на постаментах, і їх не досліджують.
Тож чим для нас важливий цей процес десакралізації? Щоб що?
Щоб пізнати його, зрозуміти, ким він був насправді. Тому що просто констатувати: так, це був геніальний поет — і не мати за цим жодного сенсу, це все одно що назвав, підписав наліпку, поставив на поличку і більше не чіпаєш.
Перш ніж, можливо, заглиблюватися в розвінчання міфів та стереотипів про Тараса Шевченка, я хочу поговорити на одну дуже чутливу тему. Ви вже частково її зачепили, коли говорили про Тараса Шевченка як художника. Мені здається, що навіть, можливо, не в професійному колі, а радше в такій вузькій бульбашці людей, які давно сприймають Тараса Шевченка не просто як постамент, існують дві категорії, або два табори. Є ті, хто сприймає його передусім як поета – провісника, пророка, борця, і так далі, цей ряд можна продовжувати довго. А є ті, хто каже, що це насамперед художник, що його вага як митця передусім у його художній творчості. Що ви думаєте про це?
Я б не розділяла. Насправді в нього ці речі відбувалися досить синхронно. Згадаймо період, коли він створює "Живописну Україну". Це серія офортів, її можна побачити в нашому музеї, а у Львові, до речі, до 20 червня її можна буде побачити в оригіналі, і не тільки "Живописну Україну". То приблизно в цей самий період він готує наступне поетичне видання і пише передмову. Щоправда, цього видання не відбулося через арешт. І в тій передмові, а також у листах із приводу "Живописної України", він фактично ставить ті самі завдання: просто там – перед поетами і прозаїками, а щодо художньої творчості – перед художниками. Він навіть дивується, чому за українські теми не беруться інші художники, вихідці з України, які також навчаються в Академії мистецтв. Тобто в нього ці процеси відбувалися синхронно. І я б сказала, що обдарування і художника, і поета, навпаки, допомагало йому, як поету, бачити світ і вивчати його. Думаю, що це насправді відчувається.
Зрештою, ми говоримо про талант, про генія. А таких людей справді нечасто зустрінеш — вони народжуються не часто. Якщо говорити загалом про той масив знань, які ми маємо про Тараса Шевченка, то це викуп із кріпацтва, потім заслання, доля людини, яка творить, пише і зрештою передчасно помирає. Мені здається, що це той короткий виклад, який знає плюс-мінус кожна людина, яку ми могли б зараз зустріти на вулиці й запитати. Що б вам хотілося, щоб до цього масиву знань також додала широка аудиторія?
Мені б хотілося, щоб люди все-таки знали, що він мав фахову освіту, де навчався, і що малювання було дуже важливим у його житті. Зрештою, саме це захоплення малюванням і привело його до першої поворотної точки в житті: коли він іде просити дозволу навчатися, потрапляє до панських покоїв, потім їде до міста і, зрештою, отримує можливість фахово навчатися.
Він велику частину свого життя перебуває в Петербурзі. Зараз навіть не зовсім зрозуміло, як про це говорити, як це артикулювати. Але, знову ж таки, це доволі тривалий період, і там були доволі цікаві люди. Як ми маємо сьогодні це осмислювати й подавати?
Не просто цікаві люди. Там фактично була така українська культурна "мафія" на той період, коли він приїжджає. Середовище, в яке він потрапляє, це спочатку українці. Той самий студент Академії мистецтв Сошенко, який із ним знайомиться. Щоправда, трохи не так, як це описано в повісті "Художник". Треба розуміти, що Шевченко туди просто позичив частину своєї біографії, але насправді це знайомство відбулося трохи інакше. Потім – Євген Гребінка, уже відомий на той час поет, який залучає його до літературної роботи. І, зрештою, формується коло тих людей, які сприяють його викупу. Я думаю, що про це варто говорити як про факт. Оскільки так сталося, що за кілька десятків років до його народження кордон Російської імперії перемістився на ці землі, і Моринці опинилися там, де опинилися. Тож він жив у Російській імперії. Ми цього факту не скасуємо. І на теренах Російської імперії Академія мистецтв у Петербурзі була найвищим навчальним закладом, де він міг здобути освіту. Саме там він і навчався як професійний художник.
Чи доречно говорити, що на той момент – у період юності та формування Шевченка, під час його перебування в Петербурзі – існувала така собі мода на малоросійське? Навмисне звертаюся до цього слова. Чи ми не фіксуємо таких фактів?
