Фото: Андрій Підлужний (Lilya Lylyk)
Та кількість рішень наших людей, які прийняті останнім часом, справді змушує вкотре звернутись: "Вставай сонце, сліпим очі відкривай"...
Андрію, дуже дякуємо тобі за те, що завітав до нас під час своєї відпустки, нам пощастило ексклюзивно зловити тебе і запросити до нас. Тільки-но пролунала твоя пісня "Вставай, сонце!". І ми знаємо, що вона пов’язана з Будинком звукозапису (який є частиною структури Суспільного) і легендарною ведучою Галиною Бабій. Розкажеш?
Так і є. Ця пісня живе вже 27 чи 28 років і продовжує претендувати на те, щоб бути актуальною і сьогодні. Тому що та кількість рішень наших людей, які прийняті останнім часом (я мовчу вже про вибори і все решта), справді змушує вкотре звернутись: "Вставай сонце, сліпим очі відкривай". Мені дуже дивно, що люди досі не усвідомлюють всю складність того, що відбувається в нашій країні…
З приводу "Вставай, сонце!": вона була вперше записана на БЗЗ (Будинок звукозапису, – прим. ред.). Я пам'ятаю навіть звукорежисера – Андрій Мокрицький працював над записом. Плюс нам допомагав дуже відомий український гурт Er. J. Orchestra на чолі з дивовижним перкусіоністом Олегом Кобцевим. На жаль, на початку війни він помер. Потім ця пісня була знаковою в багатьох випадках, тому що ми вперше в Донецьку в 1993-му році стартували з неї на "Червоній руті". Тоді фактично весь російськомовний Донецьк співав з нами і підтримував. А вже фіналізували ми це помпезно на фестивалі "Вітер зі Сходу". А ведучою – чи то, автором проєкту – була Галина Бабій. Ми ж тоді виграли Гран-прі. Найбільшу нагороду – це 50 тисяч купонів. Чи то мільйонів?.. Вже не згадаю (сміється). І зараз така іронія долі, що я вже другий рік на донецькому напрямку. Тобто це Дружківка, Краматорськ, Слов'янськ. Я маю честь служити офіцером відділу комунікацій 11-го армійського корпусу.
Фото: Андрій Підлужний (Lilya Lylyk)
Дійсно, дуже багато символічних речей. Тобі було 19, коли ти написав "Вставай, сонце!". І ти належиш до тих артистів, які ніколи не казали, що музика і культура є поза політикою. Ти завжди був тим самим воїном світла на культурному фронті. Це початок 90-х. Ти вже тоді відчував, що якщо люди не прокинуться, то ця війна сьогодні прийде?
Ну, ця війна і не закінчувалася, по великому рахунку. Можливо, десь на реінкарнаційному рівні у мене ці всі речі внутрішньо вирували в мої душі, в мої свідомості. І от другий момент про дивний збіг обставин. На початку війни в 2014 році я познайомився з військовими. З бригадним генералом Сергієм Миколаївичем Барановим. Він тоді вкерував 44-ї артилерійською бригадою. І він каже: "А ти не хотів би написати пісню? От в нас є багато хлопців, артилеристів". І на реальних подіях я написав пісню "Падаючи на сніг".
Ми зняли дуже цікавий, красивий кліп. Їздили на полігон. Там стріляли справжньою зброєю, вчилися розвертати гармати. Знімав кліп один з режисерів – Іван Ясній, що знімав документальну стрічку "Міф" про Василя Сліпака. Також фільми "Срібна земля", "Добровольці Божої чоти". До речі, Іван Ясній також зараз військовослужбовець Збройних сил України. До нас приїздив і допомагав Юра Журавель. Така величезна команда людей. І коли на початку повномасштабної я, товаришуючи з 44-ю, став фактично в лави ЗСУ, то пішов в 44-ту артилерійську бригаду. Тож такий от взаємозв'язок дивний.
