Правоохоронці на місці стрілянини у Голосіївському районі, внаслідок якої шестеро людей загинули і 14 дістали поранення. Київ, 18 квітня 2026 року. Фото: Суспільне Новини/Іван Антипенко
В Україні відносно безпечні вулиці, якщо порівнювати зі США чи деякими європейськими країнами
18 квітня у столиці, в Голосіївському районі, чоловік відкрив стрілянину по людях, унаслідок чого загинуло семеро осіб. Згодом у соцмережах з’явилося відео, на якому видно, як поліцейські залишають місце події саме тоді, коли, ймовірно, почули постріли. Начальник Департаменту патрульної поліції Євген Жуков подав у відставку, визнавши дії підлеглих негідними та непрофесійними. Триває службове розслідування. Чому реакція правоохоронців була саме такою, чи готова поліція діяти в умовах реальної загрози, і що потрібно змінити вже зараз? Ви зробили дуже цікавий допис у себе в соцмережі Facebook. Це своєрідний кримінологічний, соціально-правовий погляд на ситуацію. Але почнімо із загальної характеристики та аналізу цього терористичного акту. Прошу.
Мій допис стосується більше наукових речей, оскільки я є науковцем. Крім того, звісно, на практичному рівні займаюся питаннями державної політики і законодавчого регулювання. Моя основна теза зводиться до того, що ми не можемо оцінювати всю поліцію за непрофесійними діями двох поліцейських, які, дійсно, почувши постріли, втекли з місця події і залишили в небезпеці цивільну особу – дитину. І стосовно цього випадку є кримінальне провадження, про яке говорив генеральний прокурор, за кваліфікацією "службова недбалість, що наражає людей на небезпеку". Водночас маємо кілька десятків поліцейських, які перебували на місці події: вони оточили територію, вели перемовини з терористом. Спецпідрозділ КОРД у разі безрезультатних перемовин ліквідував терориста, який становив загрозу. І друга теза полягає в тому, що загалом у поліції, скажімо так, трапляються випадки дуже непрофесійних, навіть злочинних дій. Водночас значна частина – приблизно 9,5 тисяч осіб – служить на фронті у складі спецпідрозділів, у стрілецьких підрозділах. Крім того, поліція працює на прифронтових територіях і щоденно наражає себе на небезпеку. Тому мені дуже прикро, що на всю поліцію загалом падає така тінь. Однак цей випадок є справді екстраординарним. У нас, на щастя, відносно безпечні вулиці, якщо порівнювати зі США чи деякими європейськими країнами, де існують проблеми, пов’язані з мігрантами, мультиетнічністю, мультирелігійністю. У нас явища тероризму, шутингів, масових розстрілів, коли озброєні люди відкривають вогонь у школах чи на вулицях, часто маючи психічні проблеми, трапляються вкрай рідко. І в цьому сенсі нам, знову ж таки, певною мірою "щастить", адже українське суспільство більш однорідне і не має частини тих викликів, які існують на Заході. Відповідно, для поліції подібні ситуації є надзвичайними. Тобто в теорії існують стандартні операційні процедури, протоколи дій у таких випадках, однак ці навички часто не відпрацьовані на практиці, адже подібні інциденти трапляються вкрай рідко.
І тому те, що тут реально треба і можна робити, – це відпрацьовувати тактико-технічні навички, виділяти більше годин на професійну підготовку, на володіння зброєю та її застосування, а також долати той психологічний бар’єр, який існує в головах у поліцейських. І саме в цьому, як на мене, найбільша проблема. Чому? Тому що, з одного боку, ми ніби хочемо, щоб поліція рішуче діяла в таких ситуаціях: не вагалася, не тікала з місця події, застосовувала зброю на ураження. Якби це сталося швидше, то, можливо, 18 квітня в Києві загинуло б менше людей. З іншого боку, ми як суспільство дуже агресивно реагуємо на будь-які випадки, коли поліція взагалі застосовує силу. І те, що ми бачимо зараз під час мобілізаційних заходів, коли поліція максимально дистанціюється і не готова перебирати цю функцію, – це якраз показник того, що загальна лінія поліції полягає в принципі: чим менше насильства, тим краще. І ми не до кінця розуміємо, чи справді хотіли б, щоб поліція виконувала ті протоколи, які існують на Заході: спершу попередження, а потім застосування зброї. Або навіть без попередження, якщо хтось намагається завдати шкоди життю поліцейського. Усі ці випадки, коли люди не підкоряються вимогам поліцейського, наїжджають на поліцейських, тікають від них і так далі – якби в таких ситуаціях застосовувалася зброя, думаю, негативу в бік поліції було б ще більше. І проблема, якщо дуже коротко, полягає