Ілюстративне фото Укрінформ
4 червня Україна вшановує пам’ять дітей, чиї життя забрала російська агресія. За час повномасштабного вторгнення понад 3 200 дітей загинули або дістали поранення, а понад 20 000 були примусово депортовані до Російської Федерації. Що може зробити Україна та її громадяни, щоб захистити найменших і повернути викрадених? Власне, щодо статистики. Я озвучила ці цифри й одразу виникає потреба певної примітки щодо їх достовірності. Як ведеться ця статистика, і наскільки їй можна довіряти?
Насправді розмови про статистику доволі складні, тому що за кожною цифрою стоїть доля дитини, яка загинула, і величезна трагедія її близьких, які втратили найріднішу людину. І тому, звісно, хоча ці цифри, можливо, не такі вражаючі, як інколи звучать на міжнародних заходах порівняно з іншими збройними конфліктами, для нас це трагедія всієї української нації, за яку ми обов’язково будемо намагатися притягнути винних до відповідальності. Що стосується цифр, то на сьогодні, за даними Офісу Генерального прокурора, від початку повномасштабного вторгнення загинуло 707 українських дітей. Але хочу також зазначити, що в період із 2014 по 2021 рік, унаслідок бойових дій, які відбувалися на сході України, загинули 152 дитини. Тобто ми маємо зважати на те, що це теж українські діти, громадяни, і їхнє життя також забрала російська агресія. Водночас це не остаточні дані. По-перше, через відсутність інформації з окупованих територій, а також повних відомостей із територій, які перебували в оточенні. Наприклад, Волноваха, Маріуполь – кількість загиблих там, як дорослих, так і дітей, не є офіційно підтвердженою і може обраховуватися десятками тисяч, щонайменше за найбільш обережними оцінками.
Також є інша цифра – 2318 дітей, які вважаються зниклими безвісти за особливих обставин. Це означає, що ці діти або загинули, або були викрадені агресором, або ж відомості про них відсутні з інших причин. Адже інколи ми бачимо, як з’являються дані про знайдених українських дітей – можливо, частину з них просто ще потрібно верифікувати, і вони могли бути евакуйовані за кордон, зокрема до країн Європейського Союзу або інших держав. Тобто слід враховувати і цю категорію дітей, зниклих безвісти. І ще щодо статистики. Попри те, що за кордоном інколи формується уявлення, ніби Російська Федерація прагне миру, зокрема існують екстрарадикальні видання, які повторюють російські наративи і часто звинувачують Україну в начебто небажанні миру, у 2025 році, який вважався піком переговорного процесу, кількість жертв серед дітей суттєво зросла: порівняно з 2023 роком – на 70%, а з 2024 – на 30%. Тобто попри заяви Кремля про нібито готовність до миру, він продовжує вбивати українських дітей.
Наймолодшій загиблій українській дитині було лише два дні. Це історія, від якої буквально мурахи по шкірі і стає дуже важко. Це маленький хлопчик Сергійко, який загинув у пологовому будинку у Вільнянську Запорізькій області. Це сталося у листопаді 2022 року. Російська ракета фактично знищила все поблизу пологового будинку. Мати хлопчика вижила, а він – ні. І таких випадків, на жаль, ще багато. Є діти, які гинули на дитячих майданчиках від прицільних ударів дронів. Є діти, які гинули у власних домівках через те, що повітряна тривога просто не встигала за російською балістичною ракетою. Це дуже страшні історії, які потребують належного документування. Цим займаються і українські неурядові організації, і Офіс Генерального прокурора, який я вже згадувала. І найголовніше – у багатьох випадках ці дії підпадають під визначення воєнних злочинів. І я впевнена, що Російська Федерація та її агенти будуть притягнуті до відповідальності.
.jpg)
Катерина Рашевська. Фото: mediacenter.org.ua
Є ще одна доволі тривожна статистика, яку я особисто не до кінця розумію, як її коректно інтерпретувати. І тому, мабуть, теж змушена говорити про певну орієнтовність цих цифр. Йдеться про те, скільки дітей наразі перебувають в окупації — понад півтора мільйона, можливо, мільйон шістсот тисяч. Принаймні така інформація є у відкритому доступі. Щодо цієї цифри дітей, людей, які, очевидно, перебувають під впливом російської пропаганди і фактично виховуються в ній – це також частина, власне, воєнного злочину. Правильно я розумію?
