Ірина Фінгерова. Фото: facebook
Ви написали роман, який спричинив фурор у Німеччині. Називається він "Протяг" (нім. – Zug Wind). Це художній текст, але виріс він із вашого досвіду реальної роботи сімейною лікаркою в Німеччині після початку великої війни, коли вашими пацієнтами переважно були українські біженці. Після виходу наприкінці лютого німецькою у місцевому видавництві роман отримав сотні коментарів від німецьких читачів, рецензії та відгуки на нього вийшли у провідних медіа. Минулого тижня проходив Лейпцизький книжковий ярмарок, ви там проводили презентацію книжки і, як я читала, його так швидко розкупили, що ви залишилися з авторським примірником. В чому секрет успіху?
Ну, я сама, чесно кажучи, не очікувала такого успіху. Це книжка про нашу війну, це книжка про вимушених переселенців, і для Німеччини це досить актуальна тема, бо майже в кожному німецькому місті є дуже активна українська громада. І кожен з них, незважаючи на те, що часто ще не влаштований побут, стає певною мірою дипломатом своєї країни. Тож дуже багато німців дотичні до української громади. В Німеччині зараз понад мільйон українських біженців і зрозуміло, що багато людей там залишиться, бо це переважно молоді жінки з дітьми. Це можливо неприємно усвідомлювати, але, скоріш за все, певний відсоток людей залишиться, і вони будуть в тому числі частиною німецького суспільства. Я думаю, що людям цікаво розуміти, хто це, і які в них потреби.
До того ж, це художня книга. Головна героїня, її звати Міра Цейман, окрім того, що вона українка, лікарка, вона ще єврейка з Одеси, тобто в неї ще є ідентичність, яка також цікава німцям. І я намагалася зробити її не тільки людиною з якоїсь категорії, а дійсно показати живою жінкою, у якої бувають якісь проблеми в шлюбі, яка хвилюється через те, що вона не ідеальна мама, бо в неї в житті є ще щось окрім материнства, яку турбує, як вона виглядає, для того, щоб німці могли ототожнити себе з нею. Бо мені дуже не хотілося, щоб це була просто абстрактна книжка про війну або про вимушених переселенців. І я думаю, що секрет успіху в тому, що це чесна книжка. І це книжка, з якою ти можеш себе ототожнити. Мені хотілося передати ідею того, що війна може статися будь-де і може статися з кожним. І люди в Україні 14 років тому, можливо, також не знали, що так буде, але так склалося. І це важливо, бо німці досить часто вважають, що війна – це абстрактна історія, і в Німеччині такого трапитися не може, а це не так. І тому я думаю, що це також пояснює успіх книги.
Окрім того, є ще досить прагматичні речі: я працюю в Німеччині лікаркою, і тут шанують лікарів. Тож я думаю, що їх дуже цікавить саме ця лікарська оптика. Плюс я описую в книжці актуальні для Німеччини проблеми з мігрантами, розповідаю про досвід того, як це бути іноземною лікаркою, говорю про медичну систему і її проблеми. Це також, я думаю, важливо. І окрім того, книжка вийшла в великому видавництві. І в Німеччині книжковий ринок працює зовсім інакше. Тобто це дійсно бізнес, і це вражає. На цьому Лейпцизькому ярмарку, наприклад, було 200 тисяч людей. Тобто я стільки людей бачила, напевно, тільки на іншому книжковому ярмарку у Франкфурті.
Судячи з вашого досвіду спілкування з німецькими медіа, з німецькими читачами, які приходили на презентацію, що їм у вашому досвіді найцікавіше? Що їх найбільше чіпляло, тригерило у вашій книжці? Про що їм хотілося говорити?
Ну, їм, по-перше, цікава також моя постать як авторки, бо є багато автобіографічних паралелей. І це їм дуже цікаво, бо майже всі журналісти питають, чи це автобіографічна книжка. І там є любовна лінія, і вона їм теж дуже цікава. Серйозно, журналістка Der Spiegel питала мене, як відреагував мій чоловік на те, що моя головна героїня пішла на побачення з контрабасистом Ноа, який приїхав з Ізраїлю займатися реституцією. Тобто він повертав вилучені колись нацистами картини, які належали його родині. І насправді те, що я ввела цього персонажа – це була трохи інструментальна історія. Я хотіла поговорити про Ізраїль, не говорячи про Ізраїль, тому в мене є герой, який звідти приїхав.
