Правоохоронець на місці стрілянини у Голосіївському районі Києва, внаслідок якої шестеро людей загинули, Київ, Україна, 18 квітня 2026 року. Фото: Суспільне Новини/Іван Антипенко
18 квітня сталася подія, яка сколихнула Україну: у Києві чоловік на вулиці відкрив стрілянину по перехожих, потім увірвався в супермаркет, де взяв людей в заручники. Чоловіка ліквідували під час штурму супермаркету, але він встиг вбити 7 людей, і 9 поранити. Ця подія спричинила запеклі дискусії довкола питання легалізації вогнепальної зброї і права громадян на самозахист. Хоча ці дискусії в медіа тривають вже понад 10 років. Чи зможе наявність зброї у цивільних підвищити рівень безпеки? Почнімо із загальної картини, якою нині є ситуація із регулюванням зброї в Україні? Скільки українців зараз мають право на зброю?
Ольга Піскунова: Ця дискусія справді триває досить довго, вже значно більше, ніж 10 років. Щодо того, яка кількість зброї нині є у цивільного населення, важко сказати точну цифру через воєнний стан. Але міністерство внутрішніх справ ще позаминулого року запустило роботу реєстру, де громадяни можуть добровільно зареєструвати знайдену після або під час бойових дій вогнепальну зброю і до кінця воєнного стану залишити її у себе. Але ми розуміємо, що не всі громадяни вчасно вносять відомості в реєстр, також не варто забувати, що на початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 зброя видавалася без жодної реєстрації, без жодних документів. Тому зараз віднайти всю цю зброю віднайти і облікувати досить складно.
А скільки зброї було на руках у українців до повномасштабного вторгнення?
Ольга Піскунова: Ми на сьогодні не можемо говорити, що у нас вогнепальна зброя повністю заборонена. Є категорії населення, які можуть тримати вдома вогнепальну зброю: військовослужбовці, поліцейські, мисливці та особи, які займаються стрілковим спортом, в тому числі і олімпійські спортсмени.
У журналістів теж є така можливість.
Ольга Піскунова: Так, для журналістів також передбачена така можливість, але в окремих випадках, коли є загроза його життю і здоров'ю.
Чи реально зараз отримати дозвіл на зброю звичайній цивільній людині, і якою є ця процедура?
Ольга Піскунова: Тут варто розуміти, про яку вогнепальну зброю ми говоримо. Якщо йдеться про мисливську рушницю, то процедура визначена міністром внутрішніх справ: особа має зібрати низку документів, в тому числі, довідки від психіатра і нарколога, підтвердити, що вона за станом здоров'я здатна цю зброю утримувати в належному стані і безпечно зберігати. Мають бути зазначені умови для зберігання такої зброї, зокрема, це мають бути місця, недоступні для дітей (осіб до 18 років). І з певною періодичністю, а саме раз на три роки, такий дозвіл треба продовжувати. По суті, це все відбувається автоматично: особа звертається до національної поліції і підтверджує всі умови зберігання і отримання дозволу. І такий дозвіл продовжується. Якщо говорити про короткоствольну вогнепальну зброю саме нарізну, то цивільне населення на сьогодні її придбати не може. І останні кілька років всі дискусії зосереджені саме навколо цієї категорії вогнепальної зброї.
Скажіть, будь ласка, процедура отримання зброї, яка діє станом на зараз, наскільки реально працює як фільтр? Поясню, чому ставлю це питання. Якщо згадати стрілка-терориста, якого ліквідували, людину, що розстріляла сімох людей, то він, умовно кажучи, ще до цього був помічений у конфліктних ситуаціях.Тобто людина агресивна, неадекватна, і тим не менш отримала зброю. Більше того, він ще й звертався щодо її переоформлення чи продовження дозволу. І я свого часу, пам’ятаю, якось у побутовій розмові запитав одну людину: а як оформити дозвіл для себе? Мені відповідають: 200 доларів. Я перепитую: у сенсі 200? Кажуть: 200 доларів – і все зробимо. Для мене це був шок. Я відповів: мені так не треба, я журналіст. А мені кажуть: якщо журналіст, тоді ще простіше. Тобто ви розумієте, про що я питаю. Яка зараз ситуація? Це формальність чи все-таки реальний фільтр?