Дійсно, дуже дивний. Хочемо лише нагадати нашим слухачам, що Андрій ніколи не відходив від цієї зброї в цій війні, яка і не припинялась, і тривала ще тоді. Двадцять років тому ви з Сашком Положинським написали пісню "Не кажучи нікому". Тема УПА для багатьох людей тільки зараз відкривається, а ви вже тоді махали цим прапором і казали: люди, схаменіться, прокиньтеся, тому що буде біда.
Можливо, це наше щастя, що ти народжений в Тернополі. Тернополянам особливо близька тема Української повстанської армії, ви добре розумієте цінність людей, які несуть в собі цей стрижень, національну ідею і через культуру її доносять в різних формах. Бо це питання національної безпеки.
Я швиденько хотів ще два слова сказати про попередню пісню. Ми писали "Вставай, сонце!" в такий був дуже крутий на той час. Допомагав на записі такий сірий кардинал української естради – Віталій Клімов, який колись був продюсером. В цій пісні звучав також голос Олега Лапонова, музикант гурту Табула Раса. Тому всім хлопцям величезне вітання.
Коли ми у 2000-х ми з Сашком Положинським співали "Поплач за мною, мамо, коли я загину за свою землю, за Україну", 99% людей сміялися
Повертаючись до "Не кажучи нікому" і теми історії. Взагалі є свідчення, що УПА була народжена і заснована Тарасом Бульба-Боровцем. А це Чернівці, це взагалі інший регіон. Є дуже багато цікавих речей, які стосуються і УПА, і зокрема ОУН – це ще цікавіша організація, яку організував Євген Коновалець. Звісно, дуже трагічна доля цих людей – не без участі, знову ж таки, наших сьогоднішніх ворогів. І все ж таки, ця тема до кінця не досліджена і потребує детального вивчення, тому що версій дуже багато, дуже багато є вкидів і всього решта. Я сподіваюсь, що в нашій країні якісь процеси зміняться і буде час для того, щоб цю історію дослідити повно, а не фрагментарно. І в принципі, на цьому має базуватися наступна політика нашої держави, тому що саме за відсутністю шанування наших попередніх героїв – людей, які віддавали своє життя – все повторюється. Завжди є якісь речі, які відволікають від таких важливих речей, як вшанування пам’яті. Бо якби ми про це знали, можливо, були би більш уважні і не так безтурботно жили, як це все відбувалося… В мене є просто мрія – я хочу, щоб нарешті хоч раз за час мого життя Україною керувала Україна.
У нас мрія колективна. Ідея витає в просторі. Хай синергетично вона спрацює і хай це буде найбільш екологічним чином для кожного з нас. Дай Боже, щоб твої мрії здійснитися.
Ви мені вже вибачте, що я тут і розвів тут історичний екскурс…
Чому ж, ми тобі вдячні за те, що ти його розвів!
Тому, повертаючись до цього, я хотів ось що сказати. Серед більшості наших українських артистів така пронизана на тисячу відсотків особистість – це Сашко Положинський (співавтор і співвиконавець "Не кажучи нікому", – прим. ред.). Тому що кожна його пісня – це якийсь екскурс в минуле. Іноді в мене складається таке враження, що він наче з тої епохи виходить. Я не знаю, де він черпає ці всі сили… І от в нас є такий творчий доробок – "Не кажучи нікому". Це пісня, яка була написана у 2007 році. І одну з ролей – бійця з перемотаною головою – зіграв Вітя Гурняк, український фотограф, журналіст, молодий і талановитий хлопець. Його героя вбивають за сценарієм. А потім він у 2016 році й сам загинув, воюючи в Айдарі…
Потім ми із Сашком записали ще одну пісню – "Мій лицарський хрест". І знову таке враження, що він якийсь Нострадамус – чи хтось з тієї плеяди тих людей, які можуть передбачати майбутнє. … "Коли ми співали "Поплач за мною мама, коли я загину за свою землю, за Україну", 99% людей сміялися. Радіостанції казали, що це неформат. І ця пісня не отримала належного розуміння в ті часи.
