Лауреатка премії Drahomán Prize Ніна Мюррей. Фотоколаж: pen.org.ua
Днями премія для перекладачів книжок з української мови на мови світу Drahomán Prize оголосила ім’я переможниці за 2025 рік. Ви отримали нагороду за переклад драми Лесі Українки "Кассандра" англійською мовою. Що для вас означає ця нагорода, окрім власне засвідчення ваших успіхів на високому рівні?
Чесно кажучи, я дещо в шоці, бо для мене це стало великою несподіванкою. І звісно ж, великою честю. Тому поки що я намагаюся просто усвідомити те, що відбулося. Насамперед, це визнання моєї роботи, яка триває вже понад 20 років. І я тішуся, що наступному перекладачеві вже не знадобиться стільки часу. Адже простір для українських перекладів став набагато ширшим за цей час, і значно більше перекладачів нині працюють. Я завжди вболіваю за своїх колег і всіх, хто отримує нагороду.
Що було найважчим у перекладі "Кассандри"?
Все залежить не лише від вміння перекладача, а й від його психологічного стану, від того, яке у нього нині життя, і наскільки йому "заходить" текст. Мені перекладати "Кассандру" було несподівано легко. Там мова Лесі Українки дуже жива, дуже динамічна. Я просто в голові чула цих персонажів, цих героїв, чула, як вони розмовляють одне з одним. Не хочу розчаровувати слухачів, але щоразу, коли мені ставлять це запитання, я відповідаю: насправді було не так уже й важко. Перекладати, наприклад, "Бояриню" Лесі Українки було значно складніше, тому що вже в першій сцені там більш архаїчна мова. А з "Кассандрою" якось так склалося – зірки зійшлися, і вона переклалася.
Як гадаєте, наскільки для англомовного читача сьогодні зрозумілою та актуальною є "Кассандра"? Мені здається, і я розумію, що це суто моя оптика, що англомовний читач, відкриваючи Лесю Українку і читаючи "Кассандру", може не повірити, що цей текст був написаний саме в той період і саме українською мовою. Присутність України досі не дуже вкорінилася у світовій мистецькій свідомості. Можливо, я дещо незграбно це формулюю, але очевидно, що це наслідок імперської політики Росії, знищення української культури тощо. Тобто може виникнути певна недовіра: невже в Україні було створено щось подібне?
Знаєте, навколо Лесі Українки зараз відбувається дуже цікавий процес. Літературознавиця Тамара Гундорова багато про неї розповідала, написала дослідження, які зараз виходять. Також з’являється чимало матеріалів англійською мовою. Ми вийшли на цю хвилю після 2022 року, після повномасштабного вторгнення, коли вдалося привернути значно більше уваги і до її творчості, і до її листів. Дуже багато для цього зробив Український інститут у Лондоні, який до річниці Лесі Українки підготував і опублікував в інтернеті кілька великих добірок матеріалів про неї. Це вкотре показує, що одна людина може виконати величезний обсяг роботи, але ще краще, коли люди об’єднуються і працюють разом.
Коли з’являється критичний апарат, виникає цілісна картина. Канадська дослідниця та перекладачка Дейзі Гіббонс (Daisy Gibbons) перекладала її листи, українська письменниця Саша Довжик багато про неї розповідала, виходили статті, ми організували читання у Британській бібліотеці. Тобто подавалася не просто сама п’єса – не лише драматична поема "Кассандра", – а Леся Українка як феномен. І тоді, мені здається, її значно легше сприймати. Ми фактично говорили: можливо, ви знаєте, а можливо, ні, але існує феномен Лесі Українки, і ось скільки всього вона зробила.
Вона сама вважала себе частиною європейської та світової літератури. Вона мала намір – і послідовно його реалізовувала – переосмислити через українську призму класичні твори західної цивілізації, зокрема й "Кассандру". На цій хвилі нас підтримала британська асоціація класицистів (The Classical Association, CA), яка займається переосмисленням класичних текстів у сучасному контексті. Це також дуже допомогло. Тобто було вкладено багато зусиль і праці для того, щоб "Кассандра", якщо можна так сказати, зайшла до англомовного читацького середовища.
Нагорода для переможниці Drahomán Prize. Фото: pen.org.ua
Якщо говорити не лише про "Кассандру", а загалом про іноземних видавців і українську книжку, як гадаєте, що є викликом у цій співпраці? І чи вони взагалі є? Зрештою, ми бачимо, що справи рухаються, можливо, не так активно, як нам би хотілося, але є певні зауваження з боку: то хороших перекладачів бракує, то грошей, то контекст якийсь не такий. У чому ви бачите причини?
Знаєте, грошей завжди бракує. Добре, що зараз я не відчуваю, щоб бракувало також і перекладачів. Перекладачі є. І сьогодні зранку, коли думала про нашу розмову, про те, на що варто звернути увагу, я знову повернулася до думки про обмежені можливості однієї людини. Одна людина може зробити прекрасний переклад, одна людина може налагодити певний зв’язок із видавництвом. Але дивіться: ми зараз говоримо про "Кассандру", і від перших рядків, які я переклала, до публікації книжки й отримання премії минуло чотири з половиною роки. Це процес. І чим більше інфраструктури навколо нього збудовано, тим легше, мені здається, він відбувається. Я хочу донести саме цю думку: інфраструктура дуже важлива.
