Фото: facebook/ТЕЛЬНЮК: Сестри
"За останні п'ять років у нас відбулася творча еволюція"
Які творчі проєкти за цей період (2020–2025) для вас найважливіші, чим ви пишаєтеся?
Леся Тельнюк: За останні п'ять років у нас відбулася творча еволюція. Вона привела нас до надзвичайно цікавих проєктів, пов'язаних із високими моральними речами, християнством. Один із таких — "Agnus Dei", написаний і записаний п'ять років тому. Другий — "Різдвяні пісні" на вірші Галі. Це міська різдвяна культура. І третій великий проєкт — "Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!". Він створений на основі книжки Блаженнішого Святослава, його звернень до християн з усього світу, і був показаний нещодавно.
Олег Репецький: Додам, що ми мали понад 85 виступів. Здебільшого це власні сольні програми Лесі й Галі. Також багато разів звучала наша улюблена програма "Наш Шевченко". Вона створена давно, але живе дуже активно, як і Шевченко живе з усіма нами. Крім того, була окрема програма "Шістдесятники: покоління відважних", а також участь у проєкті Ростислава Держипільського, присвяченому боротьбі України, який покажуть у багатьох театрах. Відбувся тур із Президентським оркестром: ми проїхали понад 20 районних центрів. Люди там ніколи не бачили симфонічних оркестрів такого рівня, адже це дороге задоволення. Але під час війни керівництво оркестру та Міністерство оборони ініціювали цей тур, щоб підтримати людей. Це була Тернопільська, Хмельницька й інші області. Відбулися надзвичайно цікаві зустрічі з публікою.
Про номінацію "Концертно-виконавське мистецтво"
Чому ви подавалися на Шевченківську премію в новій номінації — "Концертно-виконавське мистецтво"? Раніше було тільки "Музичне мистецтво", а тепер музичний напрям матиме дві нагороди. Це, на вашу думку, правильне рішення Шевченківського комітету?
Олег Репецький: На мою думку, абсолютно правильне. Адже як можна порівнювати результат роботи композитора (створення музики) та виконавське мистецтво?
Але ж у вас якраз результат роботи композиторки та поетки, тобто ви могли і в "авторській" категорії номінуватися.
Олег Репецький: Так. Проконсультувавшись із видавництвом "Комора", яке нас номінувало, ми вирішили, що краще йти саме в цю номінацію. Не тому, що там легше виграти: про виграш узагалі не йдеться. Не люблю змагань у мистецтві, адже це індивідуально і суб'єктивно. Ми хотіли показати не лише програми, створені за останні п'ять років, а звернути увагу й на такі проєкти, як "Наш Шевченко". За умовами він не міг подаватися в номінацію за авторство, оскільки був створений у 2014 році, але ми його активно виконували з різними оркестрами в усій Україні. Тож вирішили, що ця номінація нам підходить більше. Хоча практично всі наші виступи — це авторські пісні Лесі та Галі.
"Треба було пояснити, чому українці стоять, чому вони борються"
Я з 2014 року пам'ятаю проєкт "Наш Шевченко" і знаю, що ви створювали його під враженням від подій, які переживала Україна у 2013–2014 роках. Ваше ставлення до Шевченка як до автора текстів, на які ви пишете музику, еволюціонує? Ви до нього ще зверталися пізніше?
Леся Тельнюк: Так, ми зверталися до його творчості. В інший наш проєкт — "Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!" — увійшла композиція з рядками Тараса Шевченка: "І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі".
Олег Репецький: У цьому проєкті були поєднані тексти звернень Блаженнішого Святослава до українського народу і до всієї світової спільноти. Коли у видавництві "Комора" вийшла його книжка, ми побачили тексти, які пояснюють і передають відчуття того, що переживають українці та загалом християни у момент незвичайних викликів, з якими Європа не стикалася останні 80 років.