До речі, як ти ставишся зараз до тих музичних програмних директорів, які говорили про неформат? Чи відповідальні вони частково за цю війну, яка прийшла?
Звісно, відповідальні. Про це можна дуже довго говорити. Можливо, я один з небагатьох, хто ще був на початковій стадії зародження так званої української музики. І я чудово пам'ятаю, яким чином, на якому етапі ми пішли не туди. Було дуже багато прекрасної української музики. Було багато автентичних колективів, неймовірних. Та сама "Червона рута" в 1993-му показала цей факт. Але зруйнували українську музику політики і бізнесмени, які мали шалені, величезні кошти і які почали проплачувати ефіри для своїх безголосих проєктів. І це фактично вивело нас на зовсім інший рівень.
Я не маю права звертатися до звичайних людей, тому що вони і так останню копійку віддають. Хочу натомість звернутися до тих, хто наживається на крові, на смертях людей – грошей на тому світі немає, точно
П'ята колона, на жаль, ніколи не спала. І оці проплачені безголосі, як ти кажеш, виконавці без позиції – це в першу чергу проросійський слід вже тоді. Але нас слухають і дивляться багато українців, які народжені значно пізніше. Тож можеш звернутися до них з тим, що кожен з українців може і має робити щодня для того, щоб ми цією дорогою припинили йти.
Я скажу про такий випадок – до речі, про "Вставай, сонце!". Колись зі Скрябіним у нас був концерт у Львові, і підійшла вагітна жіночка, яка з нами заспівала "Вставай, сонце!". І потім через 10 років вона знову вийшла на сцену – вже з двома хлопчиками, їм по 10 було рочків, – і ми всі разом співали ці пісні...
Я просто усвідомлюю і розумію, що більшість українців і так все роблять, максимально прикладають зусилля для того, щоби змінити ситуацію. Прості донати – це ознака того, що є люди, які це все розуміють. Одні просто паразитують, крадуть, а інші люди – допомагають чим можуть. Я не маю права звертатися до звичайних людей, тому що вони і так останню копійку віддають. Хочу натомість звернутися до тих, хто наживається на крові, на смертях людей – грошей на тому світі немає, точно. І якщо їм здається, що вони зараз уникнуть якогось покарання, то вони дуже глибоко помиляються. І це повинні розуміти всі і повинна бути відповідальність. Це стосується життя величезної кількості діточок, чоловіків, жінок. Це не вибачається, на жаль. А може, на щастя.
Ми щойно прослухали пісню Скрябіна "Мовчати" – і якщо хто не знав її автора, то ось він перед нами. Війна на ниві авторських прав в Україні – це, можливо, теж промисли п'ятої колони, які так чи інакше призводять до якихось внутрішніх неприємних ситуацій і чвар. А хотілося б по-іншому. Розкажи, як просувається питання з авторськими правами? Бо ти автор низки різних пісень, за які так і не отримуєш досі роялті.
Взагалі дивна ситуація, до речі, стосовно "Вставай, сонце!". Якимось чином весь цей час авторські відрахування – а це шалені кошти від 1993-го року – йшли на рахунки російської фірми "Союз". Це вияснилось, коли розслідування провели. Це недосконалість нашої судової системи, яка тільки нещодавно, фактично, почала на ці всі питання звертати увагу і взагалі відпрацьовувати правильно цей механізм. Тому що, в принципі, як кожна творча людина, ми не можемо бути одночасно лікарем, пекарем і аптекарем. Я не можу бути юристом і знати всі тонкощі таких речей. Я і так – і музикант, і заступник Асоціації футболу Тернопільщини, і викладач в Західноукраїнському національному університеті…
До речі, що я хотів сказати: на початку війни я, як освітянин, міг не йти на службу, тому що я був старшим викладачем в університеті. І я був у Словаччині, в Спишська Капітула – це такий католичний, дуже класний, як середньовічний прямо замок – там як в казку потрапляєш. І ми могли з колегою-професором не повертатися, ми мали всі законні права на те, щоб не йти служити. І я цією опцією абсолютно не скористався, тому що вважаю, що як чоловік я не міг просто сидіти.
