Олександр Савченко у студії Українського Радіо
"Я народився на Луганщині, місто Кремінна"
Демократична Республіка Конго в Африці — одна з найбагатших на природні ресурси країн світу. Здавалося б, місцеві мешканці мають достойний рівень життя. Насправді, все навпаки. І назва країни також нікого не має вводити в оману щодо демократичності її політичного устрою. Більшість людей в Демократичній Республіці Конго існують на межі виживання — без доступу до освіти, медицини та чистої води. І на цій землі вже більше трьох десятиліть точиться кривава війна, в яку на різних етапах були втягнуті більшість країн Африки. Головними учасниками цього протистояння є бойовики із сусідньої Руанди, насамперед, представники народу тутсі. Спочатку на територію Демократичної Республіки Конго тікали тутсі як жертви геноциду, організованого іншим народом Руанди — хуту. Потім тікали вже хуту, а озброєні загони тутсі їх переслідували. І все це відбувалося в східних районах Демократичної Республіки Конго. Весь складний комплекс немісцевих і місцевих озброєних, фактично кримінальних угруповань десятиліттями бореться за контроль над надрами Демократичної Республіки Конго. Але окрім того, що бойовики привласнюють природні ресурси країни, вони ще й нападають на мирних мешканців. Вбивають, ґвалтують, грабують, викрадають дітей, примушують працювати у незаконно захоплених шахтах.
Щоб хоч якось захистити цивільних, у 1999 році ООН направила до Демократичної Республіки Конго миротворчу місію. У 2012 році до іноземних миротворців приєдналися і українці у складі 18-го окремого вертолітного загону Збройних Сил України. Загалом було 13 ротацій українців. Восени 2022 року усі наші військові, які там перебували, повернулися додому. Серед тих миротворців був і теперішній підполковник ЗСУ Олександр Савченко. На той момент він обіймав посаду пресофіцера 18-го окремого вертолітного загону ЗСУ.
Олександр Савченко: Я народився на Луганщині, місто Кремінна. Це невеличке містечко, хоч і районний центр, але досить невеличке. Там виріс. Виховувала мене мама з бабусею. Трохи пізніше вже мій дідусь, який працював в Києві, після сьомого класу він забрав мене до Києва і там я вже продовжив своє навчання у військовому ліцеї. Коли я приїжджав до нього влітку до Києва, звісно, мені подобалась столиця, це завжди вражає. І він мені порадив спробувати свої сили, вступити саме до військового ліцею. В мене були не найкращі фізичні показники тоді, тому він присвятив літо моєму вихованню. І зрештою, так, я мав чотири роки військового ліцею. А коли ти вже чотири роки у військовому колективі, хоч це й такий підлітковий вік, він все одно тебе формує. І уявити собі подальший перехід в цивільне життя досить складно, тому що значна частина юнаків, які закінчують військовий ліцей, вони продовжують своє навчання вже в вищих військових закладах освіти. Насправді у війську можна знайти використання будь-яким своїм здібностям. І в мене був нахил більше такий гуманітарний, мені подобалась військова журналістика — це був один із напрямів, який я планував для себе обрати. Але в силу тих чи інших обставин вступити в мене на неї не вдалося, тому я пішов трошки за іншим фахом, займався логістикою.
Коли Росія в 2014 році захопила Крим і почала війну на Донбасі, практично у всіх курсантів було бажання швидше закінчити навчання і піти до війська. Усім здавалося, що цей конфлікт невдовзі припиниться і вони не встигнуть взяти участь в ньому. Але це не так. І у 2016 році курс Олександра Савченка на пів року раніше завершив навчання, аби увійти до лав Збройних Сил України. Хлопець стрімко пішов вгору кар'єрними сходами, але невдовзі усвідомив: щоб бути повністю щасливим, треба хоча б спробувати змінити напрямок діяльності. І йому все вдалося.
Олександр Савченко: За розподілом я потрапив до 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Був призначений на посаду начальника служби паливо-мастильних матеріалів окремого мотопіхотного батальйону. І там доріс до посади заступника командира батальйону з тилу, на якій виконував ці задачі до січня 2019-го. Ключовою точкою у війську для мене стала зміна моєї військово-облікової спеціальності, оскільки мені завжди подобалась журналістика і був до цього потяг. Мені вдалось в 2018-му році під час відпустки пройти літню школу журналістики (газета "День"). І завдяки цьому досвіду мені вдалось з того часу змінити свій фах на фах пресофіцера.
