Федір Мисюра, захисник Донецького аеропорту з позивним “Бетмен”, фото з особистого архіву
12 років тому, в ніч із 25 на 26 травня 2014 року, відбувся перший бій за Донецький міжнародний аеропорт. Можна сказати, це був перший бій великої битви, яка увійшла в історію російсько-української війни та стала символом нескореності України й українців. Скажіть, будь ласка, а чи були ви в Донецькому аеропорту ще до війни – як у звичайному аеропорту, місці, яке приймає туристів і пасажирів, функціонує як летовище?
У Донецькому аеропорту до тих подій я жодного разу не був. Та й загалом ні в Донецькій області, ні будь-де на Сході України раніше не бував. Лише війна звела мене з цим регіоном.
Розкажіть, будь ласка, як ви вперше потрапили в це місце? Яким воно було в той момент, коли ви його вперше побачили? Я так розумію, це сталося приблизно через пів року після початку оборони Донецького аеропорту?
Сам момент був доволі цікавий. Історія заїзду в ДАП – це взагалі окрема історія. Іноді кажуть, що сміливі люди нічого не бояться: я теж колись так думав. Але сміливість полягає не у відсутності страху, а у вмінні з ним боротися. Так казав генерал український воєначальник, генерал-лейтенант ЗСУ Михайло Забродський. Коли ми вперше висадилися з МТ-ЛБ (багатоцільовий легкий гусеничний броньований тягач - ред), я вийшов із десантного відділення й побачив ДАП. Навколо – суцільна темрява. Повертаю голову ліворуч – досі це пам’ятаю. Там був посадковий рукав, уже весь розбитий. Ніч була місячна. Світло пробивалося крізь темряву, і я бачив цю понівечену конструкцію. Де-не-де скрипів метал. Десь усередині нас прикривала зброя – чи то кулемет, чи, можливо, автомат наших хлопців під час висадки. І в цей момент скрізь було потужне відлуння. Я тоді просто присів під стіною. Сів і думаю собі: "Боже, що ти тут робиш"? Але це тривало буквально кілька секунд. Я опанував себе. Ми всі зібралися. По підлозі були прокладені сигнальні маячки – ламаєш таку паличку, і вона світиться. Ми взялися один за одного – за спину, за бронежилети – й гуськом пішли до штабу. Там і почалася моя історія перебування в ДАП. Коли кажуть, що людина нічого не боїться – це неправда. Насправді в той момент мені було дуже страшно. Але страх вдалося опанувати і взяти себе в руки.
Федір Мисюра, захисник Донецького аеропорту з позивним “Бетмен”, фото з особистого архіву
Я пам’ятаю новини того часу. Саме тоді з’явилося слово "кіборги", коли ми побачили, наскільки страшними й жорстокими були бої та методи росіян. І ви ж уже, очевидно, знали, що таке Донецький аеропорт у 2014 році. Ви кажете: "Я зміг перебороти страх". Яке це відчуття – коли ти розумієш, куди йдеш, і водночас намагаєшся себе опанувати? Що допомагає?
Дуже багато паралелей тоді проводилося. За час служби й тих подій мені часто згадувався фільм "Дев’ята рота". Так уже склалося, що я потрапив служити саме в дев’яту роту 80-ї бригади. Перед поїздкою в ДАП це був уже зведений загін. Усі розуміли, що там відбувається і куди ми маємо їхати. До 1 січня ще було більш-менш якесь перемир’я. А після 1 січня 2015 року вже всі зрозуміли, що воно собою являло. І заїзд був через блокпост москалів. Люди не дуже виявляли бажання туди їхати. Як правило, заїзд у ДАП був більше добровільним, ніж примусовим – не просто за наказом. Але все ж таки назбиралася потрібна кількість людей. І коли нас уже перед самим виїздом вишикували та сказали: "Хто не має бажання – можете вийти", мені згадався саме той момент із "Дев’ятої роти", коли хлопці заїжджали в Афганістан. Але ніхто не вийшов. Нас попередили: це може бути дорога в один кінець. Але ніхто не відмовився. Всі вважали за честь бути пліч-о-пліч, замінити тих, хто вже відбув свою ротацію, замінити тих, хто отримав поранення, замінити тих, хто, на жаль, можливо, загинув. Такі були паралелі: всі знали, куди йдемо, але ніхто не відмовився.
