Ілюстративне фото з відкритих джерел
Колектив Львівського академічного обласного театру ляльок ухвалив рішення відмовитися від використання почесних звань "заслужений артист України" та "народний артист України". Ініціативу, запропоновану головною режисеркою театру Яною Титаренко, підтримали директорка-художня керівниця Уляна Мороз та акторський склад. Як гадаєте, чи потрібні нам нині ці звання, які передусім асоціюються з радянським набутком?
Ірина Чужинова: Ну, насправді, рано чи пізно це мало статися. Тут радше можна говорити про кількість часу, яка знадобилася, щоб зрозуміти, що це справді застаріла система, яка використовувалася в Радянському Союзі і якої можна позбуватися. Адже ми прямуємо до Європейського Союзу, тому рано чи пізно нам доведеться синхронізуватися – зокрема, буде синхронізована і фінансова система. Тож це, власне, про перетворення, а не про скасування чи якісь різкі жести. Тобто перетворення триває – і триває всі роки незалежності.
Як це перетворення має відбуватися? Адже ми говоримо радше про комплексну реформу, ніж просто про рішення взяти і скасувати ці нагороди. Бо ж вони тягнуть за собою певні доплати до заробітних плат акторів і акторок – можливо, не надто великі, але точно не зайві.
Ірина Чужинова: Я погоджуюся. Я вже колись в ефірі Радіо Культура коментувала ідею почесних звань і говорила про те, що якщо подивитися на списки нагороджених, то там усе ж більше представників державного сектору – тобто людей, які працюють у державних і муніципальних інституціях, мають відповідний оклад і надбавки, які можуть становити 20 або 40% залежно від звання – заслуженого чи народного. Якщо ж подивитися на приватний сектор, то зрозуміло: якщо людина сама заробляє і виплачує собі зарплату, їй не потрібні ці бонуси й ця система. Відповідно, тут виникає різниця світоглядів між державним і приватним сектором креативних індустрій в Україні.
.jpg)
Ірина Чужинова. Фото: Христини Хоменко
Мені здається, що це також про синхронізацію єдиного ринку, синхронізацію цього поля. Щодо бонусів – їх можна запроваджувати іншими способами. І ми говоримо про те, що перформативний сектор уже однією ногою в контрактній системі. У державному секторі ще залишаються тарифікаційні сітки, але якщо йдеться про контрактну модель, існує великий перелік інструментів, якими можна заохочувати, відзначати бонусами тощо. Тобто немає потреби залучати державу: кожен директор інституції може робити це самостійно, без отримання державного звання.
Як гадаєте, наскільки цей процес може відбуватися безперешкодно в нашій культурній сфері? Розумію, що це площина припущень, але які ваші бачення?
Ірина Чужинова: За моїми спостереженнями, є сподівання, що молодші покоління більш ліберальні, відкриті до змін, менше бачать ризиків тощо. Зрозуміло, що старші покоління ставляться до цього з більшим острахом. Мені здається, що йдеться про своєрідний суспільний договір і про необхідність зрозумілого для всіх механізму повільного, поступового переходу. Адже очевидно: люди, які вже мають звання, можуть бути схвильовані – що це означає для них, що буде далі. На мою думку, наступним кроком має стати якісна комунікація з чітким поясненням: ніхто нікого не збирається примусово позбавляти вже наданих звань. Натомість позиція Львівського муніципального театру ляльок полягає в іншому – у відмові надалі підтримувати цю систему. Тобто театр не подаватиме кандидатури на присвоєння нових звань і фактично виходить із цієї практики. І мені здається, що це дуже правильний крок, коли ініціатива йде знизу. Якщо подань не буде, держава також зверне на це увагу і зрозуміє, що цей механізм більше не працює, а отже, потрібно рухатися вперед.
Говорячи про цю комплексну реформу і про те, що ви зазначили – важливо, що ініціатива йде знизу, – я припускаю, що може бути й чималий спротив. Але, знову ж таки, цей спротив часто виникає через нерозуміння загальної картини, зокрема щодо доплат чи інших відзнак. Адже, наскільки мені відомо, ці звання досі зберігаються в небагатьох країнах, і серед них, на жаль, Росія, Білорусь, Казахстан. Відповідно, це теж певний маркер застарілості таких підходів. Як гадаєте, які ще важливі комплексні кроки потрібні для реформування цієї сфери?
Ірина Чужинова: Безперечно, перший крок – це реформа системи оплати праці. Про неї вже багато років говорять як у секторах креативних індустрій, так і в Міністерстві культури. Наскільки мені відомо, нині в Міністерстві культури розпочала роботу група експертів, які мають напрацювати механізми або запропонувати рішення для цієї комплексної реформи. Тому що, як я вже казала, існує певний дисбаланс у логіці й філософії: з одного боку – контрактна система, з іншого – тарифікаційна сітка. Як це узгоджується? Очевидно, є потреба в серйозному перегляді тарифікаційних сіток, особливо для бібліотек і музеїв, де рівень оплати є найнижчим. Тобто галузь культури, як це не дивно, є абсолютно різнорідною. До різних секторів застосовуються різні підходи. І це, безумовно, потребує передусім аналізу й розуміння того, як має відбуватися це перетворення, щоб воно справді було комплексним.