І журналістці Der Spiegel, попри те, що я говорила переважно про війну, було цікаво інше. Тобто їх дуже цікавить постать авторки, бо мене дуже легко інструменталізувати, адже я – успішний кейс мігрантки, яка приїхала, стала лікаркою, народила дитину і сплачує податки. І це їм подобається. Плюс їх дуже цікавить також моя єврейська ідентичність, про яку я розповідаю. Бо в Німеччині наразі дійсно є проблеми з антисемітизмом. Плюс є певна міфологізація Одеси, адже я багато розповідаю про Одесу. Тобто тут є історія авторки і дуже багато різних історій різних пацієнтів, і це історії живих людей. Тобто це історії про виснаження, про депресію, про те, як жити з тривалою тривогою. І звісно, що навіть якщо у людини немає досвіду переживання війни, все одно ці теми знаходять якісь спільні точки. Бо дуже багато є німецьких пацієнтів, які приходять з такими ж проблемами. І я описую німецьких пацієнтів також, бо я і моя героїня працюють в амбулаторії, куди приходять 30-40 пацієнтів на день, з яких половина українські пацієнти, а інша половина – німецькі. До того ж наша амбулаторія, і це також автобіографічна історія, ще займається метадоновою терапією для героїнозалежних, в тому числі пацієнтів з України. Це ще одна соціальна тема.
Тобто так вийшло, хоч я й не хотіла цього робити, це не було навмисно, але я ніби прогуглила, які є наразі актуальні теми в Німеччині. І написала про це книжку. Хоча насправді я писала про своє життя. Але воно зараз таке, і якось так вийшло, що співпало багато факторів. І плюс ще є велика дискусія в німецькому суспільстві щодо українців, і я також багато розповідаю, що біженство – це не відпустка, що люди втікали не від бідності, а від війни. Бо є дуже багато німців, яких тригерить, що українці, наприклад, отримують соціальні виплати такі ж, як і німці, але приїжджають на дорогих автівках, гарно виглядають, скуповуються в дорогих бутіках тощо. І я багато працюю з цим, розповідаю, скільки є крутих українських жінок, які вже змінили німецьке суспільство.
Презентація книжки у Берліні. Фото: facebook
Але, щоб бути об'єктивною, звісно, я описую і інші ситуації, і взагалі, я не можу сказати, що це дуже патріотична книжка. Бо там є все і про всіх, і я була поза своєю бульбашкою, я бачила людей з дуже різних куточків України, і в них була у всіх дуже різна оптика. І я про це пишу. Це чесна книжка, і тому мені було б трохи страшно навіть її видавати в Україні.
Я би хотіла зупинитися на обкладинці. Вона жовта, на ній ми бачимо силует жінки, але її голову закриває квітка, схожа на кульбабу. Про що це, розкажіть.
Це кульбаба. До речі, ілюструвала книгу українська ілюстраторка Анастасія Старко. Можливо це звучить досить банально, але кульбаба символізує надію. До речі, коли Лелека виступала зі своєю піснею для Євробачення, там також була кульбаба. І потім, коли мене запрошували двічі на німецьке радіо, вони, не домовляючись, обирали під нашу розмову пісню Лелеки. Це кульбаба, бо кульбаба дає надію. І там був епізод в книжці, коли донька головної героїні вештається містом з бабусею, яка приїхала з Одеси, і вони знаходять кульбабу. І мала каже, що треба якесь бажання загадати. І потім бабуся розповідає головній героїні, що вона очікувала, як дитина загадає собі якусь ляльку, а вона тихенько сказала, щоб не було чутно, але бабуся чула – щоб закінчилась війна. І це був досить щемкий епізод. А окрім того, кульбаба досить дивна рослина, бо в неї є романтичний шарм, але насправді, якщо вона вже десь оселиться, то не так просто від неї здихатися.
Мені здається, що це в тому числі і про надію, і про стійкість. Бо, звісно, ми цього не хотіли, і ми це не обирали, але українці стали символом стійкості для всього світу. І це те, що ми постійно бачимо в українських медіа. Хоча, звісно, люди втомилися, і це також дуже небезпечна історія – постійно говорити про свою стійкість і незламність. Бо люди крихкі, і цю крихкість також треба визнавати. І давати собі на неї дозвіл. Але це складно – під час переживання травми дозволити собі цю крихкість. І тому для мене це одночасно і дуже простий символ, і складний також.
Презентація книжки у Берліні. Фото: facebook
Коли ви зрозуміли, що треба писати книжку, і що це художній текст? Тому що на основі вашого досвіду нонфікшн теж легко міг би вийти.