І повертаючись до авторського права, я хотів би сказати, що мені страшенно в цій справі допомагає наша компанія УААСП. Вони молодці. І от саме завдяки ним і з їхньою допомогою я помаленьку-потихеньку починаю відновлювати все, що мало би по справедливості належати.
Для тих, хто не в контексті: тривалий час українських артистів, скажімо так, намахували на тому, що от ти прийшов на ефір – ну, це ж тобі більше треба. А десь хтось поклав собі в кишеню за телевізійний ефір роялті авторські й виконавські. Там же ще плутанина в тому, хто виконавець, а хто автор. І, словом, зараз дуже багато виконавців, які часто є і авторами, об'єдналися – ті ж Валерій Харчишин, гурт Танок на Майдані Конго, ти і дуже багато відомих імен. Є низка пісень твого авторства, за які просто десь хтось накопичував немалі гроші, а ти отримував копійки…
Фото: Андрій Підлужний (Lilya Lylyk)
Слухай, у нас буквально зовсім мало часу вже залишається… Як тобі взагалі в однострої?
В однострої мені шалено (посміхається). Коли я перші десь три місяці прослужив, я настільки звик до форми, що коли мене запросили на день народження, я навіть не знав, що вдягнути. Та цивільна форма мене просто дратувала. І ще такий був прикол. До нас в бригаду приїхали артисти, і я подивився і думаю: що це за лохматі клоуни там приїхали? (сміється). Тобто, я вже з точки зору військового дивився на своїх вчорашніх колег.
Тому, звісно, для мене величезна честь носити цю форму. Мені дуже жаль, що вона асоціюється ще з одним меганеприємним для мене органом. Але я не вважаю його військовим. І хотів би сказати, що в одностроях навіть є ще мода, щоб ви розуміли! Тобто, і в зброї є також мода – тому що кожен, наприклад, старий автомат можна обвішати так, що він буде виглядати як найкрутіша штурмова гвинтівка. І в цьому теж є естетика і такий дуже класний кайф. Зрештою, можна було розказати дуже багато, але у нас, бачите, як завжди мало часу.
Але ми тобі дуже вдячні за те, що навіть цей час ти знайшов для нас. Наостанок просимо тебе звернутись до слухачів і глядачів Радіо Промінь з тим, що тобі зараз найважливіше нам усім сказати.
Я би хотів закликати всіх людей максимально прикласти зусиль – незалежно від того, які вони мають потужності, можливості і все решта, незалежно від того, що ми зараз чуємо, з тими плівками і всім іншим, – щоб ми згуртувалися. І як Фінляндія в свій час, просто дали відсіч величезному цьому звіру. Також треба прикласти максимум зусиль, щоб берегти ці наші форпости головні, де я прохожу службу, – це Краматорськ, це Слов'янськ, – щоб ми не віддали ці міста. Тому що здача цих міст – це прямий шлях просто до лівого берегу. України просто не буде. Тому вмикайте критичне мислення, вмикайте все ж таки якусь свою внутрішню злість, тому що це свавілля, що в нас робиться. Я не знаю, що ще має статися для того, щоб люди нарешті зрозуміли, що їх не лише намахують, їх просто-напросто використовують.
Підтримуємо твої слова про критичне мислення. І стосовно строю: не кожна людина, яка носить однострій, має викликати у вас неприємну реакцію, через те що хтось інший дискредитував це. Наша держава, наше щастя, наше багатство потрібні тільки нам, і вони є в нашій відповідальності. Дякуємо тобі за те, що ти цю мудрість несеш завжди – ще до того, як це стало мейнстримом.