Ніхто не сподівався, що раптом станеться таке, і треба було пояснити стан людей — як усе це відбувалося й чому. Чому українці стоять? Чому вони борються? Що потрібно робити, як діяти? І як реагувати на це не лише українцям, а й усьому світові? Із 365 щоденних звернень ми вибрали 10–14 найемоційніших текстів. Як ми згодом переконалися, вони цікаві не тільки українцям, а й мешканцям інших країн, які хочуть зрозуміти, що в нас діється, що відчувають люди в час таких випробувань. Щоб підсилити ці слова, ми вирішили, що після кожного звернення звучатимуть композиції сестер Тельнюк, які б розкривали тему окремого тексту. Так і народився цей проєкт. Він починається зі спеціально написаного "Отче наш", а закінчується композицією "Встань, Господи" — тими самими оптимістичними словами Шевченка, про які говорила Леся. Туди ввійшли три композиції на вірші Кобзаря, а також на слова Богдана-Ігоря Антонича, Василя Стуса і два тексти Галі.
Це дуже цікава програма, яку ми вже показали кілька разів у різних форматах. У Києві спочатку була невелика прем'єра в Патріаршому соборі, а 17 березня торік — у театрі Івана Франка. Саме так, як ми й хотіли: із симфонічним оркестром та хором. Усе було відзнято, тож охочі можуть знайти відео в YouTube і подивитися програму повністю — там тексти читав Євген Нищук. Коли ми показували цю програму у Сполучених Штатах, тексти читав наш знаний актор Григорій Гладій, який давно живе в Монреалі. Він чудово володіє французькою, англійською, українською мовами. Місяць тому в Парижі була презентація книжки, і для французької публіки Григорій спеціально прилетів із Монреаля. Виступ відбувався у Колегії бернардинів біля Сорбонни — це старовинне сакральне приміщення. Усе пройшло з надзвичайним успіхом, як і планувалося. Після виступу відвідувачі казали, що вони справді все відчувають.
Нам проєкт дуже подобається, він вдався, найближчим часом збираємося показувати його далі. Маємо плани й на інші країни, бо книжка виходить також німецькою та італійською мовами. Проєкт живе, і ми живемо разом із ним. Ми грали його і в камерному форматі: у Львівській політехніці, у Волинському національному університеті в Луцьку, а також у духовній семінарії, що було цікаво для семінаристів. Для нас це теж надзвичайно цінний досвід.
Про проєкт "Різдвяні пісні"
Лесю, ви сказали про еволюцію творчості. За роки плідної творчої діяльності ви зберігаєте впізнаваний авторський почерк і постійно шукаєте щось нове. Розкажіть, як з'являється новий проєкт? Хто народжує ідеї? Я зрозуміла, що ідея проєкту "Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!" належить пану Олегові, якого надихнула книжка Блаженнішого Святослава. Але ж це не завжди книжка, іноді це якісь непомітні речі. Як це відбувається?
Леся Тельнюк: Щоразу по-різному. От, наприклад, проєкт "Різдвяні пісні" на вірші Галі створювався доволі цікаво. Іноді бувало так: Галя приносить написаний вірш, і в мене в той же день дивовижним чином народжується пісня. Ми сідаємо й одразу робимо красиву дуетну композицію.
Уже була ідея, що ви робите саме різдвяний проєкт?
Галина Тельнюк: Так, це теж була ідея Олега Репецького. Усі виконавці перед Різдвом починають метушитися і заповнювати собою ефір. А чим? Кожен починає переспівувати відомі колядки. Вони чудесні. Надбання нашого народу фантастичне. Але ці колядки — сільська народна традиція. Складалося враження, наче місто нічого такого не створювало. І ми з Лесею, народжені в Києві, завжди відчували нестачу цього. Авторських колядок загалом багато, особливо в Європі — протестантська традиція народила цілу історію міського співу. Й от Олег запропонував: "А чому б вам не згадати, як ви зростали в Києві й ніколи не бачили цих справжніх традицій наживо, лише в кіно або на картинках? Як би це зробити? Різдво ж усе одно приходить до тебе".
Але ж Різдво святкували в родині?
Галина Тельнюк: Так, але таємно. Потім ми вчилися цього, вивчали історію. Вирішили передати, як відчуваємо Різдво ми, вже маючи досвід власних дітей — чого б хотілося їм. Тому пісні вийшли дещо наївні, відкриті, але водночас продумані. Ми шукали простоти, яка завжди є в народній музиці й текстах. Там немає особливих метафор, вивертів, чогось дуже складного. Є основний принцип: як описати чудо народження Христа? Його ж описали пастухи. Це побачили вони, а не ті, хто сиділи у високих палацах, обкладені золотом і "мерседесами". Напевно, ті вже потім із жахом усвідомили, що Христос народився.