Мода була, так. Можна згадати Гоголя, його творчість. Але це також період романтизму, коли з’являється цікавість до свого. І Шевченко теж – яскравий представник романтизму.
Інна Мочарник. Фото: antikvar.ua
Як ви гадаєте, те середовище, у якому тоді перебуває Шевченко, його оточення що саме дає його творчості? Умовно кажучи, чи це взагалі робить її можливою, чи, можливо, додає їй якогось різноманіття?
Цікаво, що, перебуваючи далеко, на чужині, від своєї рідної домівки, він звертається не тільки до теми українства, але й пише українською мовою. Навіть тоді, коли йому закидають із приводу цієї самої мови: мовляв, чому не російською? Такий перспективний, талановитий – міг би писати, будувати поетичну кар’єру. Але він усе одно від неї не відмовляється. І мені це цікаво ще й тому, що, хоча він і перебуває в україномовному середовищі, треба розуміти: ті українці, які там були, у силу своєї роботи – чиновники і навіть ті, хто працював в Академії мистецтв, говорили російською. Навряд чи вони в побуті спілкувалися українською. І цікаво, що він зберігає мову в такому середовищі.
Наскільки в цьому середовищі можливі якісь справді революційні настрої? Наскільки вони існують паралельно? Адже ти тут живеш і працюєш, можеш бути посадовцем, розумієш, що це твоє поле, твоя нива для розвитку: професійного навчання, публікацій, просто твоє середовище, в якому ти щодня живеш. І водночас є оцей, умовно кажучи, черв’ячок.
Оце мені теж дуже цікаво. Період "Кобзаря" – це ще романтизм. Це більше розмова про минуле. От ми живемо через 35 років після відновлення Незалежності, а він жив через тридцять із лишком років після того, як цю незалежність повністю під себе підпорядкувала російська імперія, відібрала політичну суб’єктність української козацької держави. Це ще не був бунт – бунт буде пізніше, після приїзду в Україну. Це радше романтичні спогади про минуле, про ту козацьку славу, про те, що колись було.
А коли взагалі Тарас Шевченко стає популярним? Слава про нього починає ширитися ще за життя, правильно я розумію?
Так, фактично від "Кобзаря", від того першого видання, про яке кажуть, що могло бути тисяча примірників. На підставі офортної дошки, яка дала ілюстрацію до книги, вважають, що наклад міг становити саме тисячу примірників, і вони розійшлися дуже швидко. Є навіть факти, що "Кобзар" переписували ті, кому бракувало друкованих примірників. Він приїхав в Україну через три роки після видання "Кобзаря" і зрозумів, що тут уже відомий і популярний.
А хто була ця цільова аудиторія? Адже, по-перше, на той момент це величезна кількість друку. Це справді багато, зважаючи на те, що величезна кількість людей тоді не вміла читати.
Українці, які розуміли ці контексти, це більше селяни. Але основними читачами була інтелігенція: ті ж українські письменники, його сучасники, які поширювали тексти між собою, українські аристократи, які вміли читати. Вони, власне, і розкуповують цей наклад. Пізніше – уже в поколінні після Шевченка – з’являться ті походи й читання для селян. Зокрема, в Агатангела Кримського можна зустріти спогади про те, як він читав, і як селяни реагували на "Катерину". Це був для них один із найпопулярніших сюжетів.
Ми можемо промаркувати плин і тривалість життя Тараса Шевченка і якось поділити їх на певні періоди, визначити їх і показати це, зокрема, в його творчості?
Традиційно літературознавці виокремлюють чотири періоди. Перший – період "Кобзаря", першого видання, яке містило всього вісім творів. Усі вони мали посвяти. "Катерина" була присвячена Жуковському, який був безпосередньо причетний до викупу Шевченка з кріпацтва. Потім – період "трьох літ". Це твори, написані під час подорожей в Україну з 1843 по 1847 рік, до арешту. Далі – період заслання. До речі, найбільша частина поетичного корпусу написана саме на засланні – понад 120 творів. Це більше половини всього написаного. І останній період – уже після повернення Шевченка до Петербурга. У творчості художника так само можна провести подібний поділ.
Говорячи про останні періоди його життя, про останні роки, над чим він найбільше працює? Думаю, що ось цей стереотип про Тараса Шевченка-пияка, цей образ, останнім часом почали доволі активно артикулювати, що мені не дуже до вподоби. Пояснімо і цей момент, і взагалі – як виглядає його творчість наприкінці життя?