Ольга Піскунова: На сьогодні ситуація абсолютно не змінилася порівняно з тією, яку ви описали. До цього варто додати умови та особливості воєнного стану, адже в країні триває війна. І ми вже побачили на трагічних подіях, які сталися в суботу, що ці фільтри фактично не спрацьовують. Міністерство внутрішніх справ офіційно повідомляло, що в грудні ця особа, стрілок, зверталася за продовженням дозволу на володіння зброєю. Минуло фактично менше ніж пів року. Хоча він подавав усі необхідні довідки, зокрема й щодо психічного стану. Тому те, що зараз справді на часі, це посилення таких фільтрів. А можливо, навіть не посилення, а їхня кардинальна зміна, повний перегляд, у тому числі в контексті євроінтеграції. Водночас, скільки я стежу за дискусіями щодо легалізації зброї, важливо пам’ятати: не потрібно впадати в крайнощі. Зараз соцмережі умовно розділилися на тих, хто за те, щоб видати зброю всім без винятку, і на тих, хто виступає за тотальну заборону вогнепальної зброї. У будь-якому разі, з урахуванням не лише суботньої трагедії, а й усіх попередніх випадків, навіть за останні чотири роки, коли гинули, зокрема, й поліцейські, коли особи застосовували вогнепальну зброю або коли її застосовували самі правоохоронці – згадаємо випадок дворічної давнини у Дніпрі, коли водія застрелили патрульні поліцейські, – варто формувати культуру поводження зі зброєю та підвищувати рівень відповідальності населення. Тому що найголовніша деталь будь-якої вогнепальної зброї – це голова її власника. І допоки ми не сформуємо цю культуру та відповідальність, я вважаю, що наше суспільство все ж не буде готове до масового озброєння. І які б надійні фільтри ми не встановили, вони все одно будуть недостатньо ефективними для того, щоб усі могли безпечно почуватися на вулицях, а вогнепальна зброя справді була засобом захисту, а не перетворювалася на знаряддя нападу.
Ваша думка: уявімо, що ухвалили рішення про легалізацію зброї, про надання її всім охочим і так далі. Як може змінитися безпекова ситуація всередині країни у випадку різкого зростання кількості легальної зброї?
Ольга Піскунова: Поки ми не сформуємо культуру поводження зі зброєю, ситуація кардинально не зміниться. Усе одно залишатимуться ризики того, що ця зброя може бути використана просто для шутінгу, як це періодично трапляється, наприклад, у Сполучених Штатах Америки, зокрема й у школах. Тому, поки законопроєкт, про повернення до розгляду якого згадував міністр внутрішніх справ, ще перебуває у Верховній Раді, міністерство вже зараз могло б зробити справді важливий крок – напрацювати просвітницьку, навчальну та комунікаційну програму, яка допоможе сформувати культуру поводження зі зброєю. Бо мало просто тримати зброю вдома або лише усвідомлювати, що вона десь у кобурі на стегні, навіть якщо буде дозволено пересуватися зі зброєю вулицями. Нею ще потрібно вміти скористатися, по-перше, і вміти застосувати її саме в критичній ситуації. А до цього більшість населення точно не готова.
Ми розбирали відео з бодікамер поліцейського, який почав тікати від нападника, і побачили, що він тікає з пістолетом. Тобто людина з пістолетом тікає від людини зі зброєю. І це дійсно про те, наскільки важливо в критичний момент уміти скористатися власною зброєю. Я не беруся судити цього поліцейського – не знаю, що він переживав у той момент, не розумію всіх обставин на місці події. Але це справді питання навичок користування зброєю. І це фахова людина, яка десять років пропрацювала в поліції. Тому не варто думати, що достатньо пройти коротке навчання – і вже будеш готовий користуватися зброєю. Тут я абсолютно з вами погоджуюся. До нас приєднується кандидат психологічних наук, криміналіст, кримінальний психолог Юрій Ірхін. Я хотів би продовжити своє запитання щодо того, що, умовно кажучи, може змінитися в Україні, якщо суттєво зросте кількість легальної зброї. Але тепер хочу поставити його вам із точки зору психології. Чи безпечно, на вашу думку, надавати широким масам право на отримання зброї? Особливо зараз, коли суспільство постійно перебуває у стресі, багато нервових зривів, травматичних ситуацій через війну.
Юрій Ірхін: Я вважаю це питання загалом недоречним, навіть беззмістовним, з огляду на те, що зброї зараз і так уже багато, зокрема легальної. Є мисливці, є люди, які цим захоплюються, таких у країні чимало. Але наше з вами щастя в тому, що подібні випадки трапляються дуже рідко. Це поодинокі інциденти, ексцеси. Якщо вже говорити про це серйозно, то насамперед має бути реальний контроль – принаймні під час придбання зброї або оформлення дозволу на неї. Наразі ж він існує переважно лише на папері. Усе, що сьогодні проводиться з точки зору медицини, зокрема психіатрії та психології, це чиста профанація. Фактично видається формальна довідка про те, що людина не перебуває на обліку. Ну, не перебуває, і що далі?
Я якраз наводив приклад у нашій розмові з пані Ольгою. Розповідав, що ще під час АТО намагався дізнатися про процес отримання зброї. Тоді мене ще не знали як журналіста, тобто сприймали як звичайну цивільну людину. Я запитав: як отримати легально? І мені відповіли: 200 доларів – і все зробимо.