Робота завжди була цікава насправді. Ми на цій посаді саме в 24-й бригаді були на багатьох напрямках. 19-й рік — моя перша ротація на посаді пресофіцера — це була Мар'їнка і прилеглі населені пункти. Ротація була складною, тому що навіть на той час це була така гаряча ділянка фронту. Наша бригада за цю ротацію зазнала 10 безповоротних втрат загиблими. І на той час це були великі втрати, в той час навіть одна загибла людина в місяць це було багато. Але попри це, в нас на той час був дуже талановитий командир бригади — полковник Гудзь Валерій Федорович, який, на жаль, загинув в перші дні повномасштабного вторгнення в Попасній, Герой України посмертно. І от під його керівництвом було служити дуже цікаво, і я пишаюсь тим, що в мене був цей досвід. Тому що під його керівництвом, де б бригада не перебувала, вона не просто стояла і тримала оборону, вона відвойовувала свої території і рухалась вперед. Так само під час Мар'їнської ротації ми просунулись на ділянці фронту поблизу села Олександрівка — це на околицях Донецька, і зайняли більш вигідні рубежі.
"По-перше, побачити світ"
Олександр Савченко, звичайно, знав про миротворчі місії ООН, в яких задіяні українці. Він навіть хотів взяти в них участь. Згадує, що конкурс був надзвичайно серйозним. Військовий неодноразово подавав свою кандидатуру, і лише з третьої спроби йому пощастило потрапити до основного складу групи, яка готувалася. Став помічником командира 18-го окремого вертолітного загону по зв'язках з громадськістю. Саме ця група готувалася поміняти українців у Демократичній Республіці Конго.
Олександр Савченко: Коли ти служиш у війську, ти досить обмежений. Пункт постійної дислокації моєї бригади був розташований на Львівщині, і з 16-го року це ротація з Львівщини на Донбас, там співвідношення — 9 місяців до 3. І ти особливо нічого іншого не бачиш, крім степів Донбасу і, умовно, кілька місяців там відпочинку на Львівщині. Будь-який закордонний досвід був для мене цікавий. І звісно, я, в принципі, ще з часів, коли я навчався в інституті, я мріяв про те, що можна буде потрапити до армійської авіації. По-перше, мабуть, банально побачити світ. По-друге, загалом, мабуть, ні для кого не секрет, що в закордонних місіях було додаткове фінансування. І звісно, ці два фактори, які мотивували спробувати свої сили.
Про Конго на той час в мене інформації було небагато, але під час підготовки до місії дуже ретельна увага керівництва була націлена саме на наше інформування, щоб ми були готові як від загально політично-економічної ситуації, так і епідеміологічної. Тому що країна досить небезпечна як і у фізичному вимірі — те, що ти можеш побачити, ці всі ризики і небезпеки, так і у невидимому — в сенсі хвороб, вірусів та епідемій. Ми проходили навчання на одній із баз бригад армійської авіації. В ході цього навчання у нас був відбір, ми здавали нормативи як з фізичної підготовки, так і військово-лікарські комісії додаткові. Тому що місто, в якому був базовий табір, воно на висоті 1500 метрів над рівнем моря. Тобто люди мають бути адаптовані до цього, щоб не було там проблем з тиском, судинною системою. Так само виконання завдань вертолітниками — це теж ще певна додаткова висота, яка теж додає своє певне навантаження на організм. Також під час підготовки проходили дуже великий спектр вакцинації, якщо не помиляюсь, 14 різних вакцин. І це все так досить в короткий проміжок часу — гепатити, жовта лихоманка, черевний тиф. Попри це, ці всі вакцини не повністю захищали нас від всіх можливих ризиків і хвороб, тому що, наприклад, та ж малярія, носієм якої є малярійний комар, від неї вакцини немає. Від неї можна убезпечитись лише системним шляхом препарату, який просто пригнічує цього паразита, коли він потрапляє до твоєї крові. Загалом система підготовки була ґрунтовна і максимально можлива.
Олександр Савченко потрапив до складу 13-ї ротації 18-го окремого вертолітного загону. Але у пілотів є правило — не використовувати число 13. Тому в побуті й навіть на офіційних сторінках їхня ротація була 12+1. В серпні 2021 року Олександр Савченко зі своїм підрозділом прибув до Демократичної Республіки Конго, де на сході країни розташоване місто Гома.