Цей образ періодично витягають, починаючи від тієї книги Бузини. В останній період своєї творчості як художник він працював над офортом. Тут я мушу трохи повернутися до періоду заслання. Після того як кирило-мефодіївці були заарештовані, був заарештований і Шевченко. Хоча його причетності не було доведено, він отримав найсуворіший вирок. Цей вирок не мав визначеного терміну. Його заслали в солдати з правом вислуги, тобто з можливістю піднятися кар’єрною драбиною, але наскільки це було реально – питання відкрите. І більше того – була сувора заборона писати й малювати. Мовляв, раз ти створив карикатуру на царя – ось тобі покарання. Тож усі малюнки, створені під час заслання, коли він перебував у двох експедиціях з дослідження Аралу і в горах Каратау, він робив неофіційно. Хоча були спроби випросити дозвіл, скасувати цю заборону. У таких умовах він не міг розвиватися як живописець, який працює з олійними фарбами. Та й самі фарби він не міг там легально мати. Тому він починає працювати зі світлотінню. Він був прихильником Рембрандта, і це був для нього своєрідний зразок у цьому плані. І вже в сепіях можна побачити ту підготовчу роботу до офорту. Пізніше він серйозно займеться офортом, коли повернеться із заслання. І вже під час заслання він казав, що офортист – це людина, яка може показати мистецтво не лише в галереї, тобто не тільки те, що доступне багатим, які можуть дозволити собі туди ходити, а й тиражувати його, поширювати буквально до людського дому. Це, за його словами, благословенна місія.
Тут варто пояснити, що таке офорт, і уточнити специфіку цієї роботи. Мені здається, це якраз спростовує тезу про пияцтво. Адже так працювати неможливо, якщо в тебе трясуться руки чи ти перебуваєш у якомусь надто зміненому стані свідомості.
Це дуже тривалий процес. Спочатку зображення створюється на металевій пластині – з використанням різних різців і голок, щоб відтворити навіть найдрібніші деталі. До речі, що цікаво: якщо розглядати шевченкові офорти під збільшувальним склом, наближати їх, вони не втрачають своєї чіткості. Там усе дуже точно виконано. І, повертаючись до "Живописної України", навіть підписи під зображеннями він робив сам, не звертаючись до шрифтовиків. Саму пластину спочатку довго готують. Потім працюють із азотною кислотою, щоб протравити окремі елементи зображення. Це, до речі, теж впливає на здоров’я. Працював він там само, де й жив, у тій кімнаті-майстерні, яку йому Академія виділила у 1858 році. Тож він постійно дихав цими випарами. А сама робота з різцями – це коли ти найменші штрихи не просто малюєш, як олівцем, а буквально прорізаєш у металі. Це потребує зусиль, вимагає чіткості й дуже твердої руки.
Після того як помирає Тарас Шевченко, які процеси відбуваються в цьому культурному середовищі? Початок чого саме він задає – для яких наступних поколінь і стилів? Адже романтизм, як відомо, передує модернізму.
Так. На момент, коли Шевченко помирає, а між цими двома днями проміжок, власне, майже відсутній, бо він помре о 5:30 ранку наступного дня після свого дня народження, на сам день народження йому вже надходили телеграми з України, від молодшого покоління. Серед тих, хто надсилав телеграми, був, зокрема, Олександр Кониський, який згодом стане першим біографом Шевченка. Саме він створить першу ґрунтовну біографію поета, якою дотепер послуговуються, зокрема, і співробітники музею. Спочатку його поховали в Петербурзі, на території Російської імперії, але друзі взялися за організацію перевезення тіла в Україну. У Києві під час перепоховання, під час переходу через Ланцюговий міст, студенти Університету Святого Володимира, який нині носить ім’я Шевченка, розпрягли коней і понесли труну на руках. Вони зупинялися дорогою, щоб виголошувати промови. Серед цих студентів були Микола Лисенко і Михайло Драгоманов. Тобто це вже покоління дітей, на яких безпосередньо вплинув Шевченко, на яких поширювалася його ідея. Хоча згодом деякі з них і заперечували цей вплив.
А чому заперечували?
Бо це був закид, радше, не так до самого Шевченка, як до тих, хто його трактував. Мовляв, у цьому забагато народного, а потрібно щось сучасніше.