Насправді це те, що підпадає під визначення одразу кількох міжнародних злочинів. Тому що викорінення української ідентичності, сам факт такого нападу на Україну як на суверенну державу, прагнення знищити хоча б частково ядро української нації – усе це корелює з визначенням злочину геноциду. І це стосується того, що відбувається на окупованих територіях щодо українських дітей. Ви правильно зазначили: за підрахунками, йдеться приблизно про 1 мільйон 600 тисяч. Але маємо розуміти, що доступу до окупованих територій у нас немає, і відтак ми не можемо точно сказати, скільки там народжується дітей. І, знову ж таки, на жаль, ми не можемо достеменно знати, скільки дітей там гине внаслідок бойових дій. Також варто зазначити, що росіяни намагаються використати це підростаюче покоління для двох цілей: по-перше, щоб послабити українську націю, а по-друге – щоб посилити власні демографічні спроможності. І йдеться не лише про мобілізаційні резерви, хоча ми вже бачимо, наскільки агресивною і токсичною є російська мілітаризація українських дітей.
Вона починається з наймолодшого віку – це вже навіть не школи, а дитячі садочки. І водночас варто розуміти: Росії потрібні не просто робочі руки. Їм потрібні громадяни – російські патріоти, які будуть готові підтримувати цю імперіалістичну, за своєю суттю людоненависницьку ідею заради розширення впливу на регіони, що перебувають поруч із Російською Федерацією. І я розумію, що, можливо, це зараз звучить як перебільшення. Але це перестає виглядати як перебільшення, коли російські дрони летять у бік держав Європейського Союзу та країн-членів НАТО, коли Російська Федерація через риторику своїх пропагандистів фактично говорить про Берлін чи Лондон як про цілі. Це вже не виглядає як страшилки, залякування чи емоційні заяви окремих політичних фігур. Це – цілком реальна загроза регіональному миру та безпеці. І, мабуть, найприкріше в усьому цьому – те, що українські діти розглядаються як інструмент. Вони мілітаризуються, і тут навіть є дуже влучне англійське слово – weaponization, тобто фактичне використання як зброї. І в Російській Федерації на них справді є чимало планів.
Це все дуже лякаючий стан справ. Як і те, що Росія також "евакуює", або ж, точніше кажучи, краде чи вивозить дітей із зони бойових дій та з окупованих територій. Очевидно, що слово "евакуація" я беру в лапки, бо ми розуміємо, про що йдеться. І тут виникає питання: як нам доводити, що це не порятунок, а злочин? Наскільки це взагалі реально, і як виглядає цей процес?
Маємо розуміти, що Російська Федерація справді викрадала українських дітей. Це відбувалося з 2014 року і триває досі. І, повірте, щойно в неї з’являється така можливість, вона продовжує це робити. Я дуже сподіваюся, що такої можливості більше ніколи не буде, але будь-яке просування російських військ углиб української території несе ризик нових викрадень українських дітей. Саме тому ми маємо розуміти, що деякі заходи, запропоновані українською владою і вже запроваджені на практиці, зокрема примусова евакуація, – це не якесь демонізоване явище, спрямоване на розлучення родин. Це насамперед порятунок життя дитини, забезпечення її фізичного та ментального розвитку. І головне – це захист від різного роду нелюдських дій та міжнародних злочинів, таких як протиправна депортація і примусове переміщення. Російська Федерація сьогодні продовжує свою злочинну політику вивезення українських дітей та їхньої насильницької передачі в російські родини – на усиновлення або під опіку.
Нам непросто фіксувати кількість таких дітей, тому я не буду оперувати статистикою. Але ця політика триває. Росіяни намагаються приховати інформацію, закривають релевантні реєстри, однак у своїх публічних виступах і звітах нерідко самі ж повідомляють, що окремі окуповані території України перебувають серед лідерів у Російській Федерації за показниками деінституціалізації. Очевидно, що вони вважають окуповані території своїми. І під цією деінституціалізацією фактично мається на увазі те, що українських дітей протиправно передали в родини російських громадян. Таке вивезення також має ознаки протиправної депортації, але водночас супроводжується цілим комплексом інших порушень прав дитини. Також ми фіксуємо, і, відверто кажучи, я була дуже неприємно вражена цим, що в перші дні червня, а також наприкінці травня, різко зросла кількість дітей, яких росіяни вивезли до так званих таборів перевиховання. Переважно їх вивозять або вглиб території Російської Федерації, або на територію окупованого Кримського півострова. Ця кількість зросла буквально в геометричній прогресії, якщо порівнювати із зимою та весною 2026 року.