Ми передавали це так, як уявляли собі, тому все народилося й записалося легко. А потім, коли вже озвучили проєкт, за нього взявся режисер Сергій Проскурня. Він був такий запальний, усе зрозумів одразу. Ми зняли цей проєкт у Київській опері. З нами працював хор Анжели Масленнікової. Ми зробили невеликі фільми, моя донька там малювала картини — задіяні були всі. Так захопилися цим проєктом, наче ніколи в Києві такого Різдва не було.
Олег Репецький: Було бажання відступити від звичного етнографізму: хатки, селяни ходять із зіркою. А як же Різдво проходило в місті? Зрозуміло, що в Центральній Україні свого часу міста були зросійщені, українське заборонялося. Тож ми вирішили: напишімо, як ми це відчуваємо, як це в місті було. І Сергій, коли взявся знімати проєкт, придумував цікаві рішення. Варто подивитися. На жаль, це була його остання робота. Після цього він несподівано від нас пішов. Його не вистачає: це була настільки енергійна людина, скрізь устигав і багато робив у різних напрямах.
"Людей вражає відкритість — потік сили і правди, який ми даємо"
Повертаючись до слова, яке сьогодні в ефірі стало знаковим — "еволюція". За останні чотири роки всі ми еволюціонували. Українці дуже змінилися не з власної волі, ми вже зовсім інші. Ви багато гастролюєте, виступаєте і в Україні, і за кордоном. Відчуваєте, що публіка стала інакшою? Чи ваша цільова аудиторія не змінилася?
Леся Тельнюк: Якщо говорити про останні концерти для іноземної публіки, то людей вражає відкритість — потік сили і правди, який ми даємо. Бачили неодноразово: це потрібно людям, для них це щось абсолютно нове. Незважаючи на вікову категорію, це сприймається, як нам кажуть, "до тремоло в животі", на рівні глибоких фізичних відчуттів.
Якщо заговорили про закордонних слухачів: вони ж тексти не дуже розуміють. Як це відбувається? Ви даєте переклади?
Галина Тельнюк: Є практика, коли на екрані йде короткий зміст. Концерт може вестися англійською чи французькою мовами. Але тут ідеться про загальне потрапляння. Україну зараз почули, до неї дослухаються і сприймають інакше, ніж до 2022 року.
А щодо нашої публіки, то змінилися всі — стали уважнішими до слова, до того, що звучить. Для них це вже не просто пісня, а ціле дійство, музично-літературний процес. Це не просто пісні на вірші, а цілі життя — і Шевченка, і Стуса, і Кароля Войтили. Наша цільова аудиторія була готова це сприймати, вона не змінилася у своїй суті.
"Вони хочуть, щоб ми заморозилися, а ми маємо жити далі"
Українці потребують тепла і світла — насамперед, звісно, у фізичному розумінні, але так само важливо підтримувати вогник надії в душах. Мені здається, ваші пісні його дарують. Як ви переживаєте складний період? Це не заважає вам репетирувати, концертувати? Буває, що концерти скасовуються через несприятливі умови. Як у вас?
Галина Тельнюк: Усе добре. Інакше зараз говорити не можна. Комусь треба пожалітися, а хтось тримається. Але як жалітися, коли слова для жалощів уже закінчилися? Ти залишаєшся на самоті з собою і мусиш самостійно розв'язувати проблеми, думати, як зігрітися. Найстрашніше — це переживати фізичний холод, адже до нього об'єктивно мало хто був готовий. Спеціальної підготовки до цього немає в жодної людини. Але, сидячи в теплій студії, я кажу: у нас усе добре.
Олег Репецький: Я вважаю, що не можна зупинятися. Вони хочуть, щоб ми зупинилися, захололи й заморозилися. А ми маємо жити далі, планувати нашу творчість і нові роботи. Я вже казав, що 23 лютого був показ програми "Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!" у Львівській опері. А 9 березня, на день народження Шевченка, — наш проєкт "І на оновленій землі..." з Національним президентським симфонічним оркестром і хором "Хрещатик" у колишньому Жовтневому палаці в Києві.
