Ірена Карпа. Фото: facebook/Аліна Кондратенко
Сьогодні стартує XIV Міжнародний фестиваль "Книжковий Арсенал". Цьогорічна фокус-тема фестивалю – гасло "Нести свою свободу", а куратором став журналіст і правозахисник Максим Буткевич. "Книжковий Арсенал" триватиме до 31 травня. У межах фестивалю заплановано 240 подій: 150 учасників, 15 виставкових проєктів, зустрічі з авторами, автограф-сесії, виставки, дискусії, презентації нових книжок – і все це впродовж кількох днів у стінах Мистецького арсеналу. Одна з найочікуваніших новинок, які видавництво "Старого Лева" везе на фестиваль, – перевидання книжки "Добло і зло" Ірени Карпи. До слова, книжка вперше побачила світ у 2008 році. Чому саме зараз ви вирішили повернути її до читача? Можливо, був якийсь особливий привід, про який ми не знаємо. І, думаю, тут варто також пояснити нашим слухачам, чому саме "Добло", а не "Добро" чи якось інакше.
Це дуже смішно, бо мене постійно виправляють: ну яке ж "Добло", це ж "Добро". Не знаю, мені на той момент здавалося, що це якась дуже дотепна ідея – взяти кліше на кшталт "Добро і зло", "Любов і смерть" тощо. І щоб це не було зовсім вже кліше, я зробила з нього "Добло". Потім хтось жартував, що це, мабуть, якийсь "Fiat Doblo", хоча я навіть не знаю, як він виглядає. І ще смішна історія була з цим перевиданням, доволі ганебна, якщо чесно. Я переплутала дві свої книжки – "Добло і зло" та "З роси, з води і калабані" – і при перевиданні сплутала, кому який підписала контракт. Потім мені було дуже соромно, я телефонувала персонально Мар’яні Савці й вибачалася, що все переплутала. Бо ці дві книжки – вони обидві мають такі дитячі історії, дуже смішні, умовно для тих, хто сам вижив у 90-х і зараз хоче почитати та зрозуміти: як класно, що так так погано не буде. Але там усе з гумором, тому це, мабуть, одна з моїх улюблених книжок.
Її завжди дуже легко читати на публіці, бо це якраз той випадок, коли всі регочуть. Я вже навіть жартую, що там дуже багато історій різного ступеня дотепності й викривальності про місто Яремче, де я ходила до школи. І кажу, що, мабуть, перший наклад цієї книжки скупило саме місто Яремче – щоб перевірити, чи не написала я якоїсь гидоти про сусідів. Але я дуже рада, що саме цю книжку перевидають, бо зараз нам узагалі потрібна якась легка література. Вона, з одного боку, дуже смішна, а з іншого – дуже показова, характерна, як фотографії на Polaroid із того часу. Я, в принципі, завжди намагаюся навіть глибокі теми подавати легко, щоб читачеві не хотілося потім піти й лягти, прости господи, у помиральну яму, а щоб він усе-таки посміявся і сказав собі: "Точно, пам’ятаю ці лосини, ці жаті спідниці", пам’ятаю светри "Boss", пам’ятаю, як теж торгувала на зупинці колготками й дезодорантами. Господи, як добре, що я вже не там. Бо ми всі вижили й у результаті стали нормальними людьми. Тому я думаю, що ця книжка якраз про це. Там багато шкільних історій, багато такого, у чому люди впізнаватимуть себе. Я дуже таке люблю, люблю дитячі історії.
У вас не було під час підготовки перевидання спокуси щось переписати, відредагувати, прибрати, додати?