в тому, що наша судова практика, на жаль, украй підозріло ставиться до людей, які застосували зброю. Це стосується і самооборони, коли фактично дуже складно довести судді, що це була реальна необхідна оборона. І це стосується випадків, коли поліція все ж застосувала зброю, але суди часто не вбачають законних підстав, не вважають, що це було пропорційно, необхідно й ефективно в конкретній ситуації. І через це, повторюся, поліцейські бояться застосовувати зброю. Будь-яке її застосування – це, найімовірніше, дисциплінарна відповідальність. Тому керуються принципом: краще нічого не робити, а застосувати фізичну силу, кийки, намагатися вести перемовини. І, на жаль, ми бачимо не один такий випадок, коли поліцейські гинуть на службі саме тому, що немає ефективної взаємодії між напарниками, немає готовності застосувати зброю і так далі. Тому все, що я хотів сказати: ця проблема – як двосічне лезо. З одного боку, ми хочемо більшої рішучості, хочемо швидшої реакції. З іншого боку, якщо поліція почне це застосовувати і ми будемо часто це бачити, то, найімовірніше, реакція суспільства буде протилежною. І тому всі ці розмови про легалізацію короткоствольної вогнепальної зброї є вкрай небезпечними, оскільки криміногенна ситуація, швидше за все, погіршуватиметься. Це стосується і подальшого розвитку війни, і соціально-економічних проблем, і ветеранської політики, і демобілізації, і потенційної трудової міграції. Навряд чи наше суспільство готове до того рівня насильства, з яким ми можемо зіткнутися найближчим часом.
Євген Крапивін. Фото: facebook
Протоколи є, але практики бракує
Ви згадали про протоколи дій поліцейських, і в таких випадках вони, очевидно, існують. Нагадайте, будь ласка, що вони передбачають у таких ситуаціях, і як часто патрульні мали б проходити тренування щодо реагування на подібні загрози. Можливо, після цього трагічного інциденту таких практичних занять, а не лише теоретичних, стане більше?
Ну, протоколи, навіть з огляду на те, що в нас є законодавче визначення, звісно, передбачають випадки, коли можна застосовувати зброю. І фактично, якщо немає загрози людям чи поліцейським, то спершу має бути попередження, а вже потім – стрільба лише у відповідному випадку. Але той випадок, про який ми говоримо, звісно, не належить до таких. Стосовно підготовки, дійсно, є певна кількість годин, яку щомісячно поліцейські в межах підготовки проходять для того, щоб і теоретичні дисципліни опрацьовувати, і відстрілювати зброю, тобто тренувати навички її застосування. Але цих годин мало. Так само, як і кількості набоїв, які відстрілюються, – їх дуже мало. І ті фізичні нормативи, які поліцейські складають, не враховують понаднормову роботу, умови війни, чергування під тривогами, роботу під обстрілами і так далі. Тобто загалом це питання має коментувати сама поліція, але, звичайно, це означає, що рівень практичного відпрацювання навичок дійсно недостатній. Водночас на це є і об’єктивні, і суб’єктивні причини. Є й більш глобальна історія – про протоколи, стандартні операційні процедури саме в кризових ситуаціях. І, безперечно, терорист, який бере заручників у супермаркеті, – це саме такий випадок. І це питання не лише до патрульної поліції. Тут має бути злагоджена взаємодія між патрульною поліцією, місцевою поліцією, конкретним Голосіївським управлінням поліції, між КОРДом, між поліцією діалогу, яка веде перемовини. І та критика, яка стосується часу між першими почутими пострілами та ліквідацією терориста – приблизно півтори години, – полягає в тому, що нібито це можна було зробити швидше. Ну, знаєте, якби все це було краще відпрацьовано, можливо, це справді можна було зробити трохи швидше. І, можливо, ми мали б менше жертв. Але, повторюся, це настільки нетипова, нестандартна ситуація, що, мені здається, будь-яка поліція у світі до перших терактів ніколи не буває повністю готовою. Згадайте теракти в Європі 2015–2016 років, які влаштовувала так звана "Ісламська держава". Згадайте американські масові розстріли у школах, з якими борються роками, але їхня кількість усе одно залишається дуже високою. Тобто не можна сказати, що існує якась суперпрофесійна поліція, яка гарантовано відвернула б таке. І ми маємо не той випадок, коли всі мають різко піти у відставку і понести відповідальність за те, що щось було зроблено із затримкою. Натомість конкретно двоє поліцейських не витримали психологічного напруження і дійсно не виконали свого обов’язку – служити і захищати.