Олександр Савченко: Оскільки місто Гома, в якому був наш базовий табір, воно в тропічному кліматі, ти відчуваєш цю всю спеку. В тебе є певний період акліматизації, плюс тривалий переліт, якщо не помиляюсь, ми летіли майже 13 годин із дозаправкою в Ефіопії. Треба був певний час, щоб звикнути. Але загалом сильних відмінностей я не відчув, мабуть тому, що там лише була година різниці з Україною, ми на одному поясі, й ти не відчуваєш такого джетлагу, наприклад, якби ти летів там десь в Сполучені Штати Америки. Тому для мене особисто адаптація була доволі комфортною.
Базовий табір був повністю обладнаний всім необхідним, оскільки наша місія і загін українських вертолітників вже на той час перебував практично 10 років. За цей час територія була обладнана всім необхідним. Базові потреби вони впирались в постачання питної води, тому що всі ми знаємо, що Конго, як і загалом Африка, вона потерпає через брак саме питної води. Плюс та вода, яка в них там є наявна, вона досить небезпечна. Воду ми брали з озера Ківу в однойменній провінції Північне Ківу, але якщо пити її неочищеною, ти одразу наражаєш себе на ризик холери, від якої так само там помирає багато людей. І для того, щоб цього уникнути, на території табору в нас була побудована водофільтрувальна станція, яка містила кілька ступенів очистки. І це, до речі, був один із елементів повсякденної діяльності, коли ти заступав на чергування — забезпечити табір питною водою. Тобто направити машини-водовози (що теж мало певні свої ризики, набрати цю воду, транспортувати її до табору, мав бути збройний супровід). Зрештою хлопці вже з інженерного підрозділу здійснювали її очистку і постачання.
Потреби по їжі повністю були аналогічні до українських, і забезпечення відповідне, але з невеличкими відмінностями. Тому що забезпечувала нас їжею Організація Об'єднаних Націй, серед яких дуже багато представників мусульманських країн, тому, відповідно, свинини не було. Основа раціону — це була все ж таки курка або риба. Із тих продуктів, яких бракувало, це, мабуть, гречка, тому що її мало країн вживають, і хлопці в загоні ностальгували за салом, за гречкою, за чорним хлібом — те, чого там було неможливо дістати.
Олександр Савченко у студії Українського Радіо
"Вертолітники, по суті, були елітним таксі"
Олександр Савченко відповідав за зв'язки з громадськістю загону з різними медіа, як українськими, так і іноземними. Давав відповіді на запити, які надходили на адресу ООН. Частенько сам знімав матеріали та передавав їх журналістам. Також він зміг реалізувати великий проєкт разом з українським журналістом Олександром Маховим, який, на жаль, загинув на початку повномасштабного вторгнення. Це була серія матеріалів про Демократичну Республіку Конго, про завдання і службу українських миротворців там.
Олександр Савченко: Обов'язками української місії був дуже великий спектр виконання завдань. Основні лягали на наші вертолітні ланки — це транспортування вантажів і перевезення особового складу. Особлива увага приділялась евакуації поранених, тому що місцевість гірська і вертолітники, по суті, були таким елітним таксі, яке могло виконувати будь-які задачі місії в умовах цього високогір'я. Так само окремою задачею був супровід посадовців місії і забезпечення їхнього захисту. Іноді, коли бойовики, які контролювали значні частини цієї провінції, порушували міжнародне гуманітарне право, доводилось проводити такий захід як демонстрація сили, коли наші вертолітники за допомогою некерованих авіаційних ракет завдавали ударів по їхніх базах у джунглях.
За час моєї ротації в нас були бойові вильоти, коли ми застосовували некеровані авіаційні ракеті. Це не було чимось таким особливим, тому що практично під час кожної ротації ці заходи відбувались. Місія вона була доволі небезпечною, тому що попри те, що в них, саме в повстанців, не було якихось особливих засобів ураження (я маю на увазі протиповітряних), але все одно були випадки, коли вони навіть обстрілювали з крупнокаліберних кулеметів. І за минулі роки були поранені під час таких завдань.
Найбільш вагомим досягненням нашого підрозділу буде статистика, яку можна озвучити. Тому що за час нашої останньої ротації ми транспортували понад 600 тонн вантажу, перевезли більше 3000 пасажирів. А загалом за 10 років існування українського контингенту в Конго — більше 5600 тонн перевезених вантажів і більше 100 000 пасажирів. Це досить велика кількість. І загалом український вертолітний загін складав третину парку місії, і наше виведення значно послабило місію.
