Празьке квадрієнале. Фото з відкритих джерел
Мені здається, що до бієнале вже більш-менш звикли. Розібралися, зрозуміли, що це таке: говоримо про це дуже багато, зокрема й у цій студії. Про квадрієнале я тут, здається, ще не говорила. Отже, давайте розбиратися, що це за подія і наскільки вона визначна.
Лілія Волошина: Насправді це дуже відома подія у світі. Перше Празьке квадрієнале відбулося у 1967 році – в дуже важливий і буремний час для Праги. Ми знаємо про події Празької весни, які невдовзі мали відбутися. Відтоді це найрегулярніша і фактично єдина виставка такого масштабу, що проходить кожні чотири роки. Власне, тому і квадрієнале. За радянських часів українські сценографи брали участь у радянській секції, тому, можливо, ця подія менш звично ідентифікується саме з Україною. Водночас можемо назвати важливе, вагоме ім’я в українській сценографії – Данило Лідер, який кілька разів брав участь у квадрієнале в радянський період. У часи Незалежності українські делегації також долучалися до цієї міжнародної події. Можемо згадати учнів Данила Лідера – Андрія Александровича-Дочевського та Марію Левицьку. Це знані художники, які сьогодні займають важливі позиції, працюють у національних театрах і створюють багато вистав. Йдеться вже про двотисячні роки. Але як явище, як повноцінний український павільйон, можемо сказати, що він відбувся вперше у 2023 році. Минулого разу. Минуле Празьке квадрієнале відбулося, зокрема, завдяки "Галереї сценографії" – єдиній профільній галереї в Україні, що розташована у Львові. І ця ініціатива була, власне, приватною. Зазвичай Празьке квадрієнале співпрацює з державними інституціями, такими як міністерства культури: офіційно надсилаються запрошення, далі в різних країнах процес відбувається по-різному – оголошуються опен-коли, формується кураторська команда тощо. У нашому випадку все трохи інакше. Це ініціатива знизу, з приватного середовища. На останньому Празькому квадрієнале Україну представляла саме "Галерея сценографії", адже це була їхня ініціатива. І так само зараз, готуючись до наступного, ювілейного Празького квадрієнале, ми знову беремо ініціативу у свої руки.
Коли ми говоримо про вистави, ми завжди намагаємося розібратися з усіма сторонами, залученими до процесу. Абсолютно з усіма, хто їх створює. Очевидно, що коли йдеться про масовість, то найчастіше це або актори, або режисери. Вони мають найбільше голосів і найбільшу впізнаваність. Я навіть тут, якщо чесно, не в позиції визначати, добре це чи погано. Але мені важливо зрозуміти, наскільки для нашого ринку, для наших митців і мисткинь важливо бути представленими саме на такому фестивалі. Зокрема, коли ти працюєш із цим щодня, коли це твоя професія.
Анна Духовична: Участь у події такого рівня – це серйозний крок для української культурної дипломатії. Я не можу сказати, що це матиме якийсь особливий відгук особисто для мене. Насправді це речі, відомі в суто професійних колах. Як ви вже зазначили, це подія, яка, безумовно, має світове визнання. В Україні вона дуже слабо підсвічена: про неї знають переважно люди, безпосередньо дотичні до сценографії. Тому цей крок, ця участь у подібних подіях важливі насамперед для самої країни. Україні гостро бракує присутності на серйозних міжнародних платформах, адже з різних причин часто немає можливості фінансувати такі проєкти. До речі, зараз ми також перебуваємо в пошуку фінансування для нашого проєкту, тому що це доволі дороговартісна історія. Втім, ми маємо надію, що зможемо втілити його в життя. Ба більше, ми фактично впевнені в цьому, адже це справді дуже важливий крок для України. І цього разу ми хотіли б представити її на гідному рівні – підготуватися заздалегідь і зробити все належним чином. Я лише коротко додам: зараз ми їдемо до Праги на підготовчий симпозіум – це один із етапів підготовки до виставки. Нам важливо на місці проговорити з організаторами всі умови, з’ясувати всі питання і чітко зрозуміти кожен етап процесу, щоб уникнути будь-яких несподіванок. Адже театр – це, безумовно, видовищне мистецтво, але це видовищне мистецтво має бути підготовлене на сто відсотків. І саме сценографія відповідає за матеріальний вимір вистави, який в ідеалі має виглядати бездоганно.