У перші дні червня вони спромоглися вивезти до таких таборів сотні дітей. Тобто за більш ніж чотири роки повномасштабного вторгнення ця логістика мілітаризованого перевиховання у спеціальних закладах була настільки добре вибудувана, що дозволяє одночасно вивозити сотні українських дітей і протягом трьох тижнів піддавати їх ідеологічній обробці у співпраці з російськими збройними силами та Російською православною церквою. На жаль, таке перевиховання і промивання мізків мають дуже негативні середньострокові та довгострокові наслідки. Водночас психологи наголошують, і практика це підтверджує: достатньо вирвати дитину з цього токсичного русифікованого середовища, де її вчать любити війну й ненавидіти ближнього, повернути на підконтрольну Україні територію, оточити любов’ю та турботою – і дитина поступово повертається до нормального життя. Тому я хотіла б особливо наголосити: ми не маємо ставити хрест на цьому поколінні, відхрещуватися від нього чи говорити, що це вже втрачені, русифіковані діти. Ні. Це наші українські діти, які опинилися в надзвичайно складних обставинах – у таких, у яких зламалася б навіть доросла людина.
Я хотіла б також уточнити, як у цьому напрямі працює українська сторона. Ми розуміємо, що є уряд, є урядові структури, і є неурядові організації. Як між собою координується їхня робота? І наскільки до цього процесу можуть бути залучені інші учасники? Тобто це лише голос держави та її зусилля, чи інші організації також можуть брати участь – і в питаннях повернення дітей, і в питаннях оприлюднення та фіксації цих злочинів? Як це виглядає на практиці?
На сьогодні, хоча єдиного юридично уніфікованого механізму повернення ще не існує, ми прагнемо до його створення і водночас реалізуємо відповідні дії на найвищому державному рівні. Я знову нагадаю про резолюцію Генеральної Асамблеї ООН, ухвалену в грудні 2025 року. Це найвищий універсальний рівень тиску на Російську Федерацію як державу, яка викрала українських дітей, з метою забезпечення їхнього повернення. Також окремі представники ООН сьогодні мають канали комунікації з Російською Федерацією, щоб, знову ж таки, намагатися домагатися повернення якомога більшої кількості викрадених українських дітей. Але якщо говорити про щоденну роботу, а без перебільшення вона вже стала саме такою, то це не може не тішити. Кількість повернутих українських дітей постійно зростає. На сьогодні це вже понад 2200 дітей. Налагоджено певну схему роботи, яка щоразу адаптується під конкретну дитину та її індивідуальну ситуацію. Я б назвала це своєрідною індивідуальною траєкторією повернення. І тут ми бачимо чітку синергію та співпрацю між урядовими й неурядовими організаціями.
Існує президентська ініціатива, і під цією єдиною парасолькою досить оперативно взаємодіє ціла низка державних інституцій. Адже йдеться і про оформлення документів, необхідних для повернення дитини, і про подальше забезпечення психосоціальної адаптації та реінтеграції, і про виплату, наприклад, одноразової допомоги в розмірі 50 тисяч гривень, яку неможливо отримати без взаємодії з органами влади. Водночас неурядові організації взяли на себе дуже непросту місію. Але, як представниця неурядової організації, можу сказати, що це водночас і, мабуть, найцінніша частина роботи – безпосереднє спілкування з дитиною та її родиною. Фактично під турботливим крилом психологів, соціальних працівників та цілих команд таких організацій, як Save Ukraine, Українська мережа за права дитини, Humanity, Helping to Leave та багатьох інших, які безумовно заслуговують на згадку, відбувається величезний пласт цієї роботи. Тому я перепрошую, якщо когось не назвала. Усі ці організації роблять повернення можливим, забезпечують його практичну реалізацію на місцях. І я, мабуть, не зможу назвати конкретних імен чи навіть усіх організацій, але існує ціла мережа волонтерів на окупованих територіях, у Російській Федерації та Білорусі, які, попри тиск з боку російського та білоруського режимів, героїчно допомагають українцям повертати викрадених дітей.