Звичайно, була. Ясно, що хотілося б уже цим моїм досвідченим мозком усе перечитати й усе переробити. Але це тоді було б не зовсім чесно, тому що це була б уже зовсім інша Ірена Карпа. Це була б уже, не знаю, якась мама Ірени Карпи. Ми прибрали хіба щось зовсім уже явно неетичне чи образливе. Я, в принципі, не дуже можу похвалитися політкоректністю по життю, але тут було щось таке, що вже переходить усі межі, за що мене точно скасували б. І, здається, редактор тоді на це дуже обережно показав пальцем. Але більшість речей ми залишили. Є якісь моменти, де я зараз уже так не думаю, де моя думка змінилася, але я все одно не можу цього забрати, бо це авторський голос того часу. Тобто я вже не ставлюся до цієї книжки як до своєї теперішньої. От нову книжку, коли пишу, я ще можу поміняти, поредагувати, а тут – ні. Це фотографія авторського бачення на той момент, це тон голосу, який був тоді. Щось дуже явне, образливе, те, що може когось сильно зачепити чи травмувати, – таке, звичайно, ми забираємо, бо я вже доросліша й відповідальніша. Але все, що ще залишалося в межах фолу, ми лишили в цій книжці. Бо гумор важливий. Гумор дуже рідко буває аж таким політкоректним. Сарказм та іронія якраз завжди йдуть по межі. Хтось може реготати, хтось – ні, але я просто не боюся сміятися із себе. Та й узагалі ні з чого не боюся сміятися. Це така моя суперсила.
.jpg)
Фотоколаж: facebook/Книжковий Арсенал
Чи можете ви сказати, що "Добло і зло" – це такий своєрідний документ певної епохи? Не лише особистої, а й суспільної.
Так. Ми завжди пропускаємо історію через себе. Згадайте, як нам бабусі розповідали про війну. Це ж теж історія, пропущена через людину. І бабусі ти віриш більше, ніж сухому підручнику з історії чи навіть фільму, який хтось вигадав. Тому, звичайно, це теж про те, як ми жили. У 1990 році мені було дев’ять, у 1991-му, коли я дуже добре пам’ятаю прихід Незалежності, – десять. Я пам’ятаю, як переживала: чи будемо ми нарешті незалежними, чи не буде цього довбаного Радянського Союзу. У мене сім’я завжди була дуже проукраїнська, націоналістична. Я пам’ятаю цей період, коли ще все ніби не можна, коли жовто-блакитний прапор – це якийсь кримінал. Але ось ідуть люди з жовто-блакитним прапором десь там, у гуцульських горах, а я кажу: "Тату, дивися, це ж не можна", а він відповідає: "Можна. Тихо". І оці парадокси, цей перехід – дуже цікаво було зафіксувати. Перехід від Радянського Союзу, від талонів, від черг. Це ще й дуже хороше щеплення від ностальгії за совком для всіх, хто за ним сумує.
А я застала ту частину історії, коли не було шоколаду, коли продавали соєві плитки – такі жахливі, пластмасові. Зараз хтось із читачів це впізнає. Я застала час, коли мама посилала тебе в чергу, і ти стоїш на морозі дві години, щоб купити шматок масла, а коли доходиш – висить табличка: "Масло закінчилося. Видаємо тільки будівельникам". У мене не було аж такого важкого дитинства, бо я була мала, і батьки зробили все, щоб ми не відчували, що чогось бракує. Але знаю, що в багатьох моїх друзів реально не було чого їсти, крім картоплі, і мами їхали на заробітки в інші країни, бо треба було годувати сім’ї. Це справді знімок епохи. Це те, що ми мали, що пережили і якось із цього вилізли. Бо навіть ті діти, які з 13–15 років жили без мам, усе одно здобули освіту і зараз працюють на хороших роботах. Я, наприклад, можу весь цей досвід – тусовок у під’їзді в Черкасах, друзів-наркоманів, – конвертувати в тексти. Ми все це якось пережили. І в мене є оповідання, яке називається "І всі вони стали нормальними людьми". Тобто хто вижив, звичайно.