Історії добровольців ДАП – це історії про справедливість, про захист країни, про шлях до незалежності. Чим ця історія була до вас?
Для мене це просто мій обов’язок. Я ж приймав присягу. Я не хочу, щоб ми жили під москалями, не хочу жити за їхніми правилами, не хочу, щоб за ними жили мої діти. Тому в мене був обов’язок, є обов’язок, і я його виконуватиму незалежно від того, маю сили чи не маю.
Ви згадували, що заїхати в Донецький аеропорт можна було або через російські блокпости – що, очевидно, було дуже поганою ідеєю, – або прострілюваними дорогами. Як саме ви потрапили туди? Як виглядав цей шлях?
Та домовленість, що заїзд мав бути через блокпости, нас дуже сильно обурювала. Тоді форсилося багато відео, як росіяни перевіряли наших захисників. Ворог перевіряє ворога, не дозволяє взяти те, що можна взяти, – це абсурд, це дурня. І наша позиція перед заїздом була така: ми заїжджаємо тільки через злітно-посадкову смугу, тільки по-бойовому, під обстрілами, і ніяк не через блокпости. І саме наша ротація була першою після тих заїздів через блокпости. Ми заходили вже не через блокпост, а через злітно-посадкову смугу – під обстрілом.
Федір Мисюра, захисник Донецького аеропорту з позивним “Бетмен”, фото з особистого архіву
І як це відбувалося?
Колона, яка їхала, зупинялася перед злітно-посадковою смугою, починала працювати наша артилерія. І щойно завершувалися крайні залпи артилерії, була команда: вперед. Поки москалі мали вийти на свої позиції, ми за цей час повинні були проскочити прострілювані місця й потрапити або на оглядову вежу, або в новий термінал, тому що різний транспорт ішов у різні точки. Заїжджати на БТРах чи автомобільній техніці вже було нереально, тому що кількість осколків просто різала колеса. Ми заїжджали на гусеничній техніці.
А вона ж повільна?
МТ-ЛБ – ні, вона доволі швидка. Не сказав би, що повільна. Але тут треба віддати належне професіоналізму й майстерності водіїв МТ-ЛБ. Тому що ми заїжджали без світла, на той момент не було приладів нічного бачення, і вони рухалися лише по орієнтирах. Як це виглядало? Наприклад, водій мав місце – просіку через посадку. Він у неї вилітав і знав, що зараз їде до певного орієнтира: праворуч – пожежна вежа. Там, наприклад, бере 30 градусів ліворуч, потім бачить збитий КамАЗ, бере ще 15 градусів праворуч, проїжджає до такої-то точки. Далі вже бачить силует оглядової вежі, бере ще 45 градусів ліворуч і виходить до нового терміналу. Тобто водії заїжджали суто по орієнтирах. І виїжджали так само. Це настільки було професійно, настільки складно.
Тобто по факту – всліпу?
Фактично – всліпу, але по орієнтирах. Це надскладно. Мало хто може усвідомити, що вони тоді робили. А вони робили ледь не геніальні речі.
Федоре, я би хотіла разом із вами уявити, як це було – перебувати там. Бо, дивлячись на фотографії аеропорту, я розумію, що там фактично не було стін. По суті – лише перекриття: стеля, підлога, поверхи – і все. У який спосіб там взагалі можна було перебувати й вести оборону? Можете описати, що ви побачили? Як це виглядало – бути там?
Що собою являв ДАП? Знизу – підвал. Далі, на рівні землі, – бетонні колони. Стіни – або розбите скло, або гіпсокартонні перегородки, теж у переважній більшості прострелені й частково знищені. Саме в цих місцях були облаштовані наші пости – з усього, що можна було знайти в аеропорту. Далі – другий і третій рівні перекриття. І так склалося, що на даху пізніше, а в підвалі ще до нашого заїзду вже були москалі. Тобто це, по факту, великі колони, які повністю й без проблем прострілюються. А всередині – якісь укріплення з усього, що вдавалося знайти: залишки металу, шматки бетону, ящики з-під боєприпасів. Навіть самі ящики з боєприпасами використовувалися. Я, наприклад, завіз із собою ще один бронежилет. Там його прикріпив, укріпив ним позицію, підсилив. Чи спрацювало це, чи ні – невідомо. Оце і є Донецький аеропорт. Фактично: зверху – перекриття, знизу – підвал, а посередині – великі колони. А між ними – суцільний протяг.
