Ілюстративне фото УНІАН
Війна впливає на релігійність двояко
Як повномасштабне вторгнення насправді вплинуло на рівень релігійності українців? Чи побільшало людей, які можуть називати себе віруючими і називають, які відвідують храми, які в інший спосіб проявляють свою релігійність? Що ви про це думаєте?
Насправді ця тема потребує окремого і навіть не стільки релігієзнавчого, скільки соціологічного дослідження. Мені здається все ж таки, що вплив не дуже значний, бо війна, як і будь-яка подія великого рівня стресовості, впливає на релігійність двояко. Вона як спричиняє у деяких людей навернення до віри, так і може викликати розчарування або навіть якусь зміну релігійних установок. Тому тут насправді потрібна окрема перевірка, окреме дослідження. Безумовно, стресові ситуації часто викликають у людей бажання переосмислити життя, світогляд, зокрема у напрямку релігійності, але буває і навпаки. Буває, що, наприклад, постає так звана проблема теодицеї, коли людина, дивлячись на ці всі жахіття, каже, що "Бог такого не допустив би, певно, Бога немає". Тому ситуація двояка.
"Раніше у вірі шукали розраду від постійної війни довкола"
А як з проблемою теодицеї раніше церква давала собі раду? Адже люди завжди воювали.
Мені навіть здається, що раніше воно стояло якось менш гостро, бо раніше людина була більш звична до стресу війни. Війна була для людини більш звичним станом і не сприймалася настільки шоково. Тому це питання насправді не настільки гостро для кожного особисто могло стояти. Зазвичай проблеми теодицеї в християнстві, і не тільки в християнстві, вирішуються через проблему свободи. Бо якби не було свободи чинити зло, якби не було свободи у людей чинити, наприклад, військові дії чи агресію щодо інших, то це означало б, що у людини не було б свободи взагалі, як такої. Це означає, що людину Бог тягнув би на повідку. А це не відповідає концепції свободи волі як такої. І це не відповідає концепції людини як вільної особистості. Бо вільна особистість, на жаль, — це особистість, що може, зокрема, здійснити вибір на користь зла чи на користь агресії до іншого. І зазвичай саме так пояснюється проблема теодицеї, зокрема в християнстві.
Якщо ми беремо старі часи, то, мені здається, в старі часи, навпаки, мова про війну не викликала такого шоку. Тому і проблема не стояла настільки гостро. Бо, навпаки, у вірі скоріше відшукували можливість від постійної війни довкола себе хоч якось знайти психологічну розраду.
А сучасна церква готова дати відповіді на цю богословську проблему в площині морального богослов’я, у площині повсякденної проповіді, пояснювати людям ось цей шок, якось розраджувати, щось притомне про це казати?
По-перше, тут нічого принципово не змінилося. А по-друге, в християнстві є питання надії, зокрема на воздаяння, на порятунок для усіх, і для тих, хто терпів страждання, хто загинув від рук агресора. Сильною стороною християнства відносно деяких інших, більш старих переконань, ідеологій, релігій є те, що воно обіцяє розраду, зустріч із тими, кого ти втратив, а також воздаяння. Це не завжди є в усіх релігіях та світоглядах, навіть монотеїстичних.
.jpg)
Віктор Трегубов. Фото: facebook
"Релігійна ідентичність зараз відійшла на другий план відносно національно-політичної"
Якщо я правильно пам’ятаю історію, то релігійна ідентичність сформувалася раніше, аніж національна. І сьогодні ми маємо щонайменше три ідентичності, достатньо потужні для людини як самовизначення. Це національна — в сенсі етнічному, національна — в сенсі політичної нації, і релігійна, якщо людина релігійна. Як ці три ідентичності сьогодні поєднуються і як конкретно релігійна ідентичність допомагає нам боронитися в повномасштабному вторгненні?
Насправді, здебільшого, релігійна ідентичність зараз усе ж таки відійшла на другий план відносно національно-політичної. Національно-етнічна в нашій країні теж більш вторинна відносно національно-політичної. Країна все ж таки в цьому плані мультинаціональна, мультикультурна. Наприклад, "Мадяр", командувач Сил безпілотних систем, не каже, що він захищає в Україні інтереси себе як угорця. І мало хто каже, що він захищає в цій війні свої інтереси як християнина чи мусульманина. Тому це війна насамперед за національно-політичну ідентичність. Релігійна ідентичність у ній певним чином відіграє роль, але, скоріше, як похідна. Як сприйняття України і українських церков, зокрема Української греко-католицької церкви, як однієї з опор української духовної незалежності. Але це вторинний фактор відносно національно-політичної ідентичності.
"Братовбивча" війна?
У російській пропаганді подають цю війну як братовбивчу, бо ж, мовляв, там теж християни. От що з цим робити?
Хай подають. Це можна подати як братовбивчу війну, бо там і там християни, але ж не українці напали на Росію. От у чому питання. Якщо росіяни, а також буряти і чеченці в Бучі захищали християнство, не дуже зрозуміло, від кого і як, то мені здається, що наполягання на такій схемі бачення реальності навіть у російську голову не дуже втовкмачується, а втовкмачити його в українську голову буде дуже важко.
Сприйняття Великодня в Україні як етнонаціональної традиції і релігійної різне
Що сьогодні зі сприйняттям Великодня в суспільстві, на вашу думку?
Мені здається, що в Україні можна розділити Великдень як етнонаціональну традицію і Великдень як релігійну традицію, бо вони фактично і сприймаються по-різному. У нас пасочки активно печуть і агностики, і атеїсти, і навіть несуть їх святити. І всі ми, певно, таке бачили. Є люди, для яких це свято — це справді свято Воскресіння, це головний день у році, це свято надії на вічне життя, і це свято фактично зміни всієї парадигми існування людини як виду. Є люди, для яких це привід красиво вдягнутися, прийти до центру, посвятити пасочки, а до того ще помити вікна, а потім добре поїсти смачний, традиційний великодній набір страв. Теж непогано і краще, ніж просто в кутку це відбути. Тому, може, навіть і хай так.
Студенти під час Майдану побігли саме до Михайлівського собору
І ще одна важлива річ в контексті розмови про суспільство, церкву, свята і війну — це довіра. Зазвичай українська церква ближче до верхніх рядків щаблів довіри — кому люди вірять або все ще вірять. Як цей рівень довіри змінювався і який зараз тренд маємо?
У церкви він достатньо стабільно високий. В українському суспільстві є певне відчуття того, що церква так чи інакше несе соціальну функцію. Для мене найяскравіший приклад — це коли студенти під час Майдану біжать саме до Михайлівського собору. Вони ж не намагаються стукати в якісь інші двері, не намагаються стукати в інші приміщення, ні в готель, ні в консерваторію, ні в приватні будинки, а саме вони біжать до церкви. Насправді це рефлекс, бо там люди, що мають захистити, і там студентів зрештою захистили.