Так, я теж думала, що це буде нонфікшн, бо я не хотіла писати роман, адже писати роман – це дуже виснажливо. А в мене і так не було сил. Я почала робити нотатки в 22-му році, але взагалі я нічого не хотіла писати, бо мені здавалося, що усі слова безсилі. Але потім я побачила вірш Катерини Калитко, який надихнув на думку, що поезія – це наша зброя. І це було досить доречно саме в той момент. Я подумала, що так воно і є. На наступний день мені написав знайомий письменник, що він хоче взяти в мене інтерв'ю для швейцарської газети. А я подумала тоді, а може і я щось напишу, може есей. І я написала. І була домовленість, що я буду його писати тільки якщо ми можемо збирати донати. Бо тоді ми займалися в Дрездені гуманітарною допомогою, тактичною медициною переважно. Ми багато зібрали за допомогою цього есею. І це мене надихнуло. Бо я в буквальному сенсі побачила, як я можу перетворювати свої слова на турнікети. І це мені сподобалось, бо я відчувала абсолютне безсилля перед несправедливістю світу.
І потім я почала писати для цього швейцарського журналу. І це були спочатку просто есеї про жінок, війну і материнство. А потім я почала писати про пацієнтів. І оцей перший есей про пацієнтів, він буквально "вистрілив". Настільки, що головний редактор швейцарського журналу сам домовився з головним редактором німецького, у них там якась кооперація була, що вийде ще текст в німецькій газеті. І це була дуже велика газета. Потім я почала далі писати історії про пацієнтів, подекуди і про німецьких, і вони виходили в цій газеті. А редактор мене постійно питав, коли буде книжка. Бо це "має бути книжкою". І тоді в мене народилась ідея, що це буде нонфікшн. Я почала писати нонфікшн. У нас в Дрездені вже 5 років є книжковий клуб, який ми модеруємо з моєю подругою Тетяною Іванченко. Я зробила фокус-групу і дала почитати ці історії людям з книжкового клубу. Вони сказали, що їм цікаво, але мені здалося, що не дуже.
І тоді я дала їх почитати своїй керівниці в лікарні, головній лікарці. І вона мені прямо сказала, що це ніби якийсь старий хірург на вечірці намагається закадрити якихось студенток медичного, розповідаючи їм байки про своє медичне життя. Мовляв, занадто багато цих історій пацієнтів, але чогось не вистачає. А при цьому – дуже літературно, забагато метафори і так далі. І я зрозуміла, що треба переписувати. І переписала. І ще, окрім німецької газети, ті ж самі тексти виходили в "Українські правді" і в "Інфопост медіа", якщо комусь цікаво. А головний редактор продовжував питати, коли буде книжка. Я говорила "не знаю", бо працюю лікаркою, в мене дитина, і в мене нема сил. І він просто якось дав мій контакт своїй знайомій літературній агентці. Бо в Німеччині книжковий ринок працює через агентів. Тільки через агентів. Тобто мені не треба ні з ким розмовляти про гроші, наприклад. Це дуже приємно. Це за мене робить інша жінка. І потім ця агентка мені написала, я одразу погодилася писати книжку, але вона теж зауважила, що це для нонфікшн – занадто літературна книжка. Потім я переписала і вона сказала, що тепер "те, що треба". А ще сказала, що вона читала її своєму чоловікові півночі. І це для мене найкращий комплімент. І потім вона дуже швидко знайшла видавництво.
Як народився образ оцього протягу, який є, я так розумію, магістральним в тексті, дуже важливим?
Ну, я люблю магічний реалізм. І, в принципі, я схильна писати поетичну прозу, тому це, напевно, і не могла б бути нонфікшн-книжка. І мені хотілося передати оце відчуття втрати контролю. Бо це дуже страшно – коли ти взагалі нічого не контролюєш. Головна героїня прокидається 24 лютого 2022 року і розуміє, що вона подорослішала. І вона ніби вже мала б подорослішати давно. Бо в неї і зморшки якісь є, і целюліт, імплант у роті, і чоловік, і дитина, і досвід міграції. Ну, приблизно так і починається книжка. Але ще ніколи в ній не оселявся протяг. А тут він у ній оселився. І цей протяг на неї діє фізично. Тобто вона йде на роботу – а там розлітаються якісь історії хвороби. Бо з неї дме, так би мовити. І цей протяг – це метафора цієї повної втрати контролю. Розуміння того, що світ дуже крихкий, і ми всі смертні. Ми мало на що можемо дійсно вплинути.
І, окрім того, вона схильна постійно відволікатися від своїх неприємних емоцій, багато працювати: вона набирає собі справ – гуманітарна допомога, якісь активності в садочку для дитини, працює лікаркою, ще десь працює. І в неї немає простору для переживання цієї люті, цього страху. Але ж ми не можемо вимкнути свої емоції. Вони ж усе одно колись накривають. І от коли вони мали її накрити – з неї дме. Аж поки вона не навчиться шукати іншу стратегію: не тільки уникання, а ще й прийняття. І вона вчиться цього всю книжку. Плюс вона ще поетка, але від неї "втекли" всі її вірші. Тобто з неї дме, вірші не пишуться: і в неї екзистенційна криза.