Чи було у вас серед особистих речей щось, окрім необхідного або того, що забезпечує безпеку?
Я був до цього підготовлений. І було кілька цікавих моментів. По-перше, в мене було дві пари взуття. Одна – американські зимові берці Matterhorn, які я собі придбав. А друга – звичайні китайські, як у народі кажуть, "дутіки". Із цікавого ще була моя парашутна камера GoPro, бо до того часу я займався парашутним спортом. На жаль, 350 доларів згоріло в Донецькому аеропорту. І не шкода. А ще з такого цінного й цікавого – фляга, заповнена коньяком, подарована друзями. Вона теж згоріла там. І йшла вона не для якихось потреб, а, можливо, щоб при обмороженні руки нагріти чи ще щось. От такі були речі А, і пачка цигарок згоріла, до речі. Цінний вантаж. Я так і не закурив.
А ви хотіли почати курити саме в Донецькому аеропорту?
Я до мобілізації в АТО не палив. Хоча в цій стресовій ситуації все-таки почав палити. Пізніше, не знаю, лікарі казали, що через те, що палив і частково смола була в легенях, вона трохи стримувала витік повітря, затягувала рану, скажімо так. Чи правда це, чи ні – але така думка була. Тому що поранення в мене було саме в легені.
Я ще хочу запитати про якісь, можливо, ритуали чи побутові звички. Коли ви тривалий час групою людей перебуваєте в Донецькому аеропорту, який постійно атакують, чи виникали у вас якісь ритуали? Бо, наприклад, у фільмі "Кіборги" люди готували їжу та переживали, щоб щільно закрити всі кришки на каструлях, бо під час обстрілів у кашу сипався пісок із перекриттів, і це всіх дратувало. Це художня деталь чи ні?
Я можу розказати свою історію харчування й перебування за ті три дні. Бо я був там тільки три дні із чотирнадцяти необхідної ротації. Що я їв? Я брав добовий сухпай, відкривав його знизу, бо там була вечеря. Із вечері діставав консерву – гречану кашу з м’ясом. Вона від морозу була повністю замерзла. Я ножем розламував її на шматки, брав ці шматки й у роті розігрівав. Оце й було все моє харчування. Ні чаю, ні кави я так жодного разу й не встиг попити. Тому що ти приходиш із блокпоста й стараєшся швидше просто впасти відпочити. Та й, у принципі, розумієте: набрати води на ту кількість людей було дуже складно. Вода в бутлях була заморожена, і цю льодяну брилу кидали в каструлю на буржуйці та чекали, поки вона розтане. Фізично не було часу навіть попити. Але був один такий хороший момент. Під час якогось короткострокового перемир’я набрали дуже багато цієї каші з м’ясом, поставили на газовий примус. І я приходжу на блокпост, а там – ціла пательня цієї гречаної каші. Я так смачно поїв. І в цей момент я отримав кулю.
Прямо після вечері?
Ну, десь так. Фактично через невеликий проміжок часу почалися бої, і десь там трохи згодом я отримав кулю. І це все, що я тоді зміг поїсти: морожена каша і один раз – розігріта. Тому чи сипалося щось зі стелі? Мені – ні.
Чи дивилися ви, до речі, кінофільми, наприклад, "Кіборги", про який я згадала, щоб зрозуміти, наскільки це схоже на реальність?
Звісно. Я навіть був запрошений на перші прем’єри у Львові. Потім кілька разів дивився його і в Рівному, і по телевізору. Так, чудовий, класний фільм.
Чи це схоже на те, що там насправді відбувалося? Розмови, атмосфера – чи такими вони були?