Анна Духовична і Лілія Волошина. Фото: facebook/Едуард Межул
Немає вистави без сценографії, ми це прекрасно розуміємо. Ви сказали кілька дуже цікавих і влучних тез. Насправді, навіть коли говоримо про підсвіченість події і про те, що в нас вона не є популярною, варто згадати: лише останні кілька років ми значно активніше почали говорити про театр як про сферу, на яку є попит. І тут легко простежити причинно-наслідкові зв’язки. Подія такого рівня не стане популярною, якщо сам театр не перебуває у фокусі уваги суспільства. Я сподіваюся, що це змінюється. Звісно, я не маю соціологічних опитувань, щоб це стверджувати, але принаймні у своїй бульбашці бачу певні зрушення. І ще одна теза, за яку я зачепилася, – це культурна дипломатія. Очевидно, що все, що відбувається у сфері української культури, що ми промотуємо і виносимо назовні, є культурною дипломатією. І зараз вона для нас надзвичайно важлива. Водночас мені здається, що це важливо і для розвитку самої експертної сфери – для можливості говорити, спілкуватися, бачити. Я розумію, що на подію можна приїхати й без участі, але це зовсім інша вага, коли ти безпосередньо долучений, коли ти там представляєш свій проєкт. Загалом, наскільки саме цей рік і ця подія в Празі будуть визначальними для української сценографії?
Олена Поліщук: Я хотіла б уточнити те, що ще не прозвучало: зараз ми представляємо дві секції, дві організації. Ліля і Аня подаються, умовно кажучи, в "дорослу" секцію – це організація UAScenography, громадська ініціатива, яка і подала заявку на цю секцію. "Галерея сценографії" подається у студентську секцію, і ми представлятимемо наших студентів. Це, загалом, традиційний для Празького квадрієнале поділ. І, власне, студентські проєкти часто бувають дуже цікавими, адже вони здатні згенерувати нові ідеї, які, скажімо, наша внутрішня бульбашка в Україні не завжди розкриває. Тому їздити – справді дуже важливо: дивитися, що відбувається у світі, щоб уникати застою у нашому внутрішньому сценографічному процесі. Що для мене особисто важливо: цього року я вперше буду кураторкою цієї секції. Минулого разу я була учасницею, але, на жаль, тоді не змогла поїхати. Тож цього разу в нас запланована поїздка вже у квітні – на симпозіум, де ми, умовно кажучи, будемо вчитися. А далі – підготовка до 2027 року, яка включатиме і внутрішні процеси тут, в Україні, і фінальну виставку в Празі.
Олена Поліщук. Автор фото: Богдан Пошивайло
Хочу запитати про наше представлення і про те, як виглядатиме наш проєкт. Ми вже зрозуміли, що є різні секції. Тож що можемо сказати про "дорослу" секцію? Як її пояснити й описати для нашої аудиторії?
Анна Духовична: Трохи передісторії. Насправді ще у 2020 році з ініціативи Лілії Волошиної було створено громадську організацію "Театральні простори". У її межах ми почали співпрацювати з великою міжнародною організацією OISTAT – це спільнота сценографів, театральних архітекторів та інженерів. І зрештою з 2025 року ми стали асоційованим членом OISTAT-Україна. Нарешті. Фактично ми є представниками цієї організації, яка, власне, і заснувала Празьке квадрієнале. Тому ми вирішили створювати павільйон із певними історичними паралелями, адже сьогодні неможливо не говорити про історію України. Так само, як і про війну, – це зараз одні з найгостріших тем. Я не буду детально описувати, як саме все виглядатиме, бо нам ще потрібно підсумувати цю концепцію для себе – зокрема в межах симпозіуму. Але фактично це буде простір, у якому відбуватиметься діалог між минулим, теперішнім і, ймовірно, майбутнім.
Лілія Волошина: Для мене, як не сценографки, а дослідниці сценографії, яка має за плечима значну кількість наукових статей, було важливо зрозуміти, якою може бути моя роль у цьому процесі, яким чином дослідження може стати частиною павільйону. Так і виникла ідея перегукування століть. Вона, зокрема, дозволяє закрити багато "білих плям" в історії України, які сьогодні, в умовах повномасштабної війни, стають особливо помітними й потребують осмислення. Ми зараз активно ідентифікуємо себе у світі, і в цьому процесі дедалі чіткіше бачимо прогалини у власній історії. І мені здається, що їхнє заповнення надзвичайно важливе. Для мене також принциповим є поєднання Аніної роботи як сценографки, яка створює візуальний світ павільйону, і науково-дослідницької складової, яку ми вплітаємо в цю структуру.