І тоді, мені здається, можна буде знайти механізм, за яким прозоро й зрозуміло – на основі даних і показників роботи – формуватиметься оплата праці кожного найманого працівника в державному секторі. Отже, перший крок – це оновлення системи оплати праці. Друге – знову ж таки, варто підкреслити: якісна комунікація того, що ці зміни є неминучими. Далі йдеться про роз’яснення, пояснення і певну підтримувальну функцію для тих, хто вже працює в цій системі й замислюється, як це вплине на нього особисто, чи не становитиме загрози. Тобто важливо просто заспокоїти людей, адже сектор не є одностайним у сприйнятті цих змін. Жест Львівського муніципального театру ляльок радше викликає подив, ніж однозначну підтримку. Тому, власне, реформа і комунікація – це моя відповідь.
Говорячи загалом про це рішення театру, розкажіть, як воно відбувалося. Зазначено, що це ініціатива самих артистів. Як виглядав цей процес? До вас прийшли з пропозицією? Розкажіть детальніше.
Уляна Мороз: Ми почали займатися деколонізацією культури всередині інституції. І деколонізація – це не лише відмова від радянських п’єс, а значно ширший спектр процесів: як ми спілкуємося, як отримуємо зворотний зв’язок, як вибудовуємо внутрішню комунікацію в команді. Обговорюючи різні аспекти декомунізації, ми щороку поверталися до питання звань: чому ми подаємо або не подаємо кандидатури. І щоразу відчували, що для нас це неприйнятно – передусім через непрозорість і недекомунізований характер цього процесу. Водночас це залишалося нашим внутрішнім рішенням, яке ми не озвучували публічно.
Уляна Мороз. Фото: lvivpuppet
Цього року головна режисерка Яна Титаренко запропонувала: давайте скажемо про це відкрито. Чому ми робимо це мовчки? Чому ніби виправдовуємося за те, що не боремося і не відстоюємо наших митців? Ми дуже цінуємо наших акторів, віримо в них і вважаємо їх митцями високого рівня. Але ці радянські, комуністичні матриці не потрібні нам, щоб відчувати власну гідність – потрібні зовсім інші процеси. Нам потрібні гідні зарплати, відкриті й прозорі конкурси зі зрозумілими правилами та складом журі. Нам потрібен рівний доступ до цих конкурсів, а не умовно "партійний" спосіб призначень, коли ми навіть не знаємо, хто ухвалює рішення, хто входить до мистецьких комісій і чи є рівний доступ до визнання в різних областях і містах. Саме тому цього року ми вирішили винести це питання в публічну площину. Ми хочемо, щоб це стало частиною ширших змін у міністерстві – в контексті стратегії, де нарешті говорять про реформу культури. І ми дуже шукаємо однодумців, яким небайдужа декомунізація культури та відмова від цих рудиментів. Ми відкриті до діалогу, до спільного напрацювання рішень. Чому це викликає страх? Тому що для багатьох це – бодай мінімальне відчуття безпеки: певні доплати, прив’язка до майбутньої, хай і ефемерної, пенсії, до тієї зарплати, яка і так є мізерною. Але питання в тому, чи саме за це варто триматися, чи, можливо, варто боротися за зовсім іншу систему.
Чи маєте ви вже чіткий план подальших дій: чи звертатиметеся офіційно до Міністерства культури, як бачите наступні кроки?
Уляна Мороз: Для початку ми підняли хвилю обговорення. Якщо немає суспільного запиту, державна машина ніколи не звертатиме уваги на непопулярні рішення. Очевидно, що страх зменшення зарплат стане серйозним чинником спротиву в середовищі. Проте якщо пояснювати, що йдеться не про зменшення доходів, а про інші способи забезпечити гідну оплату праці, то, можливо, цю реформу вдасться реалізувати. Наразі наше завдання – розширити обговорення, залучити якомога більше людей, які готові висловлюватися і проявляти свою позицію.
Як щодо тих, хто вже має звання?. Чи передбачаєте ви відмову від таких звань, чи це питання поки не стоїть?
Уляна Мороз: Ми не закликаємо людей відмовлятися від звань і не знецінюємо тих, хто їх має. Ми говоримо про інше – про вибір інших алгоритмів на майбутнє. Тому навряд чи це матиме зворотну дію. Але водночас має з’явитися альтернатива, щось, що працюватиме в новій системі.
Говорячи про одностайність, я правильно розумію, що це позиція всього театру і більшість її підтримує, зокрема щодо декомунізаційних практик, які потрібно впроваджувати?
Уляна Мороз: У нас відбулося два внутрішні обговорення. Усі, хто хотів, змогли висловити свою позицію. Очевидно, що страхи залишаються – і через низькі зарплати, і через мізерні пенсії. Ми живемо в тих самих умовах, у тій самій країні. Але команда готова рухатися вперед, шукати альтернативи й прямо говорити: ця "плюшка" – як гречка на виборах. Такий підхід веде не туди і не до тієї культури, якої ми прагнемо. Бо культура – це про діалог, відкритість і рівність. А цей процес – про інше. Його потрібно декомунізувати. І команда до цього готова.