Розумієте, цей фільм знятий на основі реальних подій, зі слів очевидця, який у свій період перебував у ДАПі. Наскільки я розумію, це був період пізньої осені, ще перед початком зими. А те, що було тоді, і те, що було вже під час мого перебування в ДАПі – а я заїхав фактично за десять днів до того, як його підірвали, – це трохи різні періоди. Але плюс-мінус щось було схоже. У той момент, коли ми були там, уже не було тих стін. І це було змінено не через режисерську ідею, а через зміну в часі, тому що навіть один місяць там уже давав дуже велику різницю.
Якщо говорити також про інші твори, не можна не згадати книгу Дмитра Вербича "Точка на повернення" або роман Сергія Лойка "Аеропорт". Чи маєте рефлексії щодо цих творів? Питаю, бо часто можна почути: "все було не так", "у мене був зовсім інший досвід", "військових показали надто героїчними" або не такими, як хтось очікував чи проживав це сам.
Власне, це те, про що я говорив. Кожен із нас був у свій період у ДАПі. І кожне перебування – це зовсім інший період і зовсім інші події. Крім фільму "Кіборги", є ще низка прекрасних стрічок. Наприклад, "Трохи нижче неба" або "Останній медик терміналу" – це документалістика. Тобто кожна стрічка описує й розказує про якийсь свій період. Так само і книжка "Аеропорт": вона теж базується на задокументованих, реалістичних подіях. Якби Лойко говорив зі мною про ДАП, то я б розказав свою історію – і там був би вже мій період. До речі, книжка "Аеропорт" якраз мені потрапила на очі.
Досі дивитеся на неї?
Так, вона є в моїй бібліотеці. У мене там залишилася переважно суто військова література. І вона просто має свій період, свою історію. І ця історія – реальна. Тому що в одній історії може бути Федір Мисюра, в іншій – Ігор Зінич, ще в іншій – хтось інший. Тому чим більше буде таких книжок і таких фільмів, тим краще буде для нашого майбутнього молодого покоління.
А чого вони мають їх навчити? Про що попередити? Для чого вони їм, як ви це бачите?
Вони повинні сказати правду про ті події, які відбувалися. От, скажімо, коли я навчався, мені Радянський Союз "впарював" у голову про Другу світову війну. Але насправді дещо було зовсім по-іншому. І коли ми зараз говоримо з бійцями УПА або коли я говорив зі старшими людьми, які бачили війну, – це зовсім не те, що нам розказувала історія. І те, що пишеться зараз, має просто донести правду до майбутнього покоління. Не те, що захоче московська влада, а те, що дійсно було і мало місце. Ті знущання, ті грабування, ті вбивства – усе це має донестися правдиво до молодого перспективного покоління.
Федоре, ви розумієте, чому для росіян ДАП був саме таким? Чому він став для них настільки важливим, символічним і таким, від якого вони не могли відступитися?
На той момент ДАП для них був точкою ганьби. Тому що взяти таке невелике приміщення, таку територію – для них означало довести свою силу. Вони дуже легко його втратили й не мали можливості забрати назад. І для них це стало надважливим. Воно вже не мало тоді якоїсь стратегічної цілі. Для нас це була стіна – не пропустити далі. А для них – щось таке, щоб не зганьбитися через те, що вони не можуть взяти ДАП. І зрештою вони його так і не взяли. Усе, що вони придумали, – це похоронити своїх живих, похоронити своїх мертвих і підірвати ДАП разом з українськими захисниками. Насправді це навіть не офіцерський вчинок – запросити перемир’я, у цей момент не забирати своїх, а закладати вибухівку для того, щоб здатися. Насправді вони здалися. Усе, що вони змогли, – це підірвати ДАП і на тому поставити крапку. Тому недаремно є вислів: "Ти вистояв, не вистояв бетон". Тому що українські захисники встояли й не програли битву за ДАП. Її програли москалі – ганебно підірвавши все й не визнавши, що програли цю битву.
Офіційно оборона Донецького аеропорту тривала понад 240 днів. Але зустрічається цифри і 242, і 244 дні. Розкажете нам про цю різницю.
Так. 242 дні – це безпосередньо оборона старого терміналу, нового терміналу й вежі Донецького аеропорту. Але там ще була пожежна частина і пожежна вежа. І ще два дні українські захисники, не знаючи, що ми вже відійшли від нового терміналу, тримали оборону в пожежній частині ДАПу. Тому ці додаткові два дні й закарбовують цифру 244.
