Цвинтар святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку, у штаті Нью-Джерсі, США. Скриншот з відео
У цьому випуску ми досліджуємо феномен поховань українців, зокрема військових, за кордоном. Поговоримо про те, як українці, розпорошені війнами й еміграцією, створювали осередки пам'яті на чужині — і про що ці місця говорять нам сьогодні.
Зараз як офіцер корпусу "Хартія" я проводжу зустрічі у військових підрозділах і містах України, читаю лекції "На щиті у вічність: як вшановували захисників України у діаспорі". У нашому зарубіжжі після Першої та Другої світових воєн склалися унікальні традиції поховання вояків українських армій і окремих підрозділів.
Почати хочу з цвинтаря святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку, у штаті Нью-Джерсі, США. Це найбільше українське меморіальне кладовище в Північній Америці — і, мабуть, у всьому світі. Тут поховані керівники Української держави у вигнанні, видатні письменники, священники, військові різних армій — від Українських січових стрільців, вояків УНР, УГА, УПА, "Карпатської Січі", обох світових воєн — до тих, хто служив в Афганістані, Іраку чи В'єтнамі у складі американського війська.
Сірий камінь заввишки з пів метра, заокруглений згори. Без оздоблень, без пишних клумб — лише рівно вистрижена трава, як і коло більшості могил тут. На камені вибито англійською: "Володимир Юрковський. Американська армія. Перша світова війна. 6 листопада 1887 — 8 квітня 1975".
Саме біля цієї могили, на найбільшому українському цвинтарі, ми знімали епізод для фільму "Історичної правди" — "Український Гарвард".
"Тут, на цвинтарі Баунд-Бруку, поховано тисячі і тисячі українців. Це найбільший цвинтар у Північній Америці. І тут є прем'єр-міністр Української держави, митці, священники, генерали, рядові козаки, відомі й невідомі люди, багато розкішних поховань. Оце одне з найскромніших. І тут лежить один із найбільших добродіїв Української Америки. Він за життя був ощадливою і скромною людиною. І він нагромадив величезні кошти, які й залишив собі на справжній пам'ятник, яким і є Український Гарвард".
160 тисяч доларів — колосальну суму на той час — пожертвував Володимир Юрковський, один із перших меценатів Українського Гарварду. Як пригадує організатор Фонду кафедр українознавства Роман Процик, внесок Юрковського підтримав дослідження творчості Тараса Шевченка та видавничу справу: "Він вимігрував до Америки ще в час після чи під час Першої світової війни, на початку ХХ століття. Тож він був досить замериканізований. Він зберіг у собі пам'ять і любов до Шевченка. Його цікавило, чи будуть вивчати творчість Тараса Шевченка у новій програмі в Гарварді. Й, очевидно, це був один із пріоритетів наших".
Фінансові збори на важливі для української справи проєкти часто робили у форматі "замість квітів на могилу" — тобто гроші, які люди хотіли витратити на вшанування пам'яті, йшли на освіту, допомогу ветеранам, притулки, видання книжок. Люди прагнули, щоб їхні внески мали тривалу цінність, а не зникали разом із вінками через кілька днів.
Людиною, яка створила ідею українського кладовища в Саут-Баунд-Бруку, був старшина Армії УНР з Полтавщини — Степан Скрипник, ад'ютант і водночас небіж Симона Петлюри. Він віддав життя служінню українській ідеї і, як ми сказали б сьогодні, був справжнім візіонером.
Спочатку він став єпископом, а згодом — митрополитом під ім'ям Мстислав. Він розумів, що громаду деукраїнізує навіть смерть: греко-католики — окремо, православні — окремо, вояки — окремо, цивільні — окремо. Потужна громада розпорошується. Скрипник вирішив створити місце, де українці спочиватимуть серед своїх.
У 1954 році він викупив 23 гектари землі в Саут-Баунд-Бруку. Спереду цвинтаря стоїть церква — фактично меморіал жертв Голодомору 1932–1933 років. У ній похований і сам митрополит Мстислав.