Висадка на діючий вулкан
Табір українських миротворців знаходився в центрі великого двохмільйонного міста Гома. Тож періодично вони контактували з місцевими мешканцями. Найчастіше купували у них тропічні фрукти. Але справжньої дружби з ними не вийшло через мовний бар'єр, адже конголезці розмовляють різними варіантами мови кіконго та трішки французькою, а українці були переважно англомовні. Більше наші миротворці контактували з представниками інших іноземних контингентів. Поруч були бази військових із Бангладеш, Танзанії, Південно-Африканської Республіки і Гватемали.
Олександр Савченко: Постійно дітлахи бігали. Ми їм допомагали по мірі наших можливостей. Був на території міста дитячий притулок, яким ми опікувались протягом багатьох років і, в принципі, під час підготовки до місії ми брали іграшки, канцелярію, щоб передати цим дітям хоч щось. Тому що ситуація в країні там дуже сумна, дуже висока дитяча смертність. Про освіту я вже взагалі мовчу, її там практично немає.
Ставлення місцевих було полярним, тому що ті місцеві, які сприймали нас як друзів, звісно, вони були, але були і вороже налаштовані. Тому вся наша техніка, навіть машини, які їздили за водою, вони були обладнані решітками, тому що дійсно, коли-не-коли, та й міг прилетіти якийсь камінь в машину, не без цього. Це країна з дуже складним минулим. По-перше, є травми минулого колоніального, коли приїхали білі люди з материка і, по суті, зробили їх рабами. І ця колоніальна спадщина цю ненависть в собі несе. Плюс ближча історія — це геноцид у Руанді, коли, по суті, в 1990-х роках одна етнічна група винищувала іншу етнічну групу, і загинуло близько мільйона людей, які були просто зарізані мачете. І, по суті, люди, учасники цих подій, живі і зараз, тому що фізично там закладів обмеження волі не вистачає. В них там є польові суди, які вони називають "гачача", коли вони просто вирішують суспільно, заслуговує ця людина покарання чи ні. Через те, що є просто брак тюрем, кати співіснують зі своїми жертвами поруч, і у них йде досі оцей публічний діалог на тему прощення.
Найбільш цікавим особисто для мене під час ротації, мабуть, була висадка на діючий вулкан. Там поруч із нашим базовим табором розташовані два вулкани. Це ще одне таке джерело дуже високої небезпеки, тому що в минулому були виверження, які забирали з собою життя місцевих мешканців. І для того, щоб контролювати діяльність цих вулканів, періодично на їх поверхню необхідно було доставляти вулканологів. Вони робили певні там лабораторні дослідження, які дозволяли прогнозувати в майбутньому, коли взагалі оця активність вулкана може повторитись. І під час моєї ротації була така місія. Мабуть, це один із небагатьох випадків, коли я був готовий там прокинутись посеред ночі, щоб потрапити саме на цю місію. Враження, звісно, незабутні, тому що висота 3500 метрів, поверхня не схожа там на жодну з гору — ти йдеш, по суті, як по поверхні якогось пирога з хрусткою поверхнею по цій лаві, там провалюєшся в неї. Це дуже круто і цікаво. Головне, що це корисно.
"Повернулись ми з Конго у вересні 2022-го року"
24 лютого 2022 року українські миротворці планували стрільби. У них регулярно проходила підготовка. Олександр Савченко розумів, що невдовзі має бути плановий вивід, і хотів набрати якомога більше матеріалу, з яким можна було далі працювати. Але о пів на п'яту ранку Олександр зустрів начальника штабу, який сказав, що Росія почала повномасштабне вторгнення.
Олександр Савченко: В 2021-му році, коли ми працювали з Олександром Маховим під час його роботи в загоні, ми говорили багато на тему ймовірності повномасштабки. Я з Луганщини, Сашко був із Луганська, і ми як люди, яким була війна дуже таким знайомим у поганому сенсі явищем, ми говорили, наскільки це може бути масштабно. Я був досить скептично налаштований, я не вірив, що в росіян вистачить нахабності піти настільки великим масштабом. Я розумів, що вони точно хочуть весь Донбас, можливо Харківщину, але я все ж таки, мабуть, сподівався, що якісь світові важелі, міжнародна арена злякають їх, і вони цього не зроблять. Але все ж таки в нашому загоні багато хлопців були переконані, що буде повноцінний наступ по всіх фронтах і дійсно, на жаль, сталося саме так.
