Іван Марчук. Фото: Христина Кулаковська/Ukraїner
"Дайте мені тисячу років, і я розмалюю небо": сьогодні вам – 90 років! Ваші роботи виставляються у всесвітньовідомих музеях на 5-ти континентах. У 2007 році британське видання The Daily Telegraph включило вас до списку 100 геніїв сучасності. Ваш творчий доробок налічує 5 тисяч картин. Для вас – сьогоднішній день – це не просто дата. Це – ціла історія українського мистецтва, яку ви створили. А чи пам’ятаєте ви той момент, коли вперше в житті відчули, що ви – художник? Згадаймо час, коли все починалося.
Іван Марчук: Я все робив, щоб це моє бажання здійснилося. Коли я навчався в 7-му класі школи, я отримав під ялинку подарунок – альбом. І спочатку він довго просто лежав у мене. Але потім я подумав, а чому ж він лежить? Треба спробувати щось намалювати. І коли я спробував, захоплення малюванням прийшло дуже швидко. Я копіював ілюстрації із читанки. І так поступово прийшло розуміння, що я хочу бути художником. Тому після школи я вирішив вступати до Львівського училища. І я до нього вступив. І це був найкращий день в моєму житті. Я дуже радів з того, що я буду художником. Це було чимось незвичайним. Що звичайний хлопчина з села здійснив свою мрію. І так все пішло-поїхало. Я вчився дуже добре. Потім я вступив до інституту, в якому на той час не було живописного факультету: його ліквідували через розвиток формалізму. За це виключили навіть одного студента. Тому я вчився на факультеті кераміки, яку я не любив, але навчався добре. Адже для мене було важливо отримати диплом. І я постійно малював. Дуже багато малював. Намагався бути, як кажуть, у перших лавах. В інституті були колеги, які вступили дещо пізніше, і вони дуже вплинули на мене. Вони таке малювали, що у мене просто очі лізли на лоба. Я реально такого ще не бачив! Адже я думав, що художник змальовує те, що бачить. І почалася моя внутрішня революція: як себе перевтілити, як себе поміняти? І я вирішив сказати: "Я хочу бути ненормальним художником! ". Коли навколо всі – нормальні, я хотів бути ненормальним. Бо ці двоє теж були для мене ненормальним, адже вони малювали абсолютно інакше. Так почався мій тернистий шлях. Дуже тяжкий. І дуже пробивний. Мені дуже хотілося виповзти на поверхню.. але мене на 20 років прикрили. Мене 20 років не виставляли. Але я шалено багато працював. Тікав із Києва, їздив селами. І малював-малював…. Навіть зі своєї Шевченкіани я не зробив жодної картини в Києві. А зробив там, де жив Шевченко. Серед курей, гусей, овець та іншої худоби.
Але це лише одна із моїх сторінок творчого життя. В мені багато різних Марчуків. Адже щоразу я вигадував щось нове. Кожен рік і кожна епоха приносили якісь нові надбання. І так я обріс 16-ма різними Марчуками. І люди, дивлячись на мої картини, в них плутаються. Мовляв, чия це виставка? Їм кажуть – Марчука. Та як Марчука? Марчук не такий! Колись був не такий, а зараз він такий. Микола Стороженко, виступаючи на одній виставці, сказав, що "після Марчука вже нема що робити, бо він зробив все". І я в пошуках постійно. Зараз уже немає такого великого ентузіазму. Але на роботу я ніколи не ходжу – я завжди в майстерні. Я завжди наголошую: життя моє – у майстерні й на природі. От і продовжую. І там, де я є, я продовжую малювати. Хочеться щось бачити, щось творити, а створити я можу багато чого. Можу зробити багато різних відкриттів. Але на це потрібні і сили. А за той час, який я творив, я, як кажуть, потішив народи всієї планети Земля. Виставкова діяльність завжди була для мене найголовнішою. Найважливіше для мене – донести до людей свої творіння. І всюди, де я не виставлявся, мене зустрічали, як кажуть, з оплесками. І навіть більше. Було дуже великою несподіванкою, коли на мою виставку у Бангкоку люди прийшли навколішки. Це мене дуже вразило. Я сиджу за столиком на відкритті, а студенти, діти – а вони всі, як діти, бо ж маленькі, – стоять на колінах в черзі й підходять до мого столика отримувати автограф. Звісно, у кожній країні, свої порядки, закони і так далі. Але це мене дуже вразило. Словом, ніде в світі я не був, як кажуть, ображений. Я був дуже щасливий мандрувати світом, щоб приносити людям добро і втіху.
До нас долучається ще одна людина, з якою ви, пане Іване, добре знайомі. Це – заслужена працівниця мистецтв України, мистецтвознавиця та фахівчиня в галузі сучасного мистецтва Світлана Дуденко.