Вигляд кладовища одразу говорить про його український характер. Особливість військових поховань у тому, що на них часто вказували не лише дати, а й місце народження, професію, освіту, навіть захоплення. Символіка і знаки на хрестах мають мистецьку цінність — тут є роботи Якова Гніздовського, Миколи Бутовича й Сергія Литвиненка. Особливою є бронзова скульптура на могилі командира легендарних Чорних Запорожців Петра Дяченка — дуже незвична для Північної Америки, бо дорога й складна у виконанні.
Якщо людина служила у війську — обов'язково зображали меч. Якщо українець воював в американській армії, інформацію на пам'ятнику узгоджували з Міністерством оборони США. Наприклад, солдат Джон Кондратюк — православний, але біля його могили є символи американського війська. Є лише один випадок, коли вояк, який не служив у США, має англійськомовний напис. Це Володимир Кедровський — один із найвизначніших полковників УНР, уродженець Херсонщини.
Матеріали надгробків різноманітні: граніт, бетон, камінь, дерево. На більшості — українські написи: походження, місце смерті, освіта, рід військ, нагороди, шлюбні дані. Це справжній рай для історика, скульптора, дизайнера — шрифти, символи, орнаменти.
На кладовищі спочивають видатні українці: президенти УНР у вигнанні Андрій і Микола Лівицькі, прем'єр Борис Мартос, голова СБ революційної ОУН Микола Лебедь, дисиденти Святослав Караванський і Ніна Строката, скульпторка Оксана Лятуринська, художники Михайло Дмитренко і Василь Кричевський, літератори Василь Барка, Тодось Осьмачка, Докія Гуменна, письменник і сотник Армії УНР Євген Маланюк, ідеолог націоналізму Дмитро Донцов. Попри критику, його могила залишається серед українських героїв. Ось як Олег Баган, керівник науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова, пояснює значення ідеолога: "Звинувачення, які йдуть із різних таборів проти Донцова, вибіркові. Вибирається з контексту цитата: отам він посилається на Муссоліні, тож він фашист. Кажуть, він був фанатик. Так, він був фанатик, але без того фанатизму чи була би УПА? Так не було би УПА. Зрозумійте цю послідовність. “Вісник” став абсолютним вибухом у 20-ті роки. Йому вдалося кілька речей. Перше — творити дуже якісну публіцистику, з широкими проблемами, дуже гостру, яку переважно він сам писав".
Вахтанг Кіпіані
Щороку першої неділі після Великодня на цвинтарі Святого Андрія збираються тисячі українців, щоб пом'янути померлих. А 23 травня, у День Героїв, сюди приїжджають українці з різних штатів. Тоді до могил приходять родичі, пластуни, сумівці, члени організації "Українські й американські ветерани". Вони встановлюють біля могил спеціальні знаки, схожі на великі медалі, щоб позначити, що над похованням є опіка. Нещодавно група волонтерів упорядкувала могили членів Української вільної академії наук, висадила квіти. Можливо, вони не знали цих людей особисто, але цей жест — вдячність за їхній внесок у розвиток науки.
Кілька разів на рік ветеранам приносять вінки від американського уряду. Пізніше такі ж вінки почали ставити й біля могил українських вояків інших армій — УГА, УНР — щоб ушанувати тих, хто боровся за Україну. Є й особливі випадки. Наприклад, могила Матвія Суржка. На ній — фото вояка та мініатюри орденів, які створюють враження, що він був одним із найзаслуженіших козаків Армії УНР. Та історики зауважують: його заслуги трохи перебільшені. Частина відзнак — ювілейні, частина — отримані за пожертви.
Наразі не існує повного списку українських військовиків, похованих за кордоном. Колись над цим працював Інститут національної пам'яті. Вірю, що з часом одним із завдань українського військового меморіалу стане повернення героїв минулих воєн додому — поруч із тими, чиїми іменами нині названі бойові підрозділи.
