Фотоколаж: facebook/Книжковий Арсенал
На "Книжковий Арсенал" повертається "Програма письменника" в новому складі. До речі, востаннє таку програму було представлено п’ять років тому – у 2021 році. І нарешті вона знову відбудеться в межах XIV Міжнародного фестивалю "Книжковий Арсенал", який, нагадаю, пройде з 28 по 31 травня в "Мистецькому Арсеналі". Фокус-тема цьогорічного фестивалю – "Нести свою свободу". Нагадаю, її куратор – Максим Буткевич. Суспільне мовлення традиційно є генеральним інформаційним партнером "Книжкового Арсеналу". Якою буде цьогорічна "Програма письменника": про що вона буде , який її основний фокус, і чого очікувати від, вас, куратора? Розкажіть, як ви її відчуваєте? Як і чому вдалося її повернути? Якщо порівнювати з 2021 роком, як ви для себе трансформуєте цю ідею, і чи зміниться щось принципово?
Я, власне кажучи, не можу розповісти про те, як ця програма виглядала у 2021 році, оскільки її суть полягає в тому, що запрошений письменник має можливість на власний розсуд організувати кілька подій, запросити інших авторів і порушити важливі теми. Тобто в цьому полягає свобода вибору: людину запрошують, і вона пропонує з іншими те, що важливе для неї, бо вважає, що це може бути цікавим і для ширшої аудиторії. Відповідно, письменник-куратор цієї нішевої, невеликої, нецентральної програми щоразу змінюється – і разом із ним змінюється й ця спеціальна тема. Моєю цього року стала тема, яка називається "Ми не на острові". Готуючись до цього інтерв’ю, я згадував, як мене запросили до співпраці. Це було в жовтні: пані Юлія Козловець запропонувала мені придумати власну тему, обрати письменників, яких я хотів би запросити й публічно з ними поговорити.
Фактично це можливість завдяки потужності, організаційної й інституційної спроможності "Арсеналу" втілити свою маленьку мрію – говорити про те, що для тебе важливо, і запрошувати до цієї розмови тих людей, голосів яких тобі бракує в українському публічному просторі. Це було у жовтні, і я міркував, що могло би бути цікавим. Але, зважаючи на те, що ми живемо в складний і турбулентний час, мені здалося важливим говорити не лише про те, що є мистецьки чи культурно інтригуючим, а й про те, що може бути корисним для нашої країни та для боротьби, яку ми ведемо на різних фронтах, зокрема й на інформаційному.
І таким чином мені спала на думку ідея поговорити про літературу, про культуру наших сусідів – тих країн, які завжди будуть поруч із нами, але про які ми знаємо доволі мало. Адже і в своїх культурних, і, чесно кажучи, навіть туристичних пошуках ми зазвичай орієнтуємося на дещо віддаленіші країни: вони здаються нам екзотичнішими, розвиненішими, цікавішими. І, умовно кажучи, коли йдеться про європейську літературу, ми радше візьмемо до рук французького письменника, бо віримо, що там є велика література, і є чого повчитися. Можемо читати італійців, британців; безумовно, дуже потужним є німецькомовний світ – і ми звертаємо увагу на те, що там відбувається. Натомість ми майже нічого не знаємо про те, що відбувається, скажімо, в Румунії.
Навіть українські письменники, не кажучи вже про ширше коло людей, зацікавлених культурою, навряд чи назвуть п’ятьох сучасних угорських письменників. Так, звісно, одразу згадується Нобелівський лауреат минулого року Ласло Краснагоркаї, але загалом назвати кількох сучасних угорських поетів – наших однолітків, наших коле, я думаю, українські письменники не зможуть. Трохи кращою є ситуація з Польщею, але вона краща передусім тому, що Польща системно, впродовж багатьох років, організаційно й фінансово інвестує в те, щоб ми її знали. Вона просуває свою культуру, організовує різноманітні програми, зокрема навчальні, обміни, де можна вивчити польську мову, отримати резиденцію або творчу стипендію, і таким чином – розширити коло знайомств. Тобто Польщу ми знаємо завдяки самій Польщі. А от, наприклад, про Словаччину, країну, з якою ми межуємо, сусідимо, яка ще півтора року тому дуже активно допомагала Україні, ми знаємо значно менше. А Словаччина, попри свій невеликий валовий внутрішній продукт, надала Україні чимало зброї. Це була країна, яка передала нам свої винищувачі МіГи – ще за попереднього уряду, до Фіцо. Але якщо говорити про Словаччину навіть у культурних колах, не кажучи вже про умовно середньостатистичних перехожих, наші знання про неї не більші, ніж, скажімо, знання про Словаччину в Ірландії.
І мені, по-перше, це видається несправедливим. Бо не знати своїх сусідів – це, відверто кажучи, ознака і лінощів, і певного недогляду. Цей брак зацікавлення є симптоматичним. Але також, крізь цю призму, замислюючись про румунську культуру, про культуру Угорщини, ми можемо краще зрозуміти, чому у світі так мало знають про Україну. Чому саме серед тих країн, які є нашими сусідами, які добре знають, що таке Росія, які пройшли через звірства й злочини комунізму, були окуповані Радянським Союзом, – саме серед них виникають найбільші перепони на нашому шляху до Європейського Союзу. Саме вони блокують і виділення фінансової підтримки для України, і політичні процеси. Якщо замислитися, ця ситуація є дзеркальною. Ми мало знаємо про цих сусідів, вони нам нецікаві, бо, умовно кажучи, вони такі ж, як і ми. Це Центральна і Східна Європа – країни, побиті комунізмом, травмовані дев’яностими роками, економічними реформами, проблемами, корупцією. Країни, які здаються нам нецікавими.