Інституції існують для того, щоб робити більше, ніж окремі люди або навіть групи людей можуть зробити самотужки. Тут надзвичайно важливою була участь і Українського інституту в Лондоні, і підтримка проєкту в США, і багато інших речей. Одна людина може зробити досить мало, тому будь-які інфраструктурні механізми мають велике значення. Так само важливими є відносини між інституціями. Наприклад, між Українським інститутом книги та партнерами, як це було у випадку з проєктом Drahomán, між Українським інститутом та іншими організаціями. Не менш важливими є й міжнародні зв’язки – скажімо, між Українським інститутом книги та Chautauqua Institution, а також Американською асоціацією літературних перекладачів, яка теж багато робить для просування перекладної літератури. На кожному ринку потрібно шукати такі зв’язки, щоб створювати не просто ширший контекст. Коли люди й інституції залучені до процесу, вони відчувають відповідальність за свою участь. І відповідно більше людей працює над просуванням української літератури.
Ви, окрім Лесі Українки, перекладали також Оксану Луцишину, роман "Іван і Феба", а також Оксану Забужко. Який у вас критерій добору? Як ви вирішуєте для себе, кого і що саме будете перекладати?
Тут є дві складові. По-перше, мені має подобатися текст. Подобатися просто як читачці. Він має бути мені цікавим, тому що з текстом перекладач проводить дуже багато часу. По-друге, я маю відчувати, що саме я – той перекладач, який зможе цей текст перекласти. Не завжди це так. У кожного перекладача є свої сильні сторони і свої слабші сторони. За свою кар’єру я мала випадки, коли мені було важко, коли робота просто не йшла. Я знаю, як це відчувається, і мені зовсім не хочеться повторювати такий досвід. А далі, звичайно, є ще й фінансовий момент. Тобто чи є в тексту видавець, чи він уже підготовлений під контракт, чи переклад робиться з розрахунком на те, що контракт з’явиться в майбутньому, чи вже є якесь зацікавлення з боку видавців.
Я ще хотіла б встигнути поговорити про ваш досвід роботи на дипломатичній службі. Зокрема, коли ми говоримо про культурну дипломатію і взагалі про все те, що стосується славнозвісної "м’якої сили", про яку так багато говорять, хоча я не зовсім розумію, чому її називають "м’якою". Що, станом на зараз, за вашими спостереженнями, змінюється в потребах провадження культурної дипломатії та, можливо, в самих підходах? Мені здається, що вже однозначно не працює те, що працювало на початку повномасштабного вторгнення. Ми це фіксуємо, ми про це говоримо. Але що можемо запропонувати натомість?
Це складне питання. Про культурну дипломатію часто говорять у такому ключі: що нам потрібно робити для досягнення певної мети саме зараз. Я мушу сказати, що мій досвід показує дещо інше. Я працювала в Держдепартаменті, працювала в американських інституціях, і там на певному етапі було ухвалено рішення просто інвестувати в процес. Питання ставили так: поширювати розуміння Америки у світі. Загалом. Давайте робити те, що допомагає поширювати розуміння Америки у світі, а також взаємне розуміння Америки і світу. Саме таке формулювання закладене в законі, який започаткував багато культурних програм. І цей момент, мені здається, дуже важливий. Тому що в певних історичних обставинах дуже складно сказати: давайте просто інвестуватимемо в наступні 50 чи 100 років. Створимо структури, які працюватимуть, будемо щороку вкладати в них кошти – і нехай вони працюють. А результат побачимо через покоління. Оцей момент – що це праця на покоління – сьогодні сприймати непросто. Бо хочеться робити щось тут і зараз. Але практика показує, що швидко такі речі не робляться. Тому якби питання стояло так, як би мені хотілося, то я б сказала: потрібно створювати інституції, професіоналізацію, кадри і довгострокове фінансування культурної дипломатії – таке, яке триватиме 50, 70 чи 100 років.
Чи працюєте ви зараз над чимось новим? Або навіть так: чи мрієте наразі про якийсь переклад? Якщо так, то кого саме хочете перекласти?
Якраз учора ми з Богданом Токарським здали до видавництва рукопис перекладів Василя Стуса. Книжка виходитиме у видавництві Lost Horse Press (Вашингтон, США) пізніше цього року. Це вже двадцята книжка в їхній українській серії. Хочу звернути увагу слухачів на роботу, яку проводить це видавництво. Це колекція української сучасної та модерної поезії. Найближчим часом будемо редагувати книжку, готувати її до зустрічі з читачем, а потім поширювати інформацію про неї та займатися її промоцією. А якщо говорити про те, про що мені мріється, то як читачці мені дуже подобаються жанри фентезі та фантастики. І я не можу дочекатися моменту, коли матиму можливість перекласти щось із цих жанрів.