Вона має знаходити в собі ці сили, щоб допомагати іншим, бо це її відволікає. Бо це те, що вона хоч якось може контролювати. Справді книжка дуже реалістична, але в ній є магічний реалізм: вона в якийсь момент іде, наприклад, до банку і бере кредит на сили, а потім їй колись приходить рахунок. І такі от речі німцям дуже заходять, бо існує певна німецькомовна літературна традиція сюрреалізму, їм це зрозуміло. Хоча я думала, що, можливо, буде навпаки, але вийшло саме так. І там ще є багато літературних алюзій. Наприклад, книжка починається з цитати Целана. Є також цитата Михайла Семенка. І це теж дуже цікаво, бо німці потім починають цим цікавитися, і так можна розповісти їм про "Розстріляне відродження". І можна сказати, що, на жаль, і зараз відбувається "розстріляне відродження". І це також хороша точка входу, щоб говорити про дуже багато різних тем.
Ви вже згадали, що і вірші Семенка включили для того, щоб більше розказати про український контекст. Нас, українців, українок, часто звинувачують в надмірній емоційності, коли ми намагаємося аудиторії закордонній розповісти про свій досвід. Ну, знаєте, не складно бути емоційною, коли день через день летять ракети, а найближчі люди зазнають серйозної загрози. Яку ви інтонацію обрали в книжці для того, щоб і бути чесною, і при цьому, щоб вас почули?
Це, до речі, також, напевно, один із секретів успіху книжки. Інтонація в мене там більш-менш іронічна – настільки, наскільки це можливо. Або, скоріше, це такий досить сухий чорний гумор, якщо можна так сказати. Тобто там справді є смішні моменти, і про це багато німців говорять, бо книжка дуже драматична. Але це якось не напряму. Мені багато людей казали, що їм доводилося відкладати книжку і трохи подихати. Але, попри це, там є багато любові до життя. Наприклад, у першій половині книжки головна героїня постійно відчуває провину. І це дуже характерна історія для діаспори, для вимушених переселенців, для всіх, хто живе за кордоном. По-перше, люди відчувають провину. По-друге, вони дуже хочуть бути причетними. Вона багато рефлексує в книжці й навіть називає це "податком на причетність". Тобто ти маєш постійно щось робити, збирати донати, щось відправляти – щоб сплачувати цей податок і мати змогу сказати: це і моя країна, я маю право висловлювати свої думки і так далі. Хоча, звісно, ти маєш це право, але водночас ніби й ні. І тому в першій половині книжки вона постійно відчуває провину.
І це є її внутрішньою мотивацією, зокрема, так багато працювати. І вона не розуміє, чи може радіти життю, чи може організовувати відпустку для своєї дитини, коли, наприклад, у неї є подружка в Одесі й у неї зараз дуже складні обставини. І потім у якийсь момент вона їде в Одесу, бо там живе її бабуся, її брат, це її місто, і вона просто дуже хоче поїхати. І Одеса ніби також є однією з героїнь цієї книжки, бо там дуже багато про Одесу. І вона їде туди й розуміє, що місто просто пульсує своєю вітальністю: там море, сонце. І так, щось там десь гучно прилетіло, але все одно люди намагаються відволікатися як можуть і відчайдушно намагаються святкувати життя, поки воно є. Ніби це відчуття смертності дає їм нарешті сили і сміливість робити те, чого вони раніше боялися. І це дозволяє їй також радіти життю. І вона робить досить дивні речі. Тобто, наприклад, ігнорує тривогу – чого робити не варто. Але вона робить те, що роблять, скажімо, її друзі. І в якийсь момент вона просто розуміє, що читає більше новин, ніж ті, хто живе в Одесі. І ця поїздка в Одесу сповнена любові до життя і там дуже багато дивних, сюрреалістичних, смішних моментів із нашої реальності.
І те, що німцям дуже подобається, наприклад, як після ночі обстрілів усі все одно йдуть на роботу або роблять собі манікюр. Наприклад, із цим манікюром: я про це написала, бо теж вважаю, що це феномен. Це як жінки, які фарбували губи червоним під час Другої світової війни. Мені здається, що цей манікюр – це також такий маніфест. І видавництву це настільки сподобалося, що коли книжка вийшла, вони розсилали блогерам такі бокси: там були чипси – бо головна героїня, коли їй погано, їсть Pringles, і червоний лак. І, власне, книжка. Тобто це був такий подарунковий бокс. І пластир – від душевних ран, бо я лікарка. І це вже досить креативний підхід. Тобто німці зазвичай такого не роблять. І я думаю, що секрет у тому, що це не книжка про те, як усе погано. Це книжка про те, як, незважаючи на дуже складні обставини, люди вміють знаходити внутрішні сили, щоб жити далі. І не просто жити, а жити добре. І це знову про стійкість.