Наприклад, у Варшаві, на цвинтарі Воля, похований генерал Армії УНР Марко Безручко. Було б логічно, щоб він спочивав поруч із безручківцями. Та загалом не на всіх закордонних цвинтарях українські вояки лежать у належній пошані. Так про це говорив у розмові з "Історичною правдою" керівник фонду "Героїка" і нині військовослужбовець Павло Подобєд: "Якщо говоримо про Штати, Баунд-Брук, то це з 1954 року, про Австралію й інші місця поселення — ще пізніше. Польща — це, власне, той терен, на якому почали перші інтерновані гинути, вони там знайшли свій спочинок. На цвинтарі Воля понад 100 поховань залишилося станом на 80-ті роки. Власне, ці занедбані, а подекуди просто знищені могили були відновлені коштом української північноамериканської діаспори. І от проіснували ці могили вже, виходить, понад 20 років. Деякі з них почали природно занепадати. Це престиж держави, і ці поховання — наша мілітарна промоція, зокрема наших сучасних Збройних Сил за кордоном".
Хоч би де ми були, у кожному великому місті Північної Америки на кладовищах можна знайти могили українських вояків. На національному цвинтарі Арлінґтон біля Вашингтона — довгі алеї білого каменя. Тут спочивають американські воїни, президенти, астронавти. Серед тисяч імен — кілька українських.
Одне з них — генерал корпусу морської піхоти США Семюел Яскілка. Він народився вже у Сполучених Штатах, у родині українських емігрантів. Воював у Кореї, командував підрозділами морської піхоти, пройшов усі щаблі служби — від рядового до генерала. Його поважали за точність, людяність і принциповість. Американські військові називали його "офіцером честі". Яскілка не говорив українською, але пам'ятав, звідки його батьки, і — головне — пам'ятав слова своєї матері. Голос генерала зберігся в одному з наших нових випусків на YouTube-каналі "Історичної правди": "Хтось із господарів вечірки відвів мене до посла Радянського Союзу і представив йому. У ту секунду, як назвали моє ім'я, світло осяяло голову посла Добриніна і він поспішив запитати: “Генерале, звідки ваше ім'я?”. І моя відповідь була: “Пане, мої батьки приїхали з України”. “О, українські люди!” — сказав він. — “Вони, звісно ж, хороші музиканти”. Я сказав: “Так, моя мама казала мені”. І він сказав: “Вони ще гарні поети”. Я сказав: “Так, пане, моя мама казала мені й це”. На той момент ми проговорили, що я був морським піхотинцем. І він сказав, що загалом козаки були хорошими бійцями. І я сказав, що знаю, моя мама мені це також казала. Далі ще кілька нехитрих коментарів, і на закінчення він повернувся до свого коктейлю “Олд фешн” і сказав: “Ви знаєте, генерале, а ми всі росіяни”. І я сказав: “Не на думку моєї мами, пане".
Семюел Яскілка повернувся з Кореї до Сполучених Штатів у лютому 1952 року, вже у званні підполковника. Талановитого офіцера швидко помітили: йому запропонували роботу в одному з найвищих органів військового управління США — Об'єднаному комітеті начальників штабів.
Згодом він воював у В'єтнамі, за що був нагороджений медаллю "За видатну службу ВМС". Після завершення конфлікту передавав бойовий досвід молодшим офіцерам, очоливши Коледж командування та штабу в Квантико.
Його кар'єра була настільки блискучою, що згодом Яскілка став помічником командувача корпусу морської піхоти і отримав звання чотиризіркового генерала. Біографія, гідна екранізації, але, на жаль, поки що цього фільму так і не зняли.
Ми говоримо про долі й імена, важливі для нашої історії. Але водночас мусимо пам'ятати: українська держава досі не створила сталої системи вшанування воїнів, які загинули за межами України. Це перегукується з нинішніми історіями про будівництво військових кладовищ — часто зі скандалами, непорозуміннями, політичними звинуваченнями. Такі суперечки лише підкреслюють, наскільки нам бракує чіткої, гідної державної політики пам'яті. Навіть у дрібницях видно різницю. В Україні закон вимагає, щоб між кладовищем і житлом було триста метрів. А в Саут-Баунд-Бруку могили майже під вікнами. Так ушанування загиблих стає частиною життя. Поруч ростуть дерева, граються діти, лунає музика. І, можливо, саме тому пам'ять живе довше.