Юрій Ірхін: Це вже зовсім інша сторона питання. Зловживання, спекуляції на цьому тлі – звісно, це природні процеси, які, на жаль, притаманні нашому суспільству. Але навіть якщо проходити легальний шлях, вибачте, сам процес оформлення допуску надзвичайно складний, водночас цілком безглуздий. Це марна трата часу і ресурсів. По суті, він нічого не дає. Це формальність і бюрократія. Самого процесу я детально не знаю, бо не працюю в дозвільній системі. Але знаю, що навіть продовження того самого дозволу раз на три роки – це серйозний головний біль. Зброю потрібно відстрілювати, проходити багато бюрократичних формальних процедур, які важко здолати. І люди, які легально володіють зброєю, на це йдуть, жертвують власним часом, погоджуються на всі ці вимоги. І, до речі, це максимально безпечна категорія людей – ті, хто легально володіє зброєю. Якщо говорити про якийсь контроль, то знову ж таки не треба переводити це в параною чи тотальний контроль у стилі 37-го року. Питання в тому, яким саме він має бути. Бо звичайним психіатричним оглядом психічну патологію не виявиш. Діагноз нерідко можна встановити лише в умовах стаціонару, за динамічного спостереження. Тому нинішня система в багатьох моментах виглядає безглуздою. Це радше формальність, профанація, ніж реальний механізм відбору.
Вважаю себе ніби психічно здоровою адекватною людиною. Але я бачу, як мій психічний стан зараз змінюється: наскільки я став нервовим. Наприклад, на дорозі, якщо мене хтось зачепить за кермом чи десь іще – як я відреагую? От у тому й річ, що я сам не знаю, як відреагую. Розумієте?
Юрій Ірхін: Звісно. Дивіться, будь-яка психічно здорова, цілком адекватна, нормальна людина може відреагувати непередбачувано. Існує навіть таке поняття в психології та психіатрії, як афект, афективний стан. Це коли цілком здорова, психічно врівноважена людина раптово втрачає контроль над собою. Є також серед поведінкових розладів і психічних патологій поняття реактивного психозу – від слова "реакція". Тобто людина не є потенційно психічно хворою, але хворобливим способом відреагувала на певну травматичну подію. Тож упередити це шляхом звичайного медичного чи психіатричного огляду неможливо.
Якщо, умовно кажучи, все ж таки ухвалять якесь рішення про можливу легалізацію зброї, легальне надання її людині, то що це можуть бути за процедури? І як психіатр має це реально визначати? Ви ж кажете, що це можливо хіба в стаціонарі.
Юрій Ірхін: Ніяк. Психіатр це ніяк не визначить. Це, в принципі, давно всім зрозуміло й є відомим фактом. Саме тому сьогодні у нас вимагається лише одна довідка – про перебування або неперебування людини на обліку в нарколога і психіатра. І все. Просто акцент треба робити не на цьому. Потрібно ухвалити принципове рішення: або легалізувати і дозволяти звичайному пересічному громадянину володіти зброєю, або ні. Нехай навіть лише тим, хто не перебуває на обліку у психіатра чи нарколога. Бо якщо людина перебуває на психіатричному обліку, значить, вона проходить амбулаторне лікування. Напевно, у таких випадках не варто надавати дозвіл. Якщо людина хронічно залежна – наркозалежна чи алкоголік – теж, мабуть, не треба. Але загалом процедуру варто спростити і легалізувати. Бо зверніть увагу: усіляка сволота, зловмисники, злочинці мають зброю нелегально. І користуються нею фактично вільно. А такі випадки трапляються навіть серед людей, які володіють зброєю легально. Останній інцидент це також засвідчив.
От ваша особиста думка – як людини, як фахівця: зараз до чого може призвести зростання кількості легальної зброї?
Юрій Ірхін: Я не лікар. Але думаю, що це радше призведе до стримувального ефекту. Це може знизити ймовірність подібного роду інцидентів. Потенційний нападник, якщо знатиме, що апріорі в іншої людини також може бути зброя, буде зовсім інакше планувати свої дії. У нього буде інша мотивація. Він чітко знав, що на вулиці майже ні в кого зброї немає. Хоча, як бачимо, йому було байдуже навіть те, що поліцейські завжди озброєні. Поліцейські були зі зброєю – і що з цього вийшло, ви самі бачили. Тож цей випадок, до речі, не є показовим. На ньому не можна будувати якісь принципові рішення.
На вашу думку, що зараз важливіше: легалізація доступу до зброї чи посилення контролю і роботи правоохоронної системи?
Юрій Ірхін: Я думаю, це треба робити одночасно: і легалізувати зброю, і дозволити громадянам законно нею володіти. Але водночас має бути контроль – не бюрократичний, а реальний. Можливо, на рівні того старого дільничного контролю, коли правоохоронець реально знав ситуацію на своїй території. Розумію, що сьогодні це звучить майже фантастично і навряд чи можливо в повному обсязі. Проте контроль має бути саме живим і дієвим, а не формальним. Бо в нас, на превеликий жаль, усе губиться в паперах. Сьогодні контроль – це купа документів, черги, формальності, які, до речі, породжують і спекуляції, і корупцію.