Це, очевидно, дуже складна задача. І, з одного боку, прикро усвідомлювати, що ми мусимо робити цю фактично пояснювальну, просвітницьку роботу так пізно. Але зрештою ми розуміємо, що це історичні обставини. Так склалося, що протягом тривалого часу ми були включені в імперію і працювали в її межах. І, власне, у цьому ж контексті й були представлені раніше. Тому зараз віднаходити ці ланцюжки, розплутувати їх – це, з одного боку, дуже цікаво для мене особисто. Що вже казати про закордонну аудиторію. Але чи є цей фокус у студентів? Вони також мислять у цих історичних паралелях? Чи вони обирають це самі? Як це взагалі вибудовується?
Олена Поліщук: Я хочу ще представити людей, які тут не присутні. Це моя команда, яка працює саме над студентським павільйоном. Це мої співкуратори – Олег Татаринов, головний художник ТЮГу і викладач Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, кафедри сценографії. І друга співкураторка – Марія Погребняк, головна художниця Театру на Подолі. Вона також викладає на кафедрі мистецтва театру ляльок у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. І от ми зібрали таку команду: я, як представниця "Галереї сценографії", а вони – як представники навчальних закладів. Ми домовилися, що беремо чотирьох студентів із Карпенка-Карого і шістьох студентів із НАОМА, оскільки там просто більша кількість студентів. Такий розподіл ми й зробили. І зараз ми, власне, ще на етапі формування концепції, як ви бачите, підготовка відбувається завчасно. У студентів уже визначені дедлайни, і в нас є ще трохи часу – цей місяць, щоб подати остаточні концепції. Поки що ми доформовуємо цю частину, але потримаємо інтригу, не розкриватимемо всіх деталей. Єдине, що можна сказати: ми поставили студентам завдання відрефлексувати сучасні події, війну, її вплив. І подумати, що театр може дати нам у сенсі формування майбутнього.
Це цікаво – що може дати театр нам як формування. Мені взагалі здається, що коли ми говоримо про театр і, в принципі, про мистецтво, то ми дуже хочемо, щоб воно виконувало цю просвітницьку функцію. Я зараз не заперечую саму концепцію чи ідею фокусу, який ви обрали, навпаки, я її поділяю. Але водночас розумію, що будь-яке мистецтво – це емоція, це інтертеймент, це враження, це видовищність. Ми можемо по-різному до цього ставитися, але факт залишається фактом. І коли ми говоримо про сучасний театр – неважливо, це класика чи сучасна драматургія – у мене як у глядачки, при тому досить посередньої, є відчуття, що всередині нашого театрального середовища іноді ніби бракує повітря. Я, на жаль, дуже мало дивлюся вистав і хотіла б дивитися значно більше. Але є відчуття, що часто всередині цього простору бракує якогось… розширення. Тобто зазвичай ти приходиш у театр, бачиш сцену, яка рухається, трансформується, де розгортаються декорації. І знову ж таки, я це кажу не з позиції осуду, а як людина, яка радше ставить запитання: чи можемо ми через участь у таких подіях запускати більше "повітря" в наше середовище, в нашу бульбашку?
Лілія Волошина: Так, я в цьому впевнена. Думаю, для цього ми тут усі й зібралися і для цього докладаємо стільки зусиль. Я дуже захоплена тим, що це буде перше Празьке квадрієнале, де ми нарешті будемо представлені одразу у двох головних секціях – і в дорослому павільйоні, і в студентському. І оскільки, як я вже казала, це здебільшого приватні ініціативи, то слава Богу, що вони взагалі відбувалися. Звісно, ми зараз говоримо за досить завчасний період до самої події. Ми хочемо максимально привернути увагу до неї – і українського театрального середовища, і ширшого культурного поля. Мені здається, що проблема українського театру сьогодні в тому, що ми багато говоримо про "театральний бум": ми всі це слово чули. Але чи він справді є, чи це не певна підміна понять? Саме такі виходи назовні, у міжнародний контекст, дають нам можливість краще зрозуміти себе: в якому стані сьогодні український театр, яким вимогам він відповідає, чому ще потрібно вчитися, а що, навпаки, варто показувати як своє. Бо в нас дуже багато цінного, що залишається локальним і не виходить за межі України. І для нас усіх цей вихід назовні – це можливість не лише показати український театр або сценографічну складову українського театру за кордоном, а й тут, удома, побачити, наскільки ми багатошарові, наскільки різним і складним є цей світ театру. І, зрештою, наскільки він справді багатий і цінний.