"Важливо змити бруд і цемент, яким заклали постать Шевченка"
За 11 років проєкту "Наш Шевченко" скільки музичних колективів долучалося до виконання?
Леся Тельнюк: Дуже багато. Ми зіграли цю програму майже з усіма колективами філармоній або театрів України всіх областей. Також цей проєкт ми грали в Литві з оркестром Збройних сил Литви, у Канаді — з канадським симфонічним оркестром, у Франції — із французьким струнним квартетом.
Олег Репецький: Це понад 30 різних оркестрів. Практично всі в Україні, крім хіба що трьох, з якими ми ще не грали цю програму. Географічно — від Торонто до Краматорська й Сіверськодонецька. Тоді там був симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії. Ми на Донбасі цю програму показували.
Ви щоразу співпрацюєте з новими музикантами, наскільки це складно?
Галина Тельнюк: Насправді складно. Але слово Шевченка дивовижне і не залишає байдужими навіть найбільш цинічних виконавців.
Олег Репецький: Я б сказав, що не тільки слово Шевченка, а й ваше виконання та музика.
Галина Тельнюк: Власне, коли вже відбувається концерт з оркестром, коли музиканти занурюються в процес, у сюжет пісень, у слово, спрацьовує та річ, яка іноді не діє, коли просто читаєш вірш на папері. Ти наче перегортаєш сторінки: можеш залучитися, а можеш і ні. А звук, музика, мелодика змушують людину зняти пласти душі, які вона, можливо, майстерно намагається приховати, вдаючи, що їх немає. Це біль, правда прив'язаності до цієї землі, величезна любов і відповідальність, яких ти не можеш позбутися, хоч би як від них ховався. І слово Шевченка вміє відкрити це, зняти верхній шар байдужості, особливо коли воно звучить.
Щоразу на репетиціях і концертах ти не можеш формально заспівати Шевченка чи просто вийти й відпрацювати програму. Це завжди велика подія, сповідь перед країною, в якій живеш, перед глядачем у залі, перед самою собою. Це величезне, блаженне випробування. Ми не говоримо тільки про біль і драматизм, а й про неймовірне світло, що є в кожному з нас. Ми відкриваємо красу в собі. Іноді хочемо побачити її в дзеркалі, думаємо, що щось не так, а виявляється — треба просто відкрити цю захаращену побутом і життєвими проблемами таємничу скриньку краси, яка є в кожній людині.
Проєкт "Наш Шевченко" дає таку можливість — і музикантам, і глядачам. Кожен хоче долучитися до Шевченка і напитися з цієї криниці. Проте вона відкривається не кожному. У цьому проєкті, оскільки він уже пройшов випробування роками, ключик віднаходиться щоразу на репетиції. Можливо, не на першій, можливо, не одразу з кожним новим оркестром, — але криниця обов'язково відкривається і дає сповна насолодитися словом і музикою.
Олег Репецький: Така дорога в оркестрантів від скептицизму до захоплення і зрештою вдячності протягом трьох-чотирьох днів репетицій уже доволі типова.
Бо можна почати з відчуттям, що ми знову готуємося до річниці, а потім зануритися у проєкт.
Галина Тельнюк: Це накладення "совкового" досвіду, коли Шевченко був таким "програмним" поетом.
Робили все для того, щоб ми його не любили.
Галина Тельнюк: Звісно, все для цього робилося. Тому так важливо змити бруд і цемент, яким заклали постать Шевченка, зробивши її типовою та "впізнаваною". Кожному здається, що він знає про Шевченка все, а виявляється — нічого: ні про себе, ні про Кобзаря, ні про країну. Коли ж починаються ці відкриття, вони приходять через сльози, радість, любов. Це відкриття самого себе. І, ясна річ, слова Шевченка тоді розумієш по-іншому. Він не дорікає тобі. Він закликає бути відповідальним за своє життя, за свою країну, за своїх дітей. Чому він завжди звертався до українців, до своїх братів, як до дітей? Якщо читати його уважно, є багато такого...
Дидактичного трошки.
Галина Тельнюк: Але воно в нього м'яке, з любов'ю, майже материнське. Він ще довго буде нами відкриватися.
Авторка текстової версії розмови — Катерина Бечко