І тому так – це знімок епохи, це дуже цікаво. Зрештою, усе, що ми пишемо, – це знімок епохи. Хіба що ми працюємо в жанрі фентезі чи якогось зовсім відірваного від контексту трилера. Але те, що пишу я, завжди дуже сильно пов’язане з контекстом. І я думаю, що це буде цікаво і моїм одноліткам, і тим хіпстерам, які зараз думають: "О, у 90-ті було так класно, такий стильочок". Ні, вони зрозуміють, чому ми більше не хочемо носити джинси-варьонки. Чому це нас травмує – тих, хто був у 90-х. І якісь інші речі теж. Тобто для них це буде таке цікаве дослідження – ніби зазирнути в середовище своїх батьків.
Це, до речі, гарний місточок до мого наступного питання. Про цю ностальгію я хотів би поговорити далі. Мій дідусь, наприклад, був дитиною війни, і я пам’ятаю, як він згадував якісь ностальгійні речі: ціни у 90-х, скільки коштував хліб чи ще щось. І вже коли я став старшим, то почав розуміти, чому вони ностальгують. Ви правильно сказали: це була їхня молодість, їхні найкращі роки. Але коли я готувався до цього ефіру, то натрапив на вашу фразу про те, що ця книжка – це "пам’ять без фільтрів". Наскільки важливо було не прикрашати дитинство, не піддаватися ностальгії?
Знаєте, коли в тебе багато іронії, то ностальгія може щось прикривати. Є, звісно, і якісь теплі моменти – я ж не весь час жорстко з усього іронізую. Але на контрасті ці моменти людяності працюють значно сильніше, ніж якби це був суцільний пафос. Бо от це на кшталт: "Згадаємо себе, друзі, обіймаємося серцями" – від такого, вибачте, трохи нудить. А коли ти постійно жонглюєш без фільтрів… Письменник має писати правду. Але це все одно буде правда з фільтром. І який це фільтр? Фільтр власного проживання. От ми з вами зараз підемо, подивимося, як там розквіт кущ чи як я бачу пагорб із вікна, – і ми все одно бачитимемо цей кущ і цей пагорб по-різному.
Я часто даю таку вправу своїм студентам-письменникам: ставлю перед ними букет квітів і кажу – опишіть його. І всі описують по-різному. Хтось навіть написав, що це "різновекторний букет". Дуже смішно було. Тепер це вже мем. І оці фільтри, оця правда – вона ж моя правда. Правда моєї родини, моїх дідуся й бабусі, які, щоб я не ходила як позорище, самі робили мені одяг: дід в’язав на машинці, бабуся – спицями. Це правда моєї мами, яка перешивала стару татову шкіряну куртку, бо мені дуже хотілося мати куртку з ковбойськими френзлями, і мама напружувалася та робила її. Або шила іншу куртку зі старих татових джинсів. Хтось упізнає себе – у когось таке було. А хтось і не мріяв про старі джинси, бо, наприклад, у когось тато не вчився в Німеччині, і на свої перші джинси їм доводилося вже самим заробляти. Але головне – робити це чесно. До речі, я зараз їжджу з туром Іспанією, і на одній презентації я розповіла, що ми з сестрою в дитинстві брали по дрогобицькій ковбасі й билися ними, як джедаї на мечах. А із залу хтось вигукнув: "О Боже, у вас удома було аж дві ковбаси!".
У мене зараз флешбеки. У мене самого якась дитяча травма – не знаю чому й звідки, але коли я подорослішав і почав заробляти, то в мене в холодильнику постійно мала лежати ковбаса. Я не знаю, звідки це, але в дитинстві мені її постійно хотілося, а мене весь час обмежували, і її постійно не було. Десь якийсь шматочок – і все.
І не дай Боже ти з’їси ковбасу без хліба.
Ви згадали молоде покоління, яке сьогодні читатиме цю книжку. Нагадаю, що книжка складається з кількох частин – "Привиди моєї школи" і "Планета тьолок". Почнімо з "Привидів моєї школи". От умовні 20-річні – давайте так назвемо, без прив’язки до конкретного віку, просто молодь, – які читатимуть "Привиди моєї школи", що їх сьогодні, на вашу думку, може здивувати в тому світі?
