День пам’яті та примирення. Ілюстративне фото Суспільне Культура
8 травня Україна відзначає День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, вшановуючи загиблих у Другій світовій війні 1939–1945 років. Цей день встановлено Законом України у 2023 році в пам’ять про одну з найстрашніших трагедій в історії людства. Водночас останніми днями в контексті вшанування полеглих у Другій світовій війні йдеться не лише про 8 травня в Україні, а й про 9 травня в Росії з усіма його атрибутами – парадами, переодяганням дітей у форму червоноармійців та погрозами про "можем повторить". Чому український і російський досвіди так розійшлися? І чи можна сказати, що ми остаточно відділилися від Російської Федерації у питанні вшанування полеглих у Другій світовій війні? Отже, я пропоную поговорити про 8 травня не лише в Україні, а й загалом у світі. Коли ми говоримо про День пам’яті, то навіть виносимо це на перший план те, що це насамперед День пам’яті та перемоги над нацизмом. Давайте поговоримо про саму концепцію цього дня.
Якщо говорити про День пам’яті, то йдеться насамперед про те, що ми не можемо говорити лише про День перемоги. Ми маємо передусім вшанувати тих, хто віддав своє життя, хто пожертвував собою для того, щоб ми сьогодні могли жити. І ось цей День пам’яті, знаєте, має дві сторони. З одного боку, це день завершення війни, а з іншого – день, коли ми справді говоримо про загиблих, про своїх рідних, своїх співвітчизників, які віддали життя заради того, щоб ми сьогодні могли жити, працювати, існувати.
Олександр Білоус. Фото: РБК-Україна /Віталій Носач
Як виникла колізія з приводу різних дат: 8 чи 9 травня?
Коли ми говоримо про культ 9 травня в Росії, важливо розуміти: він формувався ще в Радянському Союзі як велике свято перемоги. Це було свято завершення війни – свято того, що "ми перемогли". Але водночас майже не йшлося про інші сенси – про переосмислення тих подій, про пам’ять жертв, про складність і трагізм війни. Якщо ж говорити про те, чому саме 9 травня стало офіційною датою, то тут ідеться про певну часову колізію. Ми відзначаємо першу хвилину миру 8 травня о 23-й годині за європейським часом. Але за московським часом це вже була 9-та травня. Крім того, коли нацистська Німеччина підписувала акт капітуляції із союзниками в Європі, не було враховано окрему процедуру підписання з Радянським Союзом. Через це документи фактично перепідписували, а це також потребувало часу. Саме звідси і виникає ця колізія – 8 чи 9 травня. У цьому і полягає своєрідний різнобій цих дат та їхнього трактування.
Ну і, власне, сам культ створення цієї атмосфери – або, якщо використовувати вже популярний термін, "побєдобєсія", теж не виник із нуля. Думаю, це слово добре зрозуміле нашим слухачам і слухачкам. І це була цілеспрямована, тривала робота пропагандистської машини.
У Радянському Союзі, як ми розуміємо, 9 травня далеко не завжди мало такий вигляд, із масштабними парадами та культом перемоги, який ми бачимо сьогодні в Росії. Якщо говорити про те, як 9 травня стало саме таким 9 травням, то це був довгий і складний шлях. Дійсно, якщо говорити про паради, то перший великий повоєнний парад відбувся вже у 1965 році, потім – у 1985-му. До цього такого масштабного культу не існувало. Говорити про День перемоги за живих свідків тієї війни було певною мірою незручно, тому що всі добре розуміли: реальна війна і перемога була зовсім не такою, якою її намагалися показати пізніше. Але з часом, коли відходили учасники та свідки тих подій, почалося вже зовсім інше трактування. Загалом Радянський Союз, а згодом і Росія, створили цілий комплекс пропагандистських практик, присвячених і "Великій Вітчизняній війні", і самому Дню перемоги. Не маючи інших потужних інструментів політики пам’яті, вони зробили 9 травня одним із найсильніших символів. Мовляв, ми вели чесну війну, ми в ній перемогли, і якщо раптом знову буде війна – ми знову можемо це повторити. Ми знову можемо покласти десятки мільйонів життів, але все одно перемогти і пройти цей шлях ще раз. І саме тут, зрештою, розійшлися українці та росіяни. Якщо ми приєдналися до європейської практики пам’яті – "ніколи знову", тобто цього не має повторитися, то в Росії досі апелюють до зовсім іншого: мовляв, чому "ніколи знову"? Якщо буде війна, ми можемо повторити, можемо знову пройти весь цей шлях, який проходили наші попередники.
Коли ми говоримо про російську пропаганду, то бачимо, що значне місце в ній займає образ дитини в червоноармійській формі. Чи можемо ми відстежити, коли саме з’явився настільки потужний наратив? Тому що мені здається, що реалізація цієї ідеї свідчила про більш активні й агресивні методи та тактики Росії у просуванні власного бачення перемоги, Другої світової війни та 9 травня.
До такої агресивної подачі вони перейшли приблизно 10–15 років тому. Хоча сама методика закладалася ще в радянські часи. Згадаймо, як у них відбувається святкування 9 травня: це масштабне свято, великі мітинги, заходи в школах, де дітям постійно розповідають про особливий статус і внесок їхньої країни в ці події. Але після багаторічного нагадування, постійного повторення й накачування населення міфами про ті чи інші події вони перейшли вже до практичної площини. Як на мене, це сталося у нульових – десятих роках, коли від теорії перейшли до практичного втілення, до виходу на інший рівень у власному розумінні святкування цього дня.
Говорячи про свідомість українців і їхнє бачення цього дня загалом, я не думаю, що російська пропаганда, як і наслідки та впливи Радянського Союзу, оминули українців і українок. Але зрештою сьогодні ми маємо одне бачення, тоді як у Росії процеси розвиваються зовсім інакше. Наскільки нам усе-таки притаманна така тенденція? Чи це питання того, як саме ми артикулюємо ці теми, як працюємо з масами – зокрема через засоби масової інформації та загалом через державну політику, яка й формує відповідний наратив?
Моя відповідь буде з практичної площини – на прикладі Музею війни у Києві. Ще 45 років тому він створювався як один із маркерів цієї пропаганди, але нині пройшов шлях переосмислення цих подій. І якщо говорити про зміну нашого ставлення до цього дня, то це добре видно саме на прикладі того, як відвідувачі музею сприймають 9 травня. Ще 10 років тому саме 9 травня було для музею днем номер один: день відкритих дверей, сотні тисяч відвідувачів. Але зараз люди вже дещо інакше сприймають ці події. Якщо раніше обов’язковим було "треба прийти в музей" саме 9 травня – не 8-го, не 10-го, – без особливого зацікавлення тим, що саме відбувалося і що означає День перемоги для кожного з нас, то тепер ми бачимо якісно новий крок уперед. Відвідувачеві вже не потрібно просто поставити умовну галочку в календарі, що він там був. Відвідувач має прийти, поцікавитися, вшанувати й пам’ятати. Тобто ми говоримо про важливі зміни: перехід від 9 травня до 8 травня – начебто це лише пів доби, лише один день різниці, але для нашого суспільства це означає дуже багато. Ми почали інакше розуміти ціну й значення дня завершення війни з нацизмом у Європі.