Дуже багато хлопців із загону хотіли повернутись, написали рапорти на ім'я командира загону про те, що готові повертатись в Україну навіть за власний рахунок. Але нас тоді всіх вишукували, пояснили, що так не працює, Україна взяла на себе зобов'язання, і ми не можемо розірвати цей мандат, який на нас поширюється. Тому що, по суті, ніяка інша країна не може прямо зараз дати свої вертольоти і закрити виконання цих задач по тій же евакуації поранених, які виконували ми. Як ми бачимо зараз, після нашого виходу місія, в принципі, і не змогла знайти заміну, і послаблення місії вочевидь (і особисто на мою думку) призвело до того, що зараз ми бачимо те, що ситуація така — місія, по суті, поступово згортається. 2025-й — 2026-й рік — повстанці все ж таки захопили місто Гома, і зараз воно саме під контролем оцих проксі-підрозділів.
Повернулись ми з Конго у вересні 2022-го року. Попри те, що президент оголосив у зверненні, здається, в березні, що буде указ про виведення всіх миротворчих контингентів, але велика оця база гуманітарна, яка, в принципі, там назбиралась за 10 років, її неможливо було повернути одномоментно, цей процес був складний. Транспортні літаки, які мали забрати наші гелікоптери, вони не могли здійснити посадку на аеродромі міста. Тому відбувалось транспортування гелікоптерів власним ходом в сусідню країну, там з них знімались лопаті, гелікоптери вантажились в літаки, з літаків вони летіли в іншу європейську країну, звідти своїм ходом в Україну. Тому процес дійсно був складний.
Після повернення в Україну миротворців перевіряли, чи не підхопили вони якихось хвороб в Африці. А потім усі військові повернулися до своїх колишніх підрозділів.
Олександр Савченко: На той час моя рідна 24-та бригада після важкої зустрічі з ворогом в Попасній була переміщена на Херсонський напрямок і виконувала задачі із контрнаступу. Я прибув, в мене на той час вже був новий командир бригади. Ми, в принципі, з ним познайомились — дуже толкова людина, Герой України Іван Голішевський. Зійшлись дуже швидко, тому що його підрозділ напередодні здійснював оборону мого рідного міста — саме Кремінної. І там вже я повністю занурився в роботу. Але напередодні моменту, коли противник пішов із Херсоні, ми були відведені вже на відновлення, і тому, по суті, хоч і бригада здійснила дуже великий вклад у звільнення Херсонщини, прапори вже здіймала не наша бригада. Для багатьох хлопців це було так трошки сумно, що буквально там тиждень чи два тижні не дотисли, хоча наші підрозділи артилерії виконували там задачі до останнього.
Після наша бригада була перекинута на Донецький напрям, ми виконували завдання поблизу Бахмута. FPV-дрони тоді тільки з'являлись. Пам'ятаю на одному з підрозділів почув про те, що хлопці хочуть їх використовувати, і ще тоді говорили типу: "От є FPV-дрони. А як це? Ну, от ти відео ПТУРшки бачив, як він там красиво летить? Оце те саме, тільки по рашистах". Після Бахмута і прилеглих населених пунктів — Соледар, Бахмутське, ми були переміщені трошки до низу — це Торецьк. Так само смуга оборони, на якій ми були раніше. Ті позиції на той момент були характерними тим, що ця смуга фронту практично не змінювалась, противнику було складно йти на панівні висоти, терикони. І частина цієї ротації в Торецьку теж була доволі успішною, працювали з великою кількістю журналістів.
Це не порівняти з тією роботою, яка була до повномасштабного вторгнення, тому що все дуже сильно змінилося. Тоді були банальні сюжети, коли ти приводиш людину в окоп, записуєш три синхрони з бійцями і всі їдуть додому. Тут все було значно складніше, тому що були певні ризики, певна небезпека. Але це був і колосальний досвід, дуже цікаво — з міжнародними виданнями, і з нашими українськими теж. Тому що саме в таких умовах підвищеного ризику ти можеш зробити найбільш якісний і цікавий матеріал, коли дійсно щось по вам летить, коли ти дійсно можеш передати...
Нині Олександр Савченко отримав підвищення. Також працює в комунікаціях Збройних Сил України, а інколи, коли є можливість, виїжджає на ротації. Каже, місія в Конго дала йому особисто унікальний досвід та багато безцінних знайомств. А безпосередньо для вертолітників, крім всього іншого, це ще й була можливість отримати години нальоту. В Україні на той момент це було складно зробити. Участь в миротворчій місії допомогла їм досягти високого рівня бойової готовності, аби після повернення на Батьківщину гідно застосувати її проти ворога.