"Якщо немає жодного зв’язку між Жуковим і діями його підлеглих, то ідея колективної відповідальності – це щось комуністичне, а не про правову державу"
До речі, щодо відставки. Нагадаю нашим слухачам, що начальник Департаменту патрульної поліції України Євген Жуков подав у відставку через дії співробітників поліції. Ось що він сказав буквально напередодні під час брифінгу: "Я, як бойовий офіцер, ухвалив рішення подати рапорт на звільнення з посади, яку обіймаю. Думаю, так буде справедливо". А що, власне, змінить відставка пана Жукова з посади? І чи не передчасне це рішення? Знову ж таки, читаючи дуже багато коментарів у різних соціальних мережах, натрапляв на абсолютно різні позиції. Від позиції на кшталт: чому йде Жуков, якщо має йти пан Клименко? Або: чому йде Жуков, якщо втекли лише двоє цих поліцейських? Тож, узагалі, відставка щось змінить?
Пан Жуков насправді дуже давно очолює патрульну поліцію – фактично 11 років. І, можливо, новий керівник принесе якісь нові підходи й реалізує ті протоколи, удосконалить ту систему навчання, яку я описав. Але, з іншого боку, цю відставку можуть ще й не прийняти. Голова Нацполіції, і сам пан Жуков, можуть виконувати ці речі далі. Просто такий настрій у коментарях, здається, стосується того, що це дійсно людина, яка має бойовий досвід, яка має високі морально-ділові якості, яка була "атовцем" і "кіборгом". І, відповідно, таких людей, насправді, треба цінувати в поліції. Але інше питання – який він керівник? Тобто бути хорошим військовим і керувати патрульною поліцією – це дві різні речі. Тому подивимося, як далі розгортатимуться ці події. Але я точно не прихильник колективної відповідальності. Є випадки, коли дійсно керівник не зміг організувати роботу. Наприклад, якщо виявиться, що безпосередні керівники цих двох поліцейських знали про якісь психологічні проблеми, про якісь кризові ситуації, або не розглядали якісь рапорти й не проводили роботу над помилками. Тоді це дійсно підстава для відповідальності. А якщо немає жодного зв’язку між паном Жуковим і діями його підлеглих, то ідея колективної відповідальності – це, вибачте, про щось комуністичне, а не про правову державу.
І це одне з досягнень реформи поліції 2014–2015 років – те, що ми роз’єднали поліцію і Міністерство. Міністр входить в уряд, формує державну політику, переймається бюджетом, але точно не тим, як поліцейські працюють на місцях. Звісно, політична оцінка може бути різною. Якщо є у політиків питання до пана Клименка як до члена Кабінету Міністрів – це вже окрема розмова. Але точно, що операційні питання йдуть по вертикалі: керівництво патрульної поліції, керівництво Нацполіції, і вже в останню чергу можемо говорити про міністра. Але, повторюсь, кадрові питання – це добре, проте тут питання службового розслідування, відповідальності тих, хто не організував належну й ефективну роботу, відповідальності індивідуально цих двох поліцейських, зміни підходів до тактико-технічної підготовки поліцейських у той бік, щоб вони були більш навченими, рішучими, практично підготовленими до застосування зброї. І тоді ми реально зможемо уникнути подібних ситуацій у майбутньому. Просто говорити, що хтось має понести відповідальність і бути цапом-відбувайлом на політичному рівні, – комусь від того стане легше. Але де ми знайдемо нових керівників поліції – для мене це завжди загадка, особливо в умовах тієї кризи публічної служби, яку ми маємо зараз. Я впевнений, що серед поліцейських є достойні кадри. Але, знову ж таки, в умовах повномасштабної війни треба дуже обережно ставитися до будь-яких кадрових змін в органах правопорядку.
Формальні перевірки і реальні ризики
Ви вже дещо згадали про службове розслідування, і хочеться все-таки зрозуміти, що саме воно має показати і коли можуть з’явитися його результати.