Натомість нам хочеться чогось більш довершеного, і ми схильні вірити, що справді цікава культура існує лише у "великих" народів і "великих" країн – як-от Франція чи вже згадана Італія. Ми нехтуємо Словаччиною, але за тим самим механізмом інші країни нехтують нами. І якщо ми це усвідомимо, стане зрозуміло: культурна дипломатія, промоція України як культури, як окремішньої нації з багатою, багатовіковою традицією – це дорога з двостороннім рухом. Для того щоб ми могли на повен голос розповідати про себе, відстоювати свою позицію, пояснювати сусіднім країнам, їхнім народам, їхнім виборцям і, відповідно, їхній владі, чому Україну потрібно підтримувати, чому вона веде боротьбу за спільні цінності, – нам самим потрібно зрозуміти, ким є ці люди. Нам потрібно знати, які травми для них є визначальними, які історичні події та контексти їх сформували. І цього неможливо досягти без культури.
Саме тому я і запропонував програму під назвою "Ми не на острові" – щоб ми могли озирнутися й побачити, хто навколо нас. Так, поруч із нами є, на жаль, Росія, є Білорусь. Але, відвертаючись від цього східного напрямку, ми маємо пам’ятати і про наш західний кордон. Історія України показує: щоб бути ефективними й не зазнати поразки, ми не можемо воювати проти всіх або перебувати в конфлікті з усіма. Нам потрібно не лише будувати стіни й зводити мури, а й будувати мости. І ці мости природньо мають бути спрямовані на захід – до наших, наразі більш успішних, сусідів, які вже є членами Європейського Союзу і НАТО. Таким чином культурна програма переплітається з умовно громадянською і навіть політичною для того, щоб оприявнити світ, який є навколо нас.
Чи є ризик, що культурний діалог із сусідами може виглядати наївним на тлі глобальних політичних конфліктів? Чи думали ви про це?
Культурний діалог справді може виглядати наївним, і мені здається, що в цьому його перевага. Бо він не про маркетинг, не про продаж чогось. Це процес, який не передбачає миттєвих бенефітів чи швидких результатів. Але культурний діалог працює значно глибше. Умовно кажучи, якщо говорити про будь-яку країну – візьмімо для прикладу Румунію. Це держава, з якою ми маємо довший кордон, ніж із Польщею, але в якій мало хто з нас бував до повномасштабного вторгнення, і про яку ми знаємо небагато. Водночас у Румунії існує, чи принаймні існував стереотип, який зараз або руйнується, або ще тримається: що українці й росіяни – це більш-менш однорідна маса. Загалом – такий узагальнений, часто ворожий "слов’янський" образ, який нібито заважає румунам відчувати себе справжніми нащадками римлян і частиною західної цивілізації в нашому регіоні. Щоб у підсумку – не лише зараз, під час повномасштабного вторгнення, а й через десять чи двадцять років, ми мали підтримку з боку Румунії, потрібно діяти глибше. Потрібно працювати з освітою, з культурою. Саме через ці сфери пояснювати й розповідати про Україну: про базові речі, які нам здаються очевидними, але насправді не є такими очевидними навіть тут, у Центрально-Східній Європі.
Так ми зможемо вибудувати певний пояс стабільності – гарантію того, що через 15–20 років, коли, наприклад, Росія знову вирішить розпочати війну проти України, наші сусіди не відвернуться від нас, не закриють транзит – ані зброї, ані зерна, як це вже траплялося. Ми маємо виходити з того, що Україна – це довга історія, це про тривалість. Ми не поспішаємо зібрати врожай уже сьогодні, не очікуємо результату "на завтра". Йдеться про глибоку роботу, розраховану на покоління. Мій концепт, моя позиція полягає в тому, що цього неможливо досягти, якщо ми самі нічого не знаємо про ці країни. І щойно ми поставимо собі просте запитання – чому, наприклад, навіть поза літературою, у музичній сфері, люди не можуть назвати три популярні сучасні румунські гурти – тоді ми почнемо розуміти масштаб проблеми. Відповівши собі на це запитання, ми зможемо діяти ефективніше. І, маючи повагу до інших, навчимося будувати й вимагати таку саму повагу до себе. Тобто це довгий процес. Я б назвав це дорогою з двостороннім рухом.
Я часто наводжу приклади з балканських літератур. Іще до повномасштабного вторгнення чимало письменників із країн колишньої Югославії приїздили в Україну – зокрема й на "Книжковий Арсенал". І дуже показовою була ситуація, коли у 2022 році почалося вторгнення. Усі ці письменники й письменниці у своїх країнах, у своїх середовищах, для своїх аудиторій почали говорити про Україну. У них уже був цей особистий контакт. Вони знали: коли бомби падають на Київ, Львів, Харків, Маріуполь – вони падають на їхніх читачів, на людей, яких вони бачили наживо. Вони розуміли, хто ці люди. У них з’явилася емпатія. І, повернувшись звідси, з "Книжкового Арсеналу", вони фактично стали нашими амбасадорами. Вони говорили: "Я був торік у Києві – там немає жодного "нацистського режиму", немає тих вигадок, які поширює російська пропаганда". Вони розповідали, що тут живуть цікаві, культурні, сучасні, абсолютно європейські люди, і що все, що робить Росія, – це великий злочин. Отже, ця дорога з двостороннім рухом працює так: коли ми привозимо до себе ці культури, ці сильні голоси їхніх представників, ми, по суті, закохуємо їх у себе. А вони, повертаючись додому, стають нашими амбасадорами – нашими, в доброму сенсі, агентами. Саме тому це і є дорога з двостороннім рухом.