Світлана Дуденко. Фото: vaticannews
Світлана Дуденко: Дозвольте мені розпочати цей ефір словами глибокої вдячності та захоплення вашою, пане Іване, творчістю. Сьогодні, коли я звертаюся до вас і до нашої аудиторії, моє серце сповнене гордості. Ви – людина, яка не просто малює, а творить Всесвіт. І цей мій виступ – це низький уклін вам, Майстре, за те, що ви відкрили Україну і відкрили всьому світові очі на справжню магію нашої землі. Сьогодні ми говоримо про вашу постать, і це вже постать-синонім українського генія. Сьогодні ми відзначаємо ваш величезний ювілей і говоримо про Марчука як про мистецьке явище світового масштабу. Світова спільнота вже визнала вас одним із геніїв сучасності. Але для нас ви значно більше. Ви – справжній, я би сказала, деміург українського візуального коду. Ви – візуальний код України сьогодні. Людина, яка не просто малює Україну, а виплітає її новий образ. І в чому ж секрет вашої магії? Ви подарували світові пльонтанізм – нову авторську техніку, назва якої походить від українських слів "пльонтати", "плести", "переплітати". І замість традиційних мазків ми бачимо мільйони тонких ліній, що мережать полотно. Наче коріння рослин, а можна сказати – нервова система самої землі, нашої матінки-землі. Ваші картини – це не просто живопис, це глибока філософія. І кожна робота здається живою історією, що випромінює світло зсередини. Це титанічна праця, символ нашої національної наполегливості. І коли ми дивимося на ваші полотна, бачимо: ниточка до ниточки – так і ми будуємо свою історію, своє ім’я. Сьогодні ми переживаємо дуже складний і важливий історичний період. І саме ваша роль є надзвичайно визначальною. Ваші виставки, які проходять у галереях Європи – Відня, Мадрида, – це потужний голос України на міжнародній арені. Такі майстри, як ви, своєю творчістю здійснюють місію допомоги нашій державі. Вони показують світові, що Україна – це країна глибокої культури. І в часи, коли ми виборюємо свою свободу, ваше мистецтво – це свідчення нашої незламності. І коли європейські глядачі бачать рівень ваших робіт, вони розуміють, що ми боремося за право берегти свою унікальність. І ви – приклад того, як сьогодні бути сучасним, але при цьому залишатися вірним своєму корінню. Ви пройшли через десятиліття праці, заборон, визнання і невизнання, але ні на крок не відступили від своєї творчості. Ваш шлях надихає нас вірити у власні сили і в силу нашої культури. Дорогий Іване Степановичу, ви – людина, яка навчила нас бачити світ глибше і любити своє, справжнє. Ми пишаємося тим, що є вашими сучасниками. Бажаємо вам енергії, нових полотен і щоб ваша провідна зоря ще багато років освітлювала шлях українському мистецтву. А ще я бажаю вам персонального музею. Думаю, це мрія не лише ваша, а й моя теж, і багатьох інших людей.
Так, до речі, про персональний музей зараз багато хто говорить. Пане Іване, до речі, як ви ставитеся до ідеї створення вашого музею?
Іван Марчук: Я все життя про це думав. Думав, що працюю не для себе. Я працюю для людей, я працюю для всього світу. Мистецтво потрібне всім народам, які живуть на землі. Я намагався більше зберігати свої картини, щоб вони дочекалися якогось такого місця, де, коли мене не стане, люди могли б ходити й дивитися на них – так, як ходять до моїх улюблених художників: Ван Гога, Пікассо і так далі. Знаючи цих майстрів, я думав, що мої картини таки вартують того, щоб їхнє життя було розмаїтим і щоб якомога більше людей оздоровлювалися, дивлячись на мої картини. Тому що іноді люди перед ними навіть плачуть, а я їм витираю сльози. Не від горя плачуть – від дива. Картини їх просто дивують, вражають. Люди не можуть збагнути, як це можна зробити. А, виявляється, я можу зробити. Тому так я і втішаю народи, а вони всі приймають мою творчість на найвищому рівні своєї свідомості.
Ви згадали сьогодні, що багато малювали село. Я сам народився в селі, і знаєте, що мене вражало у ваших картинах? Те, що вони дуже точно вміють передати ті емоції, ті відчуття, які ти переживав у дитинстві, будучи в селі. В них є неймовірна атмосфера і неймовірна реалістичність. Просто дивишся на якийсь звичайний кущ, який ви намалювали, і згадуєш із дитинства, що буде, якщо потрапиш у той самий кущ, і який ти звідти подряпаний вилізеш. Передається навіть це. Такі дрібні моменти, які ніде більше не відчуєш. Це дійсно щось унікальне. Пане Іване, можливо, у вас є картина, яку ви вважаєте або найважливішою, або найціннішою у своєму житті? Яку б ви хотіли представити в музеї? Можливо, вона для вас чимось особлива?
Іван Марчук: Це неможливо. У мене стільки таких картин, рівноцінних, що їх навіть не порахувати. Не на одній руці пальців, а на мільйонах пальців, розумієте? Так що не можу сказати. Одна картина працює на другу і так далі. Коли глядач переходить і дивиться: ось одна картина, а друга – ще ліпша, а третя – ще… О, а це зовсім інша. А тут трошки не розуміють, що воно таке. Розумієте, йде своєрідний діалог на фоні картин. Вибрати одну картину – це неможливо. Ніхто не вибере. І я не виберу. Це глядач може вибрати одну картину, яку хоче придбати. Але я не кажу, ніколи-ніколи… Коли почався продаж моїх картин, я жодної не давав туди, де люди давали. Я дарував картини людям. Двадцять років мене не виставляли, і я роздавав картини наліво й направо. Бо не знав, чи виживу. А картини хотів зберегти. Де б вони не були – вони житимуть. У кого б вони не були, хтось буде їх оберігати. А єдине сховище, яке може бути доступне для картин навічно, – це їхнє збереження в якомусь місці, яке називається музеєм. Не буде музею – ну, то не буде музею. Значить, мої картини будуть вітати по всьому світу.