Якщо ми перечитуємо з вами Всеволода Нестайка і читаємо про якесь його село на Київщині – а це ж узагалі повоєнний Київ, – то ми все одно включаємося в цю історію. Ця корова Контрибуція, ці Цюця, Ґава і Рева – ми бачимо з ними щось спільне, хоча це зовсім не наше покоління. Це люди – ровесники наших батьків або навіть старші за них. Але історія завжди включає. Завжди включає персонаж, де б він не був. Чи ви пишете про XIX століття, чи про 90-ті – все одно буде щось, що люди впізнають. Умовно – якісь рибки в серванті. Вони як тоді були, так і залишилися. Можливо, килим зі стіни в когось перекочував на підлогу, як сталося у нас. Або той килим, який божественно висів на стіні й на який можна було дивитися, поки не заснеш. Зараз він уже лежить на підлозі.
У нас теж таке було.
Так, так. Або той одяг, який зараз вони шукатимуть по вінтажках і секондах. Мені дитина якось сказала: "Мамо, можеш, будь ласка, пошукати на бабиному горищі широкі карго? Ну, все те, що ти носила в нульових". І бабуся зробила моїй дитині цілу посилку, а вона дивилася й казала: "Боже, який класний був стиль". Бо мода циклічна. Раз на 20 років щось повертається. І музика так само циклічна. Мої діти зараз слухають ту саму музику, яку я слухала в їхньому віці, і це дуже дивно. Якийсь рок, щось важке. Слава Богу, вони не слухають російський рок. Оце їх уже не чіпає. І це дуже класно бачити – що їх чіпає зовсім інша спадщина. А молодь просто побачить для себе смішну історію. І зрозуміє, як тоді жилося. Щось зрозуміє для себе про той час. І знаєте, коли ти це пишеш у моменті, то думаєш: "Боже, нащо це треба? Всі ж і так це знають, всі зараз у цьому живуть". Але минає час – і воно фільтрується, стає як хороше вино. Це законсервовані спогади – і від того стає якось дуже добре, що ми це зберегли. Так само було і з моїм останнім романом – про Київ у перше літо війни. І я тоді думала: "Боже, нащо я це пишу? Всі це й так знають". А зараз, через чотири роки, мені, наприклад, Богдана Неборак каже: "Боже, як важливо, що ти це записала, бо ми вже все забули". Бо пам’ять витісняє багато речей. Особливо неприємних. А тут ти це записав – художньо, з композицією, – і воно залишиться. Залишиться як маленький архівчик. Документи Бога, як я це пафосно називаю. Але залишиться.
Друга частина називається "Планета тьолок".
Чесно кажучи, я б її по-хорошому не додавала до цієї книжки. Але, як то кажуть, із пісні слів не викинеш, тому її залишили. Бо вона епохально відрізняється. Це вже десь 2006–2007 рік, моя перша робота на MTV. Це теж зліпок епохи, але зовсім інший. Воно більше схоже на якусь абсурдистську п’єсу, де відбувається бозна-що – чорті-що й збоку бантик. Я навіть боюся перечитувати, що там написала в тій "Планеті тьолок". Воно точно смішне, але зовсім інше. Не про 90-ті, не про дитячі історії. Це вже історії другої половини юності – десь плюс-мінус до того, як я вперше вийшла заміж.
Ну, ця частина, наскільки я зрозумів, гостріша, іронічніша, провокативніша. І що цікаво: текст же з’явився ще до того, як в Україні почали широко говорити про фемінізм, тілесність, жіночу суб’єктність і так далі. От звідки це тоді у вас бралося? Чому було важливо говорити про жіночий досвід саме такою мовою?