Ну, про кримінальну відповідальність ми сказали, про те, як була організована ця операція: чи дійсно була якась затримка, чи діяли за протоколом, або ж керівники не проконтролювали й існували якісь системні проблеми з їхніми підлеглими. От саме це і має службове розслідування показати. Немає якихось чітких строків, але сподіваюся, що воно буде проведене якнайшвидше. Але якщо ми зачепили цю тему, то буквально кілька слів хочу сказати про дозвільну систему. Питання кваліфікації тут, зокрема щодо тероризму, ставиться під сумнів – це вже питання об’єктивної сторони. Але якщо навіть припустити, що людина була неосудною, то, на жаль, цього вже експертиза не встановить, тому що стрільця було ліквідовано. Натомість виникає велике питання до дозвільної системи – тобто системи, яка надає дозволи на зброю цивільному населенню. Адже людина мала мисливську зброю, легально зареєстровану, дозвіл був продовжений, здається, в грудні минулого року. Відповідно, оцінювався і її психічний стан, і медичні показники – і жодних застережень у системи МВС до цієї людини не було. Скажімо відверто: оцінка ризиків для власників зброї в тому обсязі, в якому вона зараз легалізована, проводиться доволі формально і поверхово. І думаю, що пан Клименко, який очолює МВС і відповідає за дозвільну систему, цілком правильно звернув увагу на цей аспект – що тут також можуть бути проведені розслідування і зроблені висновки. Щоб у подальшому на законних підставах люди з очевидними ознаками психічних розладів або з незадовільним станом здоров’я не отримували відповідні дозволи. Тобто, якщо вже говорити в контексті зброї, то я би тут зробив акцент саме на чинній системі. І далі поставив би питання кожному слухачу, хто підтримує, наприклад, легалізацію короткоствольної вогнепальної зброї: як вони собі уявляють це в умовах такої дозвільної системи, яка не оцінює ризики належним чином і недостатньо контролює обіг зброї серед цивільного населення? Яким чином ця система зможе "переварити" вогнепальну зброю? Це для мене зараз найбільша пересторога. Не те, що люди можуть мати засоби збройної оборони, а те, що система контролю в нашій державі настільки слабка, що її варто спочатку налагодити, а вже потім розширювати категорії громадян, які можуть володіти вогнепальною зброєю. Тому, підсумовуючи, службове розслідування стосується і самих поліцейських, які втекли, адже це і кримінальна, і паралельна дисциплінарна відповідальність. Це стосується і загальної організації операції, і командирів, які могли не забезпечити належного контролю. І так само це стосується дозвільної системи.
Довіра після скандалу: один випадок – різні висновки
Ми зараз говоримо про те, що ці двоє поліцейських фактично втекли, але інші виконували свою роботу. І загалом дуже складно оцінювати всю поліцію за такими випадками. Хтось сумлінно виконує свої обов’язки, хтось – ні. Але загалом такі інциденти підривають довіру суспільства до поліції? Чи, навпаки, люди, які аналізують ситуацію, залишаються при своїх поглядах і надалі?
Ви знаєте, немає досліджень, які могли б оперативно зафіксувати такі коливання. Тобто, я думаю, що, безперечно, день, два, три тижні цей рівень буде падати. Але з часом, мені здається, він стабілізується, що й показують щорічні оцінки рівня довіри, які проводять незалежні соціологічні служби. Наприклад, КМІС минулого року заміряв, і попри всі проблеми поліції в умовах повномасштабної війни, цей рівень довіри коливається в межах 40–45%, що, насправді, доволі достойний показник. Він стабільний, тому що є органи, особливо політичні, як-от Верховна Рада, які мають по 10-15%. З іншого боку є, звісно, Збройні сили – близько 70% довіри, чи Служба безпеки – теж майже 70%, тому що вони нас захищають від ворога. Але якщо говорити про поліцію, то коли спускаєшся на місцевий рівень, це та структура, яка першою приїжджає на прильоти, яка несе службу під час тривог, під час обстрілів, у західних областях і так далі, яка служить і на фронті, і на прифронтових територіях. Тобто загалом, чим менше люди мають, скажімо так, політичного невдоволення поліцією, тим більше вони зберігають до неї стримано-схвальне ставлення в межах оцих 40%.
КОНТЕКСТ
Двом співробітникам патрульної поліції Києва оголосили підозру через їхні дії під час терористичного акту в Голосіївському районі. Їм інкримінують службову недбалість із тяжкими наслідками. Про це повідомив генеральний прокурор України Руслан Кравченко.
За даними слідства, екіпаж патрульних прибув на виклик про стрілянину. На місці вони побачили поранених: дитину, чоловіка та жінку, які потребували невідкладної допомоги. Поруч були й інші люди, зокрема ще одна дитина. "Натомість патрульний екіпаж, маючи при собі табельну вогнепальну зброю та всі законні підстави для її застосування, фактично тікає з місця події", — наголошує Кравченко.
За його словами, через бездіяльність співробітників поліції озброєний чоловік продовжив безперешкодно рухатися вулицею та стріляти у перехожих.
"З 16:35 до 18:00 18 квітня у Києві було вбито шістьох людей. На жаль, 20 квітня у лікарні від отриманих поранень помер ще один чоловік, він став сьомою жертвою теракту", – додав генпрокурор.
Двом працівникам патрульної поліції повідомлено про підозру у службовій недбалості, що спричинила тяжкі наслідки — загибель людей (ч. 3 ст. 367 КК України). Санкція статті передбачає до восьми років позбавлення волі. Слідчі подали клопотання про обрання запобіжного заходу — тримання під вартою, додали у Державному бюро розслідувань.
Як повідомили Суспільному у прокуратурі, патрульних не затримували. Запобіжний захід обиратимуть сьогодні, 21 квітня.