У мене завжди був якийсь вроджений фемінізм. У тому сенсі, що не може чоловік, який, наприклад, тупіший за мене, бути головнішим тільки тому, що він чоловік. Чому я маю робити так, як він сказав, якщо це очевидно неправильно? Оце в мене було з дитинства. І ця суб’єктність теж була абсолютно природньою. Чому я маю коритися комусь просто за ознакою статі, якщо я людина зі своїм досвідом, своїми бажаннями, своїми пріоритетами? Мене звинувачували в егоїзмі, мовляв, я думаю тільки про себе. Але чомусь чоловікам дуже зручно вважати, що якщо ти відстоюєш свої кордони, то ти страшна егоїстка й феміністка.
Там, насправді, три героїні – треба трохи ввести читача чи слухача в курс справи. Три дівчини разом знімають квартиру. Це дуже поширений досвід – коли, щоб менше платити, люди ділять житло на кількох. І всі ці історії, які там відбуваються, це такий умовний серіал "Друзі", але по-українськи й гостріший, напевно. Там, звісно, є досвід стосунків – і між самими жінками, і особистих стосунків, і їхньої взаємодії з чоловіками. Я, знаєте, інколи такий акин: що бачу, про те й співаю. Мені дуже цікаво, що відбувається в реальності, коли не треба нічого вигадувати. Я беру реальні історії реальних людей і вставляю їх у якусь уявну канву.
І якщо вже говорити про те, що в Арсеналу основна тема – пошук свободи, то це якраз те, що я роблю все своє життя. Насправді я просто беру й щедрими відрами несу свободу тим, кому вона потрібна. Люди звільняються – у різних сенсах. Хтось переходить на українську мову, хтось кидає чоловіка, з яким давно не може жити. Хтось розуміє, що хоче змінити роботу. Хтось – що має право висловлювати свої бажання. Я думаю, що це і є моя основна місія як письменниці – нести свободу. Оцю внутрішню, дуже особисту, і зовнішню. Так само, як ми це робимо на революціях. Як зараз це робить Україна – бореться за свою свободу. Тому для мене це якесь дуже комфортне, тепле море.
Я наостанок хочу зачепити ще один момент, буквально коротко. Не можу не згадати, що кілька років тому на Радіо Культура була аудіоверсія "Добла і зла", і, до слова, адаптацію для радіоформату ви робили особисто. Тому, шановні радіослухачі, хто хоче, може навіть переслухати. Є в нас усе це. Тому, як то кажуть, уже "скріни не горять". Чим, на вашу думку, відрізняється робота над книжкою для читання і над книжкою для слухання? І, можливо, вам відчувається, що аудіоформат змінює спосіб сприйняття таких дуже особистих історій?
Аудіоформат – це, взагалі, розкішний формат. І я дуже рекомендую слухати те, що вийшло для Радіо Культура. Це такий собі аудіосеріал навіть. І я завжди студентам кажу перед тим, як віддавати рукопис редактору: "Читайте вголос". Голос – це дуже важливо. Це один із головних інструментів редагування, особливо для аудіоверсій, щоб потім диктор не зламав собі язика. І, звичайно, ми не можемо всю мою обсценну лексику використовувати в радіоефірі, бо є певні правила. Це не цензура, але є межі публічного мовлення. Тому була певна редактура – мінімальна, але необхідна. І ми нічого жорстко не різали. Ні, це радше полегшений формат, щоб люди могли слухати – на пробіжці, в машині, в громадському транспорті, або десь сидячи під деревом у спеку. Якщо втомилися від екранів – а ми всі давно від них втомилися – коли вже не хочеться напружувати очі й читати текст, можна просто заплющити очі й слухати. Хоча я все ще більше люблю читати книжки й самому уявляти сцени. Але я знаю людей, які сприймають тільки аудіо книжки, і це теж нормально. Слава аудіоформату, що все це існує. Тож слухайте, будь ласка, Радіо Культура і читайте паперову версію у виданні "Видавництва Старого Лева".
